Керівниця народного художнього колективу «Фієста» Анжела Цигипа перемогла у номінації «Наставник» конкурсу «Вибір року». В інтерв’ю журналістам мережі «Місцеві медіа» вона розповіла, як колектив виживає у неопалюваних залах, навіщо їздить на 30 конкурсів на рік та чому вона власноруч шиє костюми вночі.
— Анжело, це вже не перша ваша нагорода у «Виборі року».
— Справді, у 2020 році теж отримали. Кожні 5 років (сміється). Ми тримаємо планку і не здаємо позицій. Але ця нагорода особлива, бо збіглася з ювілеєм: «Фієсті» виповнилося 30 років.
— Ви колись уявляли, що три десятиліття присвятите цій справі?
— Чесно — ні. Я починала з нуля, не була дипломованим спеціалістом у цій сфері. Тоді просто не уявляла, у що це переросте.
— Зараз «Фієста» — це вже мастодонт, візитна картка не лише Менщини, а й усієї України. Важко нести таку відповідальність?
— Важко. Здобути звання народного колективу простіше, ніж його втримати. Тепер через п’ять років ми проходимо переатестацію: збираємо документи, характеристики, підтверджуємо рівень. Колись потрібно було мати три очні міжнародні конкурси на рік. Зараз такого немає. Але ми поставили собі таку планку – щороку хоча б три не дистанційні конкурси.
— Як вдається виступати очно, коли навколо тривоги та загрози?
— Веземо дітей на свій страх і ризик. Звісно, що страшно… Ніхто не знає, як воно буде…
Батьки довіряють нам, бо ми розуміємо: якщо не їздити, колективу не буде. У дітей зникає мотивація. За минулий навчальний рік у нас було 29 конкурсів, шість із них — очні. У цьому сезоні я запланувала 30. Уже маємо 25, з яких один очний — великий чемпіонат з хореографії у Чернігові. Там ми отримали три дипломи першого ступеня за всі представлені номери. Після виступу нас запросили на суперфінал, який відбудеться у Львові наприкінці травня (від редакції. Під час підготовки матеріалу “Фієста” взяла участь у ще одному чемпіонаті з хореографії та циркового мистецтва у Чернігові, де здобула три диплома).
– Всі ці конкурси – це ж кошти: дорога, костюми, благодійні внески за участь …
– Так. Нещодавно ми їздили на конкурс Global Talent у Чернігів – це чемпіонат з хореографії та циркового мистецтва. Поїздка обійшлася у 700 гривень з людини. Все це лягає на плечі батьків.
– Хтось допомагає – міськрада, благодійники?
– Ні, спонсорів у нас немає. Відділ освіти дає винагороди за участь у конкурсах, за досягнення. За рахунок цих коштів ми беремо участь у дистанційних конкурсах.
– За дистанційні конкурси теж треба платити?
– Звісно! Правда, набагато менше, але все таки треба. Ми шукаємо такі конкурси, щоб були дешеві (сміється). Але це треба зйомку зробити, щоб відео було гарне, щоб костюми яскраві, номер поставити… Безкоштовного немає нічого.
– Яка кількість учасників?
– Основна група – 33 дітей. А загалом – 90. Це з підготовчими групами.
– Це ж шалене навантаження. Немає думок на все махнути рукою і передати керування комусь іншому?
– Бувають такі моменти (сміється). Особливо після цьогорічної зими. Світло вимикали, а у нас, якщо немає світла, то і тепла немає. Інколи в залі було всього 5°C. Багато дітей хворіли, ми скорочували заняття. Але ми рухалися — у нас же спорт, цирк, хореографія. Так і перезимували.
— «Фієста» відома своїми поїздками до Франції. Як почалася ця історія?
— Усе почалося у 2002 році. Нас помітив київський колектив, який уже їздив за кордон, і запропонував відправити одну нашу дівчинку з ними. Батьки тоді боялися, це було щось із розряду фантастики. Наступного року поїхали вже троє. А у 2006-му до Мени приїхали французи в гості до наших дітей. І того ж року до Франції вже поїхали 15 дітей і я з ними тоді вперше поїхала. З того часу ми їздимо стабільно. Французам дуже подобаються виступи наших менян, аплодують стоячи.
Там у нас 10 -15 концертів по Лотарингії, частині Франції. Минулого року вже почали і в інші частини їздити.
Такі виступи, як ми показуємо, для них у дивовижу. У них окремо або цирк, або хореографія, або гімнастика. А у нас все разом (сміється).
— Війна вплинула на склад колективу?
— Дуже. На початку повномасштабного вторгнення виїхало 10 людей з основного складу — фактично весь кістяк. Було відчуття спаду, ми не знали, що робити. Довелося будувати все з нуля: вчити меншеньких, ліпити нову команду. Зараз знову маємо основу, на яку можна спертися.
– Хтось із випускників пов’язує своє життя з хореографією?
– Ми не готуємо їх до навчання. Тут у нас – як “школа життя” (сміється). Хтось тренує дітей по хореографії, фітнесу. Одна дівчина навчається у Ніжині на хореографа.
– Бачите у ній продовження вашої праці?
– Ой, не знаю (сміється). На жаль, з такими зарплатами молодь навряд чи піде сюди працювати. Це хіба що заміж вийде вдало (жартує).
— Де ви берете ідеї для номерів?
— Ми придумуємо разом із дітьми. У нас у «Фієсті» є внутрішній конкурс постановників: діти самі готують номери, а я потім допомагаю їх допрацювати. А потім ми всі ідеї об’єднуємо, якщо дітям подобається, то так і виходить гарна постановка.
От вони захотіли номер по “Аватару”. Але ж там треба відповідні костюми, що зараз дуже дорого. Всі разом придумали виступ, я поїхала в Одесу, набрала тканини – все готово!
– У минулому нашому інтерв’ю, 5 років тому, ви теж казали, що самі шиєте костюми. Ситуація змінилася?
– Ні. Хіба здорожчало все (сміється). Багато чого шукаю в інтернеті. Собівартість одного костюма — мінімум 1000 гривень без роботи. Дещо на костюми дають французи, то легше трохи. Буває, що й вночі костюм присниться — встаю і замальовую, а потім сідаю й шию.
– Де на все це берете сили? Перезавантаження є?
– Для мене це не просто робота, це хобі, яким я живу. У мене навіть відпочинок – серед дітей.
– Якби вернути час на 30 років назад, то змінили б щось?
– Мабуть, нічого… Хіба самооцінку. Була б більш впевненою, не боялася, що щось не вийде.
— Якою ви бачите «Фієсту» через кілька років?
— Зараз ми живемо одним днем. Головне — щоб був мир. Плануємо поїздки, готуємося до літнього турне Францією. Дуже хочу знову, як ще до карантину, виступити на арені київського цирку. Адже це – наше!
Моє завдання — дати дітям «школу життя». Не всі вони стануть артистами цирку чи хореографами, але вони вчаться працювати, бачити світ і бути впевненими у собі. Це і є головна перемога.