До мудреця прийшли два вчителя, які не могли визначитися, хто з них краще навчає людей. Перший сказав: «Я написав сто трактатів про доброчесність. Мої промови змушують людей плакати від каяття». Другий мовчав. Мудрець запитав про його досягнення. Тоді один із селян, які були присутні на цій зустрічі, сказав: «Він ніколи не читав нам лекцій. Але коли у мого сусіда згоріла хата, він першим приніс свої дошки і почав будувати нову…
Перше — це лише вітер, що підіймає пил. Друге — дощ, який напуває землю…
Нам пишуть багато. У месенджери, у коментарях під постами. Читачі користуються також іншими каналами зв’язку, аби вийти на контакт з редакцією. Ми реагуємо практично на всі звернення. Інколи, визнаю, із запізненням. Але навіть із запізненням, але відповідаємо.
Правий один із коментаторів, який написав: «Не повірите, я не мав жодного сумніву, що ви не маєте можливості». Так, ми не маємо космічних можливостей, аби бути всюди, писати про все, вчасно реагувати на будь-які виклики і допомагати геть в усьому. Ми не The New York Times. Не The Guardian. Навіть не Суспільне. Ми не завжди оперативно можемо отримати повну інформацію. Не через те, що хочемо щось приховати, або чогось боїмось. Причина проста – над проєктом під назвою «Місцеві медіа» працює всього…
Так, тих, хто у нас працює, можна порахувати на пальцях однієї руки. Навіть зайві залишаться. «Місцеві медіа» – це не тільки «Менщина». Це ще 10 видань. Усі сайти, пабліки та акаунти у соцмережах та месенджерах Корюківки, Сосниці, Сновська, Холмів, Семенівки, Новгород-Сіверського, Понорниці, Коропа, Борзни, Батурина з доточкою «наш/наша/наші» – це все видання мережі «Місцеві медіа». І їхню роботу щодня підтримують ті ж самі люди, кількість яких можна порахувати на пальцях однієї руки. І цю мережу фінансово не підтримують органи місцевого самоврядування, бізнесові групи, політичні партії або читачі. Від грошей влади і політиків ми свідомо відмовились ще на початках. А читачі… Ми створили спільноту. І є люди, які в неї вступили і нам допомагають. Якщо ви вважаєте, що ми цінні для вас, що ми здатні допомогти якісно змінити громаду, можете ПРИЄДНАТИСЬ. Там є різні пакети допомоги – від ціни на філіжанку кави до суми, яку хтось витрачає на один похід в АТБ.
Ми будемо тішитись будь-якій допомозі, бо наш проєкт – це громадська ініціатива, що існує за кошти людей, які її колись заснували, а також за кошти, які наше медіа заробляє самотужки. Воно виросло. Сьогодні має 150 000+ підписників. Лише публікації «Менщини» на Facebook щомісяця збирають в середньому 3 мільйони переглядів. На всіх виданнях, ця цифра – 7 мільйонів.
Наші видання читають. Насамперед тому, що, можливо, ми й справді щось важливе робимо. Щось корисне для людей, громади, регіону. Я навіть наберусь сміливості і відкину вставне слово «можливо», бо знаю напевно, що ми за ці багато років зробили чимало добрих справ. І отримали величезну кількість слів «дякую». Але не тільки їх. Бо трапляються й інші. Наприклад, від диванних експертів, які вважають себе (маючи під рукою штучний інтелект та інтернет) ледь не академіками в усіх галузях. І вони вважають за потрібне, щось від «Менщини» (та інших видань мережі) вимагати, менторствувати, займатись моралізаторством, безапеляційно звинувачувати в усіх гріхах журналістів.
Ось свіжий приклад. Ми зняли наслідки прильоту шахедів по автостоянці вантажних автомобілів. Виконали свою роботу. В рамках усіх рекомендацій ЗСУ, СБУ, РНБОУ та інших відповідних служб/органів опублікували цю інформацію в ОБУМОВЛЕНІ ТЕРМІНИ і в ОБУМОВЛЕНОМУ ФОРМАТІ зйомок. І от впродовж місяця дехто з тих, хто має стосунок до втраченого майна, дозволяє собі висловлюватись у бік журналістки, авторки сюжету, до непристойності грубо і брутально, дорікати про щось, морально тиснути. Причому робить це не в обличчя, а в спину.
Зупиніться, панове! Це ж якось не по-чоловічому. Ми ж ніколи не вчили вас, як вам працювати? Ми не зупиняли ваші «фури» і не просили показати права, техпаспорт, накладні, розповісти про вантаж? Це не в нашій компетенції. Ми не вчимо продавати, шити, писати бухгалтерські звіти, як вчити дітей у школі, прибирати вулиці, саджати квіти, лікувати, керувати транспортними засобами, громадою, бізнесом. Взагалі це має якийсь безглуздий до смішного вигляд. То чому дехто вирішив, що має право лізти у компетенції журналістів, у сферу, в якій потрібно також мати експертність? Хоча, впевнений, цей «дехто» переконаний, що все знає, все вміє. Бо це ж, на думку окремих людей, така легкота – взяти і щось написати. Або щось на телефон зазнімкувати…
Я тут висловлюю виключно свої думки. Висловлю й наступну. Про проєкт в’їзної інсталяції в Мену. Резонанс був великий. Багато різних думок. Можете мене захейтити, але я теж маю стосунок до цього. Не до візуалізації, яку запропонували в міській раді. Але до самої ідеї. І, вважаю, що вона робоча. Ще рік тому ми говорили з Юрієм Стальниченком, секретарем Менської міськради, що на в’їзді у місто має з’явитися якась креативна інсталяція, вказівники. Не «совкова» стела, а щось те, що акцентуватиме на особливостях Мени, на її історії, традиціях. Щось знакове. Те, що приверне увагу.
Я з удячністю і розумінням ставлюсь до людей, які тверезо і аргументовано прокоментували цей пост. Дякую за конструктивну критику. Це цілком нормально. Безумовно, має бути проєкт, можливо, кілька (на вибір). Мають бути громадські обговорення. Може й конкурс варто оголосити. Рішення має бути виважене, логічне.
А от зрозуміти тих, хто просто посміявся, похейтив, поглузував, «насипав» ненормативної лексики в коментарях – не можу. Бо це найпростіше. Важче – щось запропонувати. Щось толкове, вдумливе, сучасне, важливе. А ця ідея з інсталяцією насправді важлива.
Театр починається з гардероба. В’їзд у місто – обличчя населеного пункту. Тому мають бути вже на в’їзді акцентовані «родзинки» цього міста і громади. Які родзинки Мени та її громади? Так, Менський зоопарк. Санаторій «Остреч». Річка Десна. Велосипеди. Унікальна менська говірка. Місцеві майстри та ремесла. Крім того, через Мену пролягає шлях до Сосниці, Мезинського природного парку, до Коропа, Новгород-Сіверського. І сама Мена, і шлях через неї можуть бути цікаві для інвесторів, вони можуть динамізувати розвиток внутрішнього туризму, розвиток інфраструктури. Це нові робочі місця, якісні дороги, торгівля, готельний бізнес, громадське харчування. А ще це можуть бути мільйони додаткових гривень у бюджет.
Звичайно, однієї інсталяції замало, потрібно ще багато чого зробити. Але ж з чогось має це початись? Не з фрази «а хай влада зробить нові робочі місця», а з плану дій, як і за рахунок чого все це можна створити. З конкретних кроків.
І це б мали розуміти меняни, але ж натомість, дякуючи «експертам» все скотилося не на обговорення, пропозиції, ідеї, а на… Багато ж розуму не треба, щоб на клавіатурі набрати простий, але такий класичний менський коментар: «Менщина» знову розводить срач». І все. Одразу під ним 5-10 лайків. Автор коментаря в екстазі, він досяг своєї мети. А громада? Добре, що тих, хто мислить, значно більше і вони розуміють, що за цим «срачем» ховаються конкретні проблеми – великі і малі. І «Менщина», як декому здається, не женеться за кількістю лайків та коментарів. Ми гострі теми піднімаємо не для цього. Задля громади. Щоб ці проблеми вирішити або змусити тих, від кого залежить, звернути на них увагу.
Ми ніколи не будемо «глянцевими» і пухнастими. Ми ніколи не будемо всім подобатись. Ми завжди будемо лізти в гострі та складні теми. Це брудна і невдячна робота. Не для тих, хто звик залишатися у «білому пальті».
Сергій Бондаренко, головний редактор мережі «Місцеві медіа»