Ігор Андрієнко (стаття з архіву газети “Менщина” № 22 від 30 травня 2013 року)
У загальному потоці національного відродження величезна роль належить українській народній творчості та її носіям – кобзарям, лірникам, народним співцям. У них існували свої окремі школи, у яких кобзарі-учителі
передавали своє мистецтво своїм сліпим учням. Зібране учнями на ярмарках та по селах здавалось учителю-майстру. Через два-три роки учень здавав екзамен і посвящався в кобзарі. Відомо, що такі школи були в Сосниці, Жовтневому (Бабі) і Мені, де було також козацьке братство (цех).
Наш край багатий народними співцями. Якщо на початок ХХ століття по Чернігівській губернії були зібрані відомості про 25 кобзарів, то майже половина жила в нашому краї. Крім відомих не тільки на Чернігівщині, а й на усій території України, таких кобзарів та лірників, як Петро Ткаченко, Михайло Кравченко, Пилип Христенко-Горбань, Андрій Шут, Аврам Гребень, Терентій Пархоменко, Евдокія Пархоменко, Олександр Корнієвський, були менш відомі народні співці, про яких мало хто знав в інших землях.
Згадаємо і цих музикантів. Це кобзар з Величківки Іван Петрович Чуйко (1903 — 1943). У нього був багатий народний репертуар, особливо любив грати “Пісню про Байду”. Його кобза передана в Київський музей.
Однокашником О. С. Корнієвського по ремісничому училищі у Мені був Яків Тимофійович Просужий (1892 — 1984). Він виготовляв скрині, прядки, дерев’яний посуд, ткацькі верстати та інше. Виготовлення кобз тоді було в моді і Просужий теж виготовляв кобзи і був місцевим кобзарем. Поєднував роботу пасічника в колгоспі ім. Ворошилова з грою на кобзі. Грав і співав для людей Чугаївки українські народні пісні та пісні на слова Шевченка.
Після відвідин В. Ф. Покотилом Якова Тимофійовича він зіграв на бандурі “Думу про козака Голоту” і заповів цю бандуру Менському краєзнавчому музею.
Серед сільських кобзарів був і Олексій Панасович Антоненко (1911 — 1978) з Волосковець. Він сам робив
кобзи, писав пісні і музику. Цей майстер був хорошим виконавцем. На роботі він був завжди з кобзою, яка
стала невід’ємною частиною життя односельців. На весіллях селяни вважали за честь мати в гостях кобзаря. Брав участь в художній самодіяльності, виступав у клубі під час ювілею кобзаря Терентія Пархоменка, якому був далеким родичем.
У цьому ж селі був сліпий лірник Іван Андрійович Логвиненко, який помер у 1968 році.
Рік народження Андрія Ларіоновича Бешка невідомий. Родом був з хутора Бешківка Корюківського району. Згодом він переїхав у Мену, де жив у хатині на кутку Клименківка. Андрій Ларіонович Бешко навчався грати на бандурі і співати від Андрія Шута. Від нього письменник і фольклорист П. Куліш у 1853 році записав 5 дум: “Козак Нетяга Фесько Андибер”, “Богдан Хмельницький та Барабаш”, “Втеча трьох братів з города Азова з турецької неволі”, “Олексій Попович”, “Плач невільників на турецькій каторзі”. Перші дві були надруковані у збірці А. Менжинського “Народные южно-русские песни в 1854 году”.
У виконанні своїх дум Андрій Бешко мав варіативні відмінності від дум Андрія Шута. По кількості знання дум Бешко після Шута займав тоді друге місце. Найбільш популярною і новою для фольклористів була “Дума про Феська Гонту Андибера”.
Внук кобзаря Самійло Васильович Бешко (1888 — 1973), шляховик і самодіяльний артист писав у своїх спогадах: “Мій дід по батьку був сліпий бандурист. Батько розказував, що був у нього за поводиря. Дід співав козацькі думи про ворожу неволю, закликав до волі, а батько (тоді дев’ятирічний хлопець) підспівував йому. За пісні і думи у діда не раз відбирали бандуру, били і карали буцигарнею. Але якісь люди щоразу йому давали нову бандуру. Мій дід помер ще молодим. Поневіряння, побої і нари звалили його з ніг”.
На початку 30-х рр. в Ушні була розвинута художня самодіяльність. Виділявся сімейний струнний оркестр Кузьми Федосійовича Калібаби, який сам зробив кобзу і грав на ній.
3 Ушні родом і Іван Якович Гарбуз. Він виготовив хорошу кобзу і у свій час грав на ній, а потім подарував для майбутньої художньої галереї.
У Данилівці добре знали майстра бандур (учня О. С. Корнієвського) і гравця на бандурі Федора Петровича
Козиря.
Власко Семен Сидорович народився в 1904 році в селі Баба (Жовтневе) в сім’ї бідного селянина. Хлопець закінчив церковно-приходську школу, але залишався майже неписьменним, тому що рівень навчання в школі був вкрай низьким.
В 16 років він скалічився і залишився майже сліпим. Пізніше вдалося вилікувати одне око. Тоді батько віддав його на навчання до відомого в Сосниці бандуриста Кулика. У Кулика Власко прожив 12 років. За цей час він навчився майстерно грати на бандурі і співати. Після смерті Кулика Семен Сидорович вийшов на самостійний шлях творчого життя.
Під час Великої Вітчизняної війни Власко з першими ешелонами, прихопивши бандуру, поїхав добровольцем на фронт. Він з бандурою дійшов аж до Берліна. Після війни він зіграв роль сліпого старця в кінофільмі О. П. Довженка “Зачарована Десна”. Пізніше передав свою бандуру краєзнавчому музею.