Вона — колишня заступниця прокурора, яку в Мені знають як людину сувору, але справедливу. Тепер же її «кабінет» — це кімнати, завалені тканиною, а її головна «справа» — забезпечення фронту. Любов Лиходід стала переможницею конкурсу «Вибір Менщини-2024» у номінації «Громадський діяч».
Ми поговорили з пані Любов’ю про те, скільки коштує сплести тисячу сіток, чому вона розірвала зв’язки з ріднею в Росії та де брати сили, коли здається, що всі втомилися.
«Я не вважаю себе великою діячкою»
— Пані Любов, перемога в номінації стала для вас несподіванкою?
— Абсолютною несподіванкою. Я читаю «Менщину» щодня, бачила голосування, але не думала, що виграю. Я не вважаю себе якоюсь великою громадською діячкою. Публічна особа — так, через колишню роботу мене багато хто знає. Про перемогу мені повідомили дівчата-волонтерки: «Олексіївно, ви перемогли!». Було приємно, що люди проголосували.
— Цей титул додав відповідальності?
— Я якою була відповідальною, такою і залишилася [посміхається]. Роботи додалося не через титули, а через обставини. Після того, як згоріла Художня майстерня (наше попереднє місце базування), ми довго шукали прихисток. Нам відмовляли, пропонували те, що не підходило. Але завдяки нашій рушійній силі, Тетяні Олещенко, ми домовилися про оренду першого поверху колишнього кафе. Тепер працюємо там.
Математика війни: 1600 сіток і мільйонні потреби
— Ваше прокурорське минуле та публічність допомагають «вибивати» допомогу?
— Допомагають. Ми пишемо офіційні запити, листи до підприємців. Ми працюємо виключно як благодійна організація: скільки зібрали — стільки й витратили. Зараз дуже важко, люди втомилися. Але я бачу по виписках: тільки пенсіонери отримали пенсію — одразу перераховують нам. Є благодійники, прості громадяни, які переказали по 50 тисяч гривень і більше. Дуже допомагають меняни, які виїхали за кордон.
— Чого зараз бракує найбільше?
— Грошей на матеріали. Старі простирадла вже відійшли в минуле, це вчорашній день. Зараз ми купуємо спеціальну тканину — спанбонд. Рулон коштує 3–4 тисячі гривень. Основа для сітки (6х4 м) коштує близько 200 грн. Загалом з 2022 року ми сплели вже близько 1600 маскувальних сіток. Тільки за 2025 рік на наш рахунок надійшло трохи більше 400 тисяч гривень, і майже все ми вже витратили на закупівлю матеріалів.
— Чи допомагає міська рада?
— Ми зверталися по фінансову допомогу, але отримали відмову з посиланням на Бюджетний кодекс. Нам пояснили, що в міськраді немає програми підтримки волонтерства. Тому з бюджету громади ми не отримуємо нічого. Але нас цінують люди і військові. У нас є цілий куточок подяк та прапорів від бойових бригад. Хоча, звісно, ми працюємо не заради грамот.
Офіційний статус і зарплата для волонтерів
— Я знаю, що ви офіційно зареєстрували ГО. Що це змінило?
— Після пожежі в майстерні ми вирішили: треба працювати прозоро. У лютому 2024 року ми зареєстрували Громадську організацію «Волонтери Менщини». Тепер кожен може зайти на нашу сторінку і побачити звіт за кожну копійку. Більше того, ми уклали договір із Центром зайнятості. Тепер люди, які стоять на обліку як безробітні, можуть офіційно працювати у нас на суспільно корисних роботах.
— Тобто вони отримують за плетіння сіток гроші?
— Так, це кошти Центру зайнятості. Зараз у нас так працює близько 15 людей, в тому числі в наших філіях у Киселівці та Бірківці. Люди працюють по 4 години на день. Ми б і раді, щоб вони працювали повний день, але ми просто не встигаємо закуповувати матеріали — не вистачає коштів на тканину.
«Мої родичі в Росії стали як зомбовані»
— Повернімося у лютий 2022-го. Ви — пенсіонерка, могли б сидіти вдома, пекти пироги внукам. Чому ви пішли у волонтерство?
— Я розуміла: якщо прийдуть окупанти, до мене та моєї родини виникнуть питання одразу. Я працювала в прокуратурі, мої діти там працюють. Але думок тікати не було. Старша донька була в Києві, менша — в Чернігові. Ніхто не поїхав. Вже на другий день війни ми з вчителями та небайдужими жінками зібралися, скинулися грошима (зібрали тоді перші 8 тисяч), пішли в аптеку, скупили ліки і почали думати, як передати їх у Чернігів. Так все і почалося.
— У вас, здається, є російське коріння?
— Мій тато росіянин, блокадник із Ленінграда. У мене там залишилася рідня: двоюрідні брати, племінники, похресники. Раніше вони приїжджали до нас у Мену на все літо. Але зараз я їх не розумію. Ми намагалися щось доводити, але марно. Вони стали як зомбовані. Вважають нас «націоналістами» та «бандерівцями», навіть не розуміючи суті цих слів. Зараз ми не спілкуємося. Це боляче — втрачати рідних, але говорити там ні з ким.
Про втому і майбутнє
— Де ви берете сили? Це ж емоційно виснажує.
— Ми всі там працюємо вже «на автоматі», як одна сім’я. Я не можу посидіти вдома тиждень — мене тягне туди. Звісно, перезавантажуюсь завдяки онукам, люблю в’язати, читати, ходити по гриби, коли можна. Але головний мотиватор — це наші захисники. Коли приходить запит від військових, ми просто стаємо і робимо. Ми співпрацюємо з дніпровським фондом «Берегині Дніпра», відправляємо тонни вантажів: овочі, консервацію, білизну, яку шиють наші жінки в селах.
— Якою ви бачите Менську громаду після перемоги?
— Майбутнє є. Люди стануть свідомішими. Але потрібне перезавантаження влади. Я в політику не піду, вік уже не той, але у нас є чудова активна молодь, яку я б підтримала. А поки що — працюємо. Якщо у когось є бажання допомогти руками чи коштами — приходьте. Ми працюємо щодня з 9:00 до 14:00, без вихідних. Руки нам не зайві.
Любов Лиходід наголошує: один у полі не воїн. За кожною сплетеною сіткою та відправленою посилкою стоїть велика команда небайдужих менян.
Ось імена тих, кого пані Любов з вдячністю згадала у розмові:
Координатори та організатори:
– Тетяна Олещенко — «рушійна сила» організації, саме вона допомогла знайти нове приміщення в колишньому кафе.
– Юрій Вонарха — переселенець із Херсона, координатор роботи з Центром зайнятості та обліку виконаної роботи.
– Юлія Іллєнко — вчителька, допомагає з координацією та висвітленням діяльності у соцмережах.
Надійні помічники:
– Сергій Мілейко та Олександр Босенко — волонтери, які завжди готові допомогти транспортом, фізичною силою та вирішенням термінових питань.
– Юрій Пилипенко – завжди прийде на допомогу, ніколи не відмовляє.
Активна молодь:
– Марина Гончаренко, Дмитро Москаленко, Оксана Василенко — організовують благодійні ярмарки, збирають кошти та залучають молоде покоління до допомоги.
Філії у громаді:
– Наталія Очковська (староста Киселівки) — організувала потужний осередок у селі: люди в’яжуть шкарпетки, килимки, шиють білизну та готують їжу для військових.
Ті, хто стояв біля витоків:
– Оксана Довгопола (саме з її допису почався збір ліків у перший день), Олена Донець, Вікторія Неруш, Юлія Іллєнко.
– Світла пам’ять Ніні Григорівні (мамі Оксани Довгополої), яка була однією з перших ініціаторок руху.
Партнери:
БФ «Берегині Дніпра» — співпрацюють у логістиці та обміні допомогою для госпіталів.
“Ми вдячні кожному: і підприємцям, і тим пенсіонерам, які лущать горіхи вдома чи передають квашену капусту. Ви всі — частина нашої перемоги!”
Для тих, хто хоче допомогти наши військовим через “Волонтерів Менщини”:
Картка ГО:
4246 0010 0655 1737
“Місцеві медіа”