Коли я домовлялася на це інтерв’ю, навіть не уявляла, як воно пройде. Адже говорити з матір’ю, яка втратила свого єдиного сина – це невимовно важко. Але я і подумати не могла, що це буде не інтерв’ю, а справжня сповідь жінки, яка вже 10 років живе лише спогадами.
Вадим Жеребило народився 7 жовтня 1993 року в Мені. Спочатку навчався в школі-гімназії, останні три роки ходив до школи імені Шевченка.
2009-го вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, після закінчення якого навчався в Київському національному технічному університеті “Київський політехнічний інститут”.
Навчання у виші перервав у зв’язку з подіями на Майдані – з першого дня був активним учасником Революції Гідності.
З початком військових подій на сході України пішов у лави добровольчого батальйону “Айдар”, в якому й служив до останнього свого дня. Отримав тяжке поранення, але від госпіталізації відмовився…
31 січня 2015-го неподалік від місця, де перебував Вадим, розірвався снаряд, випущений із зенітно-ракетної установки ворога. Це трапилося під час виконання бойового завдання. Тоді не прийнято було говорити, що то війна. Називали це антитерорстичною операцією. Але люди гинули як на війні, бо вона й була такою – суворою, кривавою, безжальною… Це трапилося в районі ТЕЦ. Містечко називалося Щастя. Яка кричуща іронія долі…
… І скупі слова з Указу Президента: “… за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Збройним Силам України Вадима Володимировича Жеребила нагороджено орденом “За мужність” III ступеня (посмертно)”.
— Зараз я мешкаю в Київській області, за 400 кілометрів звідси, доглядаю батька. Два рази на рік приїжджаю у Мену – на Вадимів день народження і на роковини, – розповідає Любов Жеребило, мама Вадима. – А минулого року навіть на роковини не вийшло. Я випала з того, що тут робиться, тільки спостерігала. Вплинути не можу. На початку, боролася — за пам’ять, в основному. Гроші мене ніколи не цікавили, мені не треба.
Алея хлопців, що загинули, можна сказати, створена з моєї ініціативи.
Про алею Героїв і про пам’ять…
Півтора року я ходила і оббивала пороги різних кабінетів, але все стояло на місці. Лише після створення організації «Єдина родина Чернігівщини» та завдяки підтримці обласного керівництва, зокрема тодішнього голови ОДА Валерія Куліча, справа зрушила з місця. У Мені проводилася зустріч родин загиблих, і потрібно було щось показати, адже в інших районах уже були меморіальні дошки, обеліски, а у нас – нічого. Тоді було підписане розпорядження про сприяння, а в 2017 році буквально за півтора місяця зробили цю алею.
Робили поспіхом, щоб встигнути до Дня Незалежності. Відкрили її, а через кілька днів у Мені відбулася зустріч родин загиблих з усієї області. Усім сподобалося, родини возили в зоопарк, в Остреч, було багато спілкування. Це мало велике значення для підтримки сімей загиблих.
Взагалі, усе трималося на ініціативі батьків. Ми оббивали пороги, добивалися, щоб щось робилося. А ось меморіальні дошки на школі Шевченка з’явилися без нашої ініціативи ще у 2015 році – хто саме цим займався, не пам’ятаю, бо тоді ще була не в тому емоційному стані, щоб це усвідомити.
Вшанування загиблих також почали ми. Ми наполягали, щоб у роковини загибелі про них згадували. Тоді нас міська рада в цьому підтримала, а разом з нею – Будинок культури, відділи освіти та культури. Це було важливо. Люди теж підтримували, хоча байдужості було багато. Я активно писала пости, щоб привернути увагу до цього. Тоді війна мало кого торкалася – де те АТО, а де Мена? І лише родини загиблих та тих хлопців і дівчат, хто там воював, знали що це таке насправді.
Влада також намагалася щось зробити. У місці, де стояв пам’ятник Леніну, встановили білборд – тоді це було до роковин Крут. Гарно зробили. У міській раді тоді працювала Інна Скляр, моя хрещениця. Вона долучилася, разом із Олею Болвою підготували книжку «Герої Менщини». Спершу вийшло 50 екземплярів, потім багато разів додруковували, я навіть за власний кошт друкувала. Директор друкарні Анатолій Скиба також допоміг. Ми ці книжки роздавали по школах і тим, хто був небайдужий.
Білборд тоді встановили з написом, що хлопці боронили Менщину, як герої Крут, та ключовими словами «Герої російсько-української війни». Ці рядки теж вдалося вибороти, хоча було непросто. Павло Нетьосов із Києва привозив виставку «Блокпост пам’яті» з особистими речами загиблих.
Саме тоді Павло всюди писав і акцентував увагу на тому, що це не АТО, а саме “російсько-українська війна». Коли встановлювали алею, на першій дошці написали «неоголошеної війни». Не повірите, тоді навіть родини загиблих боялися відкрито писати «російсько-української війни» – думали, що ті дошки розіб’ють. Такі були настрої.
31 січня білборд стояв, а вже до 14 лютого його зняли, щоб розмістити вітання до Дня закоханих. Дехто навіть не встиг його побачити. Я багато сварилася через це, бо виходило так: тут шануємо, а тут – ні. Просила залишити, якщо вже встановили. Врешті-решт, перенесли його до «білого дому», і тільки після кількох років боротьби він залишився там. Але з часом вигорів, обличчя хлопців стало маловпізнаваними. Потім його замінили.
Я говорила: хлопців, загиблих на той момент, було вже понад 70, тепер – 91, хай вони будуть разом, на одному місці. Пропонувала зробити стенд на алеї, як у Києві на Стіні пам’яті – щоб усі загиблі були з фотографіями. Але рішення приймають ті, кому це не болить, тому і маємо таке…
Зараз у Корюківці відкрили алею, у Сосниці вона давно є. Навіть у моєму рідному Богуславі, на Київщині, зробили – там 81 світлина загиблих героїв.
Про війну і… ще раз про пам’ять
Минула тисяча днів повномасштабної війни, і всі почали говорити тільки про тих, хто загинув після 24 лютого 2022 року. А ті, хто до цього воював… Їх ніби забули, викреслили. Тобто для багатьох війна почалася саме три роки тому. А для мене і ще для багатьох-багатьох людей вона на нашій землі вже 10 років точиться. Люди! Війна триває ДЕСЯТЬ клятих років, а не відтоді, як у Мені побачили російські танки… І мій син поклав своє життя у цій самій війні, яку і війною боялися називати до 2022-го…
У школах тепер говорять тільки про «тисячу днів незламності». Так виходить, що попередніх героїв просто забули. А найгірше – що і теперішніх, як тільки все втихне, можуть зрадити і дуже швидко забути. Хоча слів сказано багато. Але всі ці “пам’ятаємо”, “не пробачимо”, “не забудемо” – лише слова. Хотіла б помилитися, але..
У нас немає алеї пам’яті, бо немає кому за неї боротися. Родини, які зараз втратили синів, ще не оговталися від горя й не знають, що потрібно робити і як цього добиватися. Тому й народжується знецінення.
Про Вадима…
Як ховали Вадима, я мало що пам’ятала. Дякую Сергію Трегубенку — він усе знімав. За весь цей час я передивлялася запис лише двічі, і то не одразу, уривками. Це просто неможливо дивитися, бо все було, як в тумані, мало що пам’ятала. Тоді ж приїжджали «айдарівці». Їх було восьмеро. Вони йшли з автоматами. І діти — хлопчаки з рюкзаками — стояли обабіч дороги й не зводили з них очей. Це закарбувалося чомусь у пам’яті.
Тепер все переосмислюю, розумію: моя дитина була героєм. Він пішов добровільно. Тричі приїжджав додому, неоформлений. Перший раз – після поранення під Лутугиним. Втратив багато крові, осколкове поранення в ногу, тягнув її. Переночував – і поїхав. Я плакала, благала: «Не йди. Полікуйся». Але не можна було – вогнепальне через міліцію реєструвати треба було, а він же неоформлений офіційно. Тільки після його смерті я дізналася, що оформили його з 3 листопада. А на війні він з 17 липня. Раніше їздив ще з Майдану – тоді група повернулася, бо командир їхньої групи не порозумівся з комбатом. Вадим поїхав знову, і за три дні вже був у боях за Георгіївку. Тоді «Айдар» разом з 80-ою бригадою пробивав дорогу до Луганського аеропорту, щоб можна було постачати зброю, боєприпаси.
Вадим ніколи не був якоюсь правильною чи ідеальною дитиною. Навпаки, вчитися особливо не хотів. Але з дитинства був дуже розумний, розвинутий, балакучий. У чотири роки навчився читати. До школи перечитав усе, що було – букварі, книги, що передавали знайомі. Той буквар знав напам’ять. Хоча, мабуть, так дітей і не треба вчити. Його перша вчителька, Віра Михайлівна Зачеса, бачила, що йому нецікаво – інші читають, а він просто шпарить з пам’яті. А я весь час була на роботі. Він ріс сам.
У мене був ненормований робочий день, тож він ходив на всі можливі гуртки. І лозоплетіння, і малювання, і різьблення – усе в нього виходило, до всього хист був. Робив шкатулки, дощечки. Навіть картингом займався.
Йому була цікава сама ідея – як зробити. Казали, що в нього виходить добре з картингом. Він ще був малий, клас шостий. Якщо треба було щось фарбувати чи ремонтувати – він робив, але коли доходило до прибирання, казав: “Що далі?” Бо це йому було нецікаво, йому важливий сам процес. Мав математичний склад розуму, швидко рахував, але вчитися особливо не любив. Ну, щоб він сильно сидів на уроках? Ні. У Будинок школяра ходив.
Вадим не мав особливих здібностей до співів і до танців. Але трохи ходив на брейк, пробував, щось виходило, щось ні… Любив брати участь у різних конкурсах і вікторинах, де треба було проявляти кмітливість та ерудованість. Однокласниця Таня Літвінова писала в спогадах, що він любив виступати, не боявся сцени. До речі, Таня (тоді вона працювала диктором на “Еспресо”) першою зробила ролик, присвячений пам’яті Вадима, за що я їй безмежно вдячна.
Вже будучи на Майдані, знову проявилась Вадимова творча натура. Коли було спокійно і був вільний час, в зеленому наметі він крутив музику, організовував виступи студентських гуртів, за що й отримав свій позивний “Діджей”.
Виходило так, що через мою зайнятість Вадим змалку привик сам собі давати раду. Добре, що не потрапив ні в яку погану компанію, а займався правильними й корисними речами. І вдома завжди був такий малий хазяїн. Якось каже: “Ма, дядя Вася їздив за палками на помідори, щоб підв’язувати, то я з ним теж їздив, він мені допоміг нарубати. Бо у всіх уже підв’язані помідори, тільки в нас — ні”. То велосипед мені якось перебрав. Сусід сидить, за тим усим дивиться, каже: “Вадим, не затягуй так сильно”. “Я знаю”. Той йому ще щось підказує, а малий: “Я знаю”.
У дверях, це ж тоді ще старі двері були, поміняв замок, ще коли в школі вчився. Купили нову газову плиту. Вона у нас стояла, мабуть, років два. Я все чекала, що поставимо, коли зробимо ремонт в кухні. А ремонт ніяк не настає і край. Вже не пам’ятаю, в сьомому він був чи в восьмому класі. Дзвонить мені на роботу, каже: “Ма, ну, я не знаю, ти мене будеш лаяти чи хвалити”. Я кажу: “Що вже зробив?” А він: “Я підключив газову плиту, ти не переживай, я милом усе перевірив». І каже, що він бачив, як дядько Сергій, це мій брат, у діда в селі підключав, він зробив так само. А потім додав, що вже з другом Павліком у духовці напекли картоплі. Вадим їв погано, був маленький, а Павлік міцний хлопець. Вдвох вони інколи собі готували, що хотіли.
Апетит у сина з’явився, коли став навчатися в Чернігівському військовому ліцеї. Якось швидко підріс, витягнувся, додому приїжджав голодний, хоча годували їх непогано, і змітав усе, що бачив.
Павлік Ніколюк жив над нами, на рік раніше пішов у школу, закінчив у Харкові інститут внутрішніх справ. Під час Майдану вони з Вадимом трохи розійшлися в поглядах. А вже війна звела їх знову… Восени Вадим приїхав додому, я кажу: «Павлік під Дебальцево». Він: « У тебе є його телефон?» Кажу: “Є”. Відтоді вони постійно були на зв’язку. Коли Вадима хоронили, Паша теж був під Дебальцево, там ішли важкі бої, і він зміг приїхати тільки на 40 днів по Вадиму… Зараз капітан Павло Ніколюк знову на війні, в штурмовій бригаді “Лють”, воює й близький Вадимів друг дитинства Артем Жураховський – хай береже Господь наших Захисників!
— Яка його улюблена страва була?
— Коли був малий, то полюбляв пельмені, котлетки. Дуже любив мандарини. З Чернігова на вихідні приїжджав, добре, що близько. Я завжди пекла деко піци, готувала різні салатики. Коли вчився в інституті, передавала щось м’ясне – биточки, котлету, рибу смажену, піцу обов’язково. Полюбляв морозиво з подрібненими полуницями, зимою -заморожену полуницю, щоб багато!
І борщ. Я й не знала, що він так любить борщ. Це мені вже жінка з Майдану розповіла, вона їм варила їсти, сказала, що Вадим говорив: «Ви варите борщ, як моя мама». І те саме, слово в слово, розказувала жінка з “Айдару”. Видно, це щось йому нагадало, якась асоціація виникла, мабуть, скучав за домом… Тепер я кожного року в день роковин на поминки замовляю борщ. Він любив його… Знаю, що існує якийсь невидимий зв’язок, який ми не бачимо, але він є.
А на рахунок їжі: я була в санаторії, це був 2013 рік, літо. Лікувалася після перелому ноги. Приїхала вранці поїздом. Вадим зварив макарони з тушонкою і потер сир. І каже: “Мама, ти не ображайся, але мені здається, приготував навіть краще, ніж ти готуєш». І дійсно смачно було, бо я ж звикла все економно використовувати, а він поклав усього не жаліючи. Ще згадую, як я зламала ногу перед Новим роком. Тоді він приїхав додому, якраз на 31 грудня. Почала готуватися до Нового року, але дещо зробити не встигла, і деяких страв думала не готувати, бо нога загіпсована і дуже боліла, але їх зробив Вадим. І все вийшло, смачно було.
— Чернігівський ліцей – це для обдарованої молоді?
— Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.
— Вадим сам захотів туди піти вчитися?
— Ні. Це вже 9 клас був. Він «з’їхав» з навчання у школі, почав курити. Я дуже переживала. Троюрідня сестра з Чернігова порадила відправити в ліцей. Я сказала, що він ще малий, зовсім не виріс, і що він не зможе вступити, бо якщо навіть здасть екзамени, то фізкультура запущена. Але він так “загорівся” цим ліцеєм, вдома повторили, що змогли, в результаті успішно написав диктант, і добре здав математику. На фізкультуру вже очі закрили. Я казала: “Леся, він не буде вчитися, він там не потягне.” Вона відповіла: “Нічого, хай відчує, як воно в армії. Якщо що, повернеться в школу — не страшно.” Я теж думала, що це його налякає, мовляв, якщо не вчитимешся, підеш в армію, і буде тобі отак. А він втягнувся — йому сподобалося.
— Тобто ви хотіли налякати, а йому сподобалося?
— Так і було, йому сподобалося. Я вважаю , що вчителька з математики несправедливо занизила оцінку в дев’ятому класі, на екзамені. Скоріше за все, що порушував дисципліну на уроках. Але щоб поставити вищу оцінку, треба було комісію збирати. Вадим сказав: “Мам, я при любій комісії напишу на 9, як мінімум”. Я сказала, що уже як є, ніяких комісій, будеш доказувати при вступі. І він тоді сказав: “Я доведу. От прийду в школу в формі, і доведу”. І так він підтягнувся, став учитися.
Йому подобалося все, що стосувалося військової підготовки. Одного разу Вадим зайняв друге місце у стрільбі при виїзді на полігон. Тоді сказав, що йому допоміг старшина з Мени, який порадив, як правильно прицілюватися. Це був його перший серйозний досвід, і він дуже радий був цьому результату.
Дуже любив носити форму. Став більш зібраним, дисциплінованим і відповідальним.
Ми думали вступати в Харківське військове училище, за пів року подавали документи. В ліцеї викладачі були сильні, тому ліцей Вадим закінчив з гарними оцінками, здав спортивні нормативи. Літом, вже на канікулах, продовжував серйозно займатися фізкультурою, з хлопцями бігали кроси в Остреч і назад, там займалися на тренажерах.
Склав тести на високі бали, зокрема 181 бал з математики та 172 з фізики. Подав документи до кількох університетів, і ми готувалися їхати до Харкова, але йому раптово подзвонили, що пройшов на бюджет у Київський політехнічний. Там він вибрав факультет зварювання, хоча я пропонувала йому перевестися на інший. Він відмовився, вирішив продовжити навчання в обраному напрямку. Коли почалася війна, сказав: «Мамо, шкода, що ти не наполягла, щоб я йшов у військове. Це моє». Тепер я думаю, що яке б рішення я тоді не прийняла, він все одно не уникнув би цієї проклятої війни. Але це був його вибір.
Я з Київської області, у нас вдома завжди говорили українською. Вадим менська дитина, з дитинства говорив суржиком, менською говіркою, але під час навчання в Києві почав говорити літературною мовою. Вчителька навіть відзначила, коли Вадим приходив у школу, що він став гарно говорити українською. Я жартувала, що, мабуть, мої гени проснулись. Хоча не акцентувала на цьому, але було приємно, що це сталося само собою, і мені не довелося його поправляти.
Після Майдану я підозрювала, що їх вже готували до війни. Він зібрався їхати, не зважав навіть на те, що я переживала, адже він не мав досвіду. Однак він запевнив, що все буде добре: «Стріляю я добре, гранату кидаю влучно». Він продовжував тренуватися і цікавився зброєю, навіть відвідував бойових товаришів, щоб покращити свої навички.
Війна…
17 липня він поїхав на війну, а 27 липня був поранений. Його відпустили додому на лікування. Написали йому посвідчення про відрядження: Жеребило Вадим Володимирович, чотири дні, разом із дорогою, на лікування після поранення. Не солдат Жеребило, просто ось якийсь там їде після поранення. І він каже: «Мамо, треба гроші на дорогу». Побалакали – і все, пропав зв’язок. Як пізніше виявилося – телефон розрядився.
Я вислала гроші на картку. Того дня я сплакалась дома, бо не знала як він, де він, постійно «поза зоною, поза зоною». Тоді дзвонить мені сусідка і каже: «Слухай, ти де?» і каже, що Вадим під під’їздом на лавочці сидить. Я летіла із свого четвертого поверху боса, в чому була. Він сидів там, і мені здалося, що він постарів на 10 років, настільки він змінився. Був весь пропахлий димом та порохом. Отримав поранення в стегно, втратив багато крові. Тоді розповідали, що йому наклали джгут і тугу пов’язку, але він залишився на полі бою.
Ми сиділи на кухні, пили чай. Я спитала його: «Синку, розкажи, що сталося?» Він сидить, а сльози капають у чай. Каже: «Мамо, забрали одинадцять хлопців, а загинуло тринадцять». Я спитала, чому не забрали двох. Він помовчав, потім відповів: «Усі осколочні поранення. Жодного кульового. Нікого не може ховати в відкритому гробу». Я ще запитала: «Чому двох не забрали?» Але він мовчав. Я кажу: «Не змогли під вогнем дістати?» Тільки пізніше, вже вночі, коли він спав, а я сиділа біля нього, зрозуміла, що, мабуть, там не було кого забирати, бо тіла були розірвані на куски… Він мені ще сказав: «Мамо, ти людину без голови бачила? А я бачив…»
Пізніше прочитала, що в цьому бою без голови залишився Стас Менюк, його мама Людмила писала, що впізнала сина по хрестику, який вона йому наділа, проводжаючи на війну… Після смерті сина Людмила Менюк пішла служити, позивний “Мальва”. Потім ще виявилося, що Орест Квач також був серед тих, хто загинув — його мама казала, що у нього було повністю знесено обличчя… Когось із них двох Вадим тоді бачив. Важко уявити, наскільки це було психологічно тяжко. Йому тоді ще було тільки 20, а він все це бачив, все це переживав. І сказав: «Мамо, ми такі були деморалізовані, нас відправили додому. Але на чотири дні».
Йому зашили рани великими стіжками такими, сам робив перев’язки, бо літо, жарко, сукровиця тече, ногу тягає, блідий. Пізніше побратим мені розповів, що Вадим втратив багато крові.
— Ви сказали фразу: “І так більшість думала тоді. Війна була десь там. Якась війна». Мало хто, не то що чув про неї, а усвідомлював, що це має стосунок до нас. Як Вадим дійшов до цього?
— Вони з Майдану ще знали, що буде війна. Як це передбачили, я не знаю. Він поїхав туди вперше ще в травні чи на початку червня. Хтось пішов раніше, хтось пізніше.
Вадим поїхав перший раз. Повернулися вони, бо командири між собою не змогли домовитися, але Вадим все одно вирушив назад. Після того, як він отримав поранення, через день зібрався і знову поїхав. Потім він приїжджав до Києва на два дні в кінці серпня разом із Юлією Толопою — росіянкою, яка воювала за Україну. Вона була командиром БМП, позивний «Валькірія». Тоді Ляшко, наш відомий депутат, пообіцяв їй громадянство, яке вона отримала лише перед повномасштабним вторгненням.
Вадим сказав, що є шанс вирватися на кілька днів. Моя вся зарплата йшла туди, щоб підтримати його. Я не знала, з ким мені спілкуватися, не розуміла, що таке волонтерство і хто ще воював. Я постійно була на роботі. На той момент своїми переживаннями могла поділитися тільки з Ігорем Харетою, ми розуміли один одного, бо його син Вадим, після закінчення Львівського вищого командного училища, був у Луганському аеропорту. На той момент наші хлопці були дуже близько один від одного…
Вадим приїхав з Юлею. Я поїхала в Київ, ми побачилися… Він був дуже стомлений, змучений, такий настрій був, що готовий померти, хоч і не казав цього словами, але це було видно. Пізніше сказав, що то після бойових так “ковбасить”…
Вадим почав носити вишиванки як звичайний одяг, коли ще ніхто цього не робив, бо бабуся ще з дитинства вишивала. Розповідав, як на Майдані прощалися з побратимом, то він поклав на труну чорну вишиванку, бо стародавні козаки мали таку традицію. А мені сказав: «Мама, якби ти знала, який це був хлопець. Двоє діток залишилося».
Я його вмовляла не йти, казала, що він має залишитися, бо в нього ще будуть діти, яких він повинен захищати, а він через кілька днів мені надіслав смс, що він в “Айдарі”. І коли ми зустрілися в Києві в кінці серпня 14-го, сказав мені, щоб я попросила бабусю вишити йому чорну вишиванку. В мене все похололо всередині, я зрозуміла, що він говорить про смерть. Я сказала, щоб не сидів про таке думати, і бабі скажу, щоб вишила білу вишиванку. Бабуся вишила йому вишиванку, але ми не встигли її пошити вчасно. Я віддала її хлопцю, і він носить її. Ту, яку Вадим любив і носив, вишиту синім і голубим, я поклала йому в труну.
Коли Вадима відпустили на кілька днів додому на його день народження в жовтні, тоді в нього був зовсім інший настрій . Він сказав: «Не переживай, мамо. Ми вже вміємо воювати. У нас є все необхідне. І перестань плакати, я ж не помирать туди поїхав. Усе буде добре!». Він став впевненішим і спокійнішим.
Він приїхав ще раз, на початку грудня, і знову був виснажений, бо майже не спав. Тоді я бачила свою дитину живою останній раз…
— Як думаєте, люди зараз розуміють, що війна почалася не в 2022-му?
— Розуміють, але далеко-далеко не всі. Але значно більше, ніж тоді, в 2015-му.
— Коли вам стало легше?
— Це не те, що легше, коли випалена душа. Наче ходиш, тримаєш обличчя, робиш вигляд. Не можу точно сказати, коли почала приходити в себе, але почалося все з перейменувань Красної площі на Героїв АТО, напевно, це був 15-16 рік. Тоді я вийшла на люди, обговорювали зміни, суди, багато обговорень, і це було дуже важко, бо воювали за свої переконання. Важко було комусь щось довести, і я не знаю, як ще передати це словами.
…Коли Вадим виріс, ніколи не говорив, що любить мене. А літом 14-го, коли ішли важкі бої, писав СМС-ки: “Мамо, люблю тебе”… Кожен раз, наче прощався…
Світлана Чичкан, Аліна Козацька, «Місцеві медіа»