Аліна Лавська: «Буває, після нічної балістики хочеться просто виспатися. Але зранку знову йду тренуватися»
Ще кілька років тому вона була звичайною ученицею Менської гімназії, яка не могла визначитися між танцями та легкою атлетикою. Сьогодні Аліна Лавська — кандидатка в майстри спорту України, чемпіонка України, студентка Олімпійського фахового коледжу в Києві та спортсменка, яка вже готується до свого першого міжнародного старту в Італії. Також вона стала переможницею конкурсу “Вибір Менщини 2025”. Ми поговорили про шлях до перемог, поразки, безсонні ночі під час повітряних тривог, неймовірну підтримку батьків і мрію виступити на Олімпійських іграх.
— Аліно, ваш графік тренувань настільки напружений увесь рік?
— Так. Круглий рік. Відпочинку практично немає. Найбільше змагань — узимку та влітку, а осінь і весна більше присвячені підготовці.
— Тобто у спортсменів канікул не буває?
— Ні, не буває.
— А як взагалі почалася ваша історія зі спортом? У родині хтось займався легкою атлетикою?
— Ні, ніхто. Все почалося випадково. У п’ятому класі був звичайний урок фізкультури. До мене підійшла майбутня тренерка, Ірина Терпицька, і запитала: «Не хочеш прийти на тренування?» Я відповіла: «Хочу». Так і почала ходити на стадіон.
— Вона одразу побачила у вас талант?
— Не знаю. Просто підійшла і запросила. А вже на тренуваннях мені дуже сподобалося. Ми виконували багато різних вправ, і я швидко зрозуміла, що це — моє.
— Але до цього ви займалися ще й танцями.
— Так. Майже пів року одночасно ходила і на танці, і на легку атлетику. Потім довелося обирати.
— Чому перемогла саме легка атлетика?
— Через результати. І ще тому, що тут усе залежить від тебе. У танцях є колектив, а в спорті ти сам відповідаєш за свій виступ.
— Хотілося бути лідером?
— Так.
— Коли відчули, що можете досягати справді великих результатів?
— Коли виграла командний чемпіонат України. Це була моя перша золота медаль.
— У якому класі це сталося?
— У дев’ятому. До того були срібні нагороди, а золото стало для мене дуже важливим. Саме після цієї перемоги я почала працювати ще наполегливіше.
— Попри це, були моменти, коли хотілося все покинути?
— Були. Майже після кожної серйозної поразки.
— Важко переживаєте невдачі?
— Дуже. Найбільше звинувачую себе. Думаю не про те, що суперник був сильніший, а про те, що сама не показала результат, який могла.
— І хто повертав вас назад, коли хотілося все залишити?
— Батьки і тренери. Вони завжди говорили: «У тебе все вийде. Не можна здаватися». Це дуже допомагало.
— Скільки нагород уже маєте?
— Вісімдесят п’ять.
— Уже довелося виділяти окрему кімнату?
— (сміється) Ні, поки що всі поміщаються. Є спеціальний стенд.
— Яка нагорода найдорожча?
— Зараз — медаль, яку отримала разом із виконанням нормативу кандидата в майстри спорту України.
— Це сталося нещодавно?
— Так, буквально місяць тому. Я також тоді виграла чемпіонат України.
— Що відчули в той момент?
— Спочатку був шок. Я навіть не одразу повірила, що все-таки виконала норматив.
— Колись, коли тільки починали тренуватися, могли уявити, що станете кандидаткою в майстри спорту?
— Ні. Тоді навіть не думала про це. Але останній рік я цілеспрямовано працювала саме заради цього.
— Тобто це була ваша мрія?
— Так. Хотіла виконати норматив ще взимку, але тоді не вдалося. Тому дуже рада, що зробила це влітку.
— Зараз ви вже навчаєтеся в Києві.
— Так, в Олімпійському фаховому коледжі.
— Ви вже студентка?
— Там одночасно і школа, і коледж. Зараз переходжу до одинадцятого класу.
— Уже визначилися, що буде після закінчення навчання?
— Поки що ні. Цей рік будемо радитися з тренером і вже тоді вирішувати, як рухатися далі.
— Але спорт точно не плануєте залишати?
— Дуже сподіваюся, що ні.
— Попереду у вас вже не просто чемпіонати України, а міжнародний старт. Розкажіть про нього.
— Так, ми готуємося до міжнародного турніру з багатоборства в Італії. Це дуже відповідальні змагання.
— Ви їдете туди у складі збірної України?
— Ні, це не збірна. Це окремий міжнародний турнір саме з багатоборства. Організатори висували певні вимоги до спортсменів, і ми їм відповідали, тому отримали можливість поїхати.
— Наскільки це особливий старт для вас?
— Це мої перші міжнародні змагання такого рівня. Якщо чесно, трохи страшно.
— Хтось із Менщини чи Чернігівщини ще братиме участь?
— Ні. Із Менщини — нікого. Із Чернігівської області теж нікого.
— Тобто фактично будете єдиною представницею області?
— Так.
— Поруч буде тренер?
— Так, звісно. Але вже не моя перша тренерка, з якою я починала в Мені. Після вступу до Олімпійського фахового коледжу в Києві у мене вже інший тренер.
— Багато хто навіть не здогадується, наскільки дорогий професійний спорт. Наскільки це витратно?
— Дуже дорого.
— На що найбільше йдуть кошти?
— Найперше — на форму і взуття.
— Для багатоборства ж недостатньо однієї пари кросівок?
— Так. У нас сім дисциплін, і майже для кожної потрібне окреме взуття. Тобто це сім пар спеціальних шипівок, плюс звичайні кросівки для тренувань.
— Скільки коштує одна пара?
— Від чотирьох до одинадцяти тисяч гривень.
— Тобто тільки на взуття потрібні десятки тисяч гривень.
— Так.
— Хто допомагає? Є спонсори?
— Ні.
— Тобто все оплачують батьки?
— Так.
— Вони ніколи не казали, що це надто дорого?
— Ні. Вони завжди мене підтримують. Вони в мене вірять.
— Це, мабуть, і є найбільша мотивація?
— Так. Коли знаєш, що в тебе вірять, хочеться працювати ще більше.
— Яка наступна спортивна вершина?
— Чемпіонат Європи, чемпіонат світу… і, звичайно, Олімпійські ігри.
— Тобто це головна мрія?
— Так.
— Хто є вашим спортивним кумиром?
— Наталія Добринська і мій тренер. До речі, з Наталією Добринською ми вже знайомі особисто. І це дуже велика честь для мене. (Від редакції. Наталія Добринська — українська легкоатлетка (багатоборство), олімпійська чемпіонка, майстер спорту міжнародного класу з багатоборства; заслужений майстер спорту України (2008).
— Як відбулося знайомство?
— Вона тренувалася у мого нинішнього тренера. Ми зустрілися на змаганнях. Вона підтримує нас, приїжджає, спілкується, завжди каже: «Дівчата, ви молодці, у вас усе вийде».
— Напевно, така підтримка від олімпійської чемпіонки дорогого варта.
— Дуже. Вона сама пройшла цей шлях і добре розуміє, що відчуває спортсмен. Для мене вона справжній приклад.
— Зараз багато спортсменів говорять про недостатню підтримку на рівні областей. Ви це теж відчуваєте?
— Так.
— Якщо доведеться обирати, яку область представляти надалі, яке рішення схиляється?
— Швидше за все — Київ.
— Чому?
— Тому що Київ вкладає кошти у спортсменів. А Чернігівська область практично не допомагає.
— Навіть тим, хто бере учась у чемпіонатах України?
— Навіть на чемпіонати України більшість спортсменів їздять за власні гроші.
— Як думаєте, чому так відбувається?
— Можливо, зараз є інші пріоритети. Але про спортсменів теж не можна забувати. Ми представляємо область, захищаємо її честь. Через відсутність підтримки багато талановитих дітей просто завершують спортивну кар’єру, навіть не встигнувши її по-справжньому розпочати.
— Міська влада якось підтримує?
— Ні. Зовсім.
— Хотілося б, щоб це колись змінилося?
— Звичайно. Будь-якому спортсмену важливо знати, що в нього вірять не лише рідні й тренери, а й громада, яку він представляє.
— У школі вас вже сприймали як зірку?
— Ні. Але в Менській гімназії всі знали про мої виступи. Учителі читали новини про мої перемоги, завжди вітали і підтримували.
— А в коледжі?
— Там усі спортсмени. Тому хорошими результатами вже нікого особливо не здивуєш.
— Як зараз виглядає ваш звичайний тиждень?
— Дев’ять тренувань на тиждень. У понеділок, вівторок і п’ятницю — по два тренування, у середу, четвер і суботу — по одному. Лише неділя вихідна.
— Вистачає сил?
— Якщо чесно, дуже хочеться інколи просто виспатися. Особливо зараз, коли майже щоночі тривоги. Після двох тренувань хочеться тільки лягти спати, але серед ночі починається повітряна тривога, балістика, потрібно йти в укриття. Через це не висипаєшся, не встигаєш відновитися.
— А наступного дня — знову тренування або змагання.
— Саме так. Особливо важко, коли всю ніч вибухи. Постійно прокидаєшся, розумієш, що завтра потрібно показувати результат, але сил майже немає. Просто намагаєшся хоч трохи поспати, щоб вистачило енергії.
— Коли сили вже на межі, що допомагає відновитися?
— Їду додому.
— Що для вас означає дім?
— Найкраще перезавантаження. Ми з батьками їдемо на природу, можемо покататися велосипедом, поїхати до річки або просто влаштувати пікнік. Після цього одразу стає легше.
— А мама чим зустрічає?
— Налисниками.
— Це улюблена страва?
— Так.
— Час на хобі залишається?
— Майже ні. Усе життя зараз — це школа, тренування, сон і знову тренування. Якщо є трохи вільного часу — просто йду гуляти.
— Що любите найбільше?
— Люблю театр. І дуже люблю мультфільми. Чесно кажучи, мені подобаються майже всі.
— І наостанок. Яка ваша найбільша мрія?
— Досягти своєї мети й зробити так, щоб мною пишалися.
— Мені здається, що вами вже пишаються не лише батьки, а й уся Менщина.
— Дуже на це сподіваюся.