Одразу у двох номінаціях – “Медичний працівник” та “Людина року” – конкурсу “Вибір року” перемогу отримала лікар-педіатр Ірина Мироненко.
“Менщина” зустрілася із Іриною Володимирівною та розпитала у неї про її життя: “Я корінна менянка. Ще у школі хотіла стати або лікарем, або вчителем. Хоча ніхто з родичів на цій стезі не працював.
Після закінчення школи поїхала до знайомих у Чернівці. Побачила там медичний інститут – і все! Захотіла вступати саме туди. Коли я вступала, там набирали лише 50 педіатрів, і факультет закривали. От так я і стала педіатром.
Після 6 років навчання приїхала на рік на інтернатуру до Чернігівської обласної дитячої лікарні. І далі мене разом з першим чоловіком, лікарем-анестезіологом, направили до Мени.
Починала я дільничним педіатром у селах. Після декрету працювала у Менських школах медсестрою для огляду школярів. Там працювала 7 років. Час, проведений там, надзвичайний, спогади – самі теплі і позитивні. Роботи було дуже багато. Тоді у школі робили все: щеплення, профілактичний огляд, лікували зуби. Але ті часи згадую з теплотою.
Тоді почалися затримки із зарплатами. Грошей у сім’ї не було (два лікарі, і обоє без грошей). Тоді пішла підробляти в “Остреч”. Після роботи у школі їхала до Остречу. Санаторій тоді приймав дітей цілий рік. Треба було якось виживати, кормити дітей (тоді вже у нас було 2 синів).
Коли у “Остречі” була відпустка, йшла ще працювати у “Казковий”. Через це я 8 років була без відпустки.
Потім покійний Петро Хомрач покликав мене у дитяче відділення Менської лікарні на посаду завідуючої. А через 2 місяці і пологове відділення додали. Отак 20 років там і працювала.
Навантаження було колосальне. Дітей дуже багато. В одній палаті – 6 дітей і 6 мам. Відділення завжди було заповнене. Постійно знаходилася на роботі: наче все нормально, прийшла додому – дзвонять, викликають. Тяжких дітей було дуже багато: із задишкою, “синіх” від поганої води. Я з цими дітьми і до Чернігова їздила, щоб у разі потреби надати допомогу.
Зараз я тільки лікар-педіатр. Більше 900 дітей підписали декларацію зі мною. Географія не обмежується Меною. Це і села Менщини, і Сосниця, Короп, Київ, Бориспіль. Мами діток часто цікавляться, чи не планую стати сімейним лікарем. Поки що не пропонували мені, не думала про це, але все може змінитися.
Із другим чоловіком познайомилася випадково. Він працював у стоматолочіному кабінеті на сирзаводі. Мені порекомендували туди звернутися полікувати зуби. Познайомилися. І у цьому році буде 30 років, як ми разом.
Чоловік мене завжди підтримував. Якби не він, то не знаю, щоб і було, адже я постійно на роботі. Він і їсти міг приготувати, і дітей із садочка забрати. Надзвичайно підтримував, допомагав.
Сини не пішли у лікарі. Старший, Роман, закінчив “пед”, але працює не за спеціальністю. Молодший, Женя, їздить на заробітки. З невісткою Мариною дуже дружимо, вона у мене найкраща.
У вільний час люблю читати. Із сім’єю їздимо на Десну відпочивати, рибу половити. Але раз на рік тікаю від усіх на море. Сама відпочиваю, для “перезавантаження”.
Для мене ці нагороди – справжня несподіванка. Адже і у номінації “Медичний працівник”, і у “Людині року” були дуже сильні та достойні кандидатури. Після оголошення переможців було багато дзвінків, приходили, вітали.
Я навіть не уявляю, чим би я ще могла займатися. Моя робота – це моє хобі, мій релакс”.