Табір військовополонених у Верхній Австрії, невдовзі після 1915 року. Перед строєм полонених царської армії стоїть чоловік від Союзу визволення України й питає по-російськи: а хто з вас малороси? Вперед виходять сотні. Тоді він перепитує українською: хто з вас українці, прошу виступити наперед. Наперед виходить один – молодий учитель із Синявки на Менщині. За спиною чути: «мазепінєц, ізмєннік, шпіон». Так, за власними спогадами, починалася дорога Павла Дубрівного.
Він народився 14 січня 1894 року в Синявці, у козацькій родині. Село на той час було давнім: виникло на початку XVII століття, а від 1649-го належало до Менської сотні Війська Запорозького. Наприкінці XIX століття тут стояло понад сімсот дворів і жило близько трьох тисяч людей, а над ними височіла деревʼяна Покровська церква 1706 року з трьома банями в ряд.
1914 року Дубрівний закінчив Новомлинську вчительську семінарію. Учителював далеко від дому – у залізничній школі на станції Чарджоу в Середній Азії. Звідти його й забрали до російської армії, а в березні 1915-го він потрапив у полон у Карпатах.
Табір, у який він потрапив, називався Фрайштадт. Це був не звичайний полон: Союз визволення України домовився з австрійцями зібрати полонених-українців окремо й вести з ними просвітню роботу – курси, лекції, «Просвіта». Дубрівний пірнув у це з головою: викладав полоненим українську мову та історію, а 1918 року став почесним членом таборової «Просвіти» імені Михайла Драгоманова.
З таборової громади згодом виросло те, що ввійшло в історію під назвою сірожупанники – за кольором сірих жупанів. Козаків для дивізії брали з Фрайштадта, старшин – з Йозефштадта. У березні 1918 року Дубрівний у складі Січового куреня імені гетьмана Петра Дорошенка прибув до Володимира-Волинського, де формувалася дивізія. На 1 липня в ній було 140 старшин і шість тисяч козаків.
Далі його життя описане його ж рукою – в анкеті, яку він 1922 року заповнив, вступаючи до Української господарської академії в Чехословаччині. Той документ і досі лежить у київському архіві.
«По приїзді вже сформованої дивізії сірожупанників на Україну я звільнився з війська і у вересні місяці 1918 р. вступив слухачем на Київські інструкторсько-кооперативні курси, – писав він. – Але хвиля повстання проти „Скоропадщини“ захопила (мене) і знову кинула до лав Української Армії».
Тут варто спинитися на одному збігу. Саме тоді, коли Дубрівний сидів на кооперативних курсах у Києві, його дивізію після параду перед гетьманом відправили на північну Чернігівщину – у район Конотопа й Кролевця, за кількадесят кілометрів від його Синявки. У листопаді 1918-го сірожупанники перейшли на бік Директорії, і він повернувся до них.
Далі в анкеті – перелік посад, за яким видно людину, яку кидали на все підряд: адʼютант, інструктор, скарбник дивізії, державний інспектор полку, начальник культурно-освітнього відділу. Учитель у війську робив те, що вмів.
За участь у Першому зимовому поході – рейді Армії УНР по тилах більшовиків і денікінців із грудня 1919-го до травня 1920 року – Дубрівний отримав Залізний хрест. Цю відзнаку давали тільки учасникам того походу.
Закінчилося все табором. «В листопаді 1920 р. з армією УНР був інтернований поляками до табору Каліш», – записано в тій самій анкеті. З табору він вибрався в науку: у червні 1922-го його прийняли на підготовчі курси при господарській академії, іспит зрілості склав 26 червня 1923 року, а 1928-го закінчив агрономічний відділ академії в Подєбрадах.
Потім був Львів і редакторський стіл у журналі «Сільський господар», філія товариства в Яворові, посада повітового агронома в Калуші. Від 1944 року – Німеччина, викладання в Українському технічно-господарському інституті в Реґенсбурзі. Потім США: Українська вільна академія наук і Наукове товариство Шевченка в Нью-Йорку, рік на чолі Товариства українських інженерів у Філадельфії.
1964 року, маючи сімдесят років, він видав у Торонто книжку «Сірожупанники. Перша Українська Стрілецько-Козацька дивізія» – про тих, з ким колись вийшов із табору Фрайштадт.
Павло Дубрівний помер 10 липня 1975 року у Віппані в штаті Нью-Джерсі. Похований у Баунд-Бруку, на українському цвинтарі.
Синявка в нашій серії зʼявляється вдруге: звідси родом і фольклорист Олексій Дей, який підписував частину праць псевдонімом «О. Синявець». Одне невелике село на Менщині – і дві долі, що розійшлися в протилежні боки: Дей збирав народну пісню в Києві, а Дубрівного дорога повела через австрійський табір, польський Каліш, чеські Подєбради й закінчилася в Нью-Джерсі.
А почалося все з питання, поставленого двома мовами, і з хлопця, який вийшов наперед.
Джерела:
Вікіпедія, «Дубрівний Павло Омелянович» – https://uk.wikipedia.org/wiki/Дубрівний_Павло_Омелянович
ArmyInform, «Єдиний українець серед малоросів»: історія Павла Дубрівного (17.01.2024) – https://armyinform.com.ua/2024/01/17/yedynyj-ukrayinecz-sered-malorosiv-istoriya-pavla-dubrivnogo-spivtvorczya-sirozhupannoyi-dyviziyi/
Вікіпедія, «Сірожупанники» – https://uk.wikipedia.org/wiki/Сірожупанники
Вікіпедія, «Синявка» – https://uk.wikipedia.org/wiki/Синявка_(Менський_район)
Особова справа студента Української господарської академії П. Дубрівного: ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1801
Наша стаття про Олексія Дея з Синявки – https://mena.org.ua/dey-oleksiy-synyavka/
Світлини: українська Вікіпедія, Wikimedia Commons, ЦДАКФФАУ
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Синявки, документи чи фотографії земляків, які пройшли війни XX століття – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Менщина» / «Місцеві медіа»