Менщина обрала Сергія Цицуха переможцем конкурсу “Вибір року” у номінації “Автор”. Військовий, штурмовик, літератор та людина, яка не звикла мовчати про незручне. Ми поспілкувалися про те, як хуліганське дитинство переросло у письменство, чому війна не змінює людей, а лише підсвічує їхню суть, та як знайти долю за допомогою вірша через десять років.
Про несподівану номінацію та принциповість
— Взагалі очікували, що будете номінантом у конкурсі “Вибір року”? Звідки дізналися, що ви серед претендентів?
— Мені з дому подзвонили, сказали. Це мама подзвонила.
— Як родина відреагувала на вашу перемогу? Для вас самого це була радісна подія?
— Не знаю… Для мене — більше так, ніж ні.
— Для вас самого це була радісна подія?
— Не знаю… Для мене — більше так, ніж ні.
— Ви часто отримуєте нагороди чи перемоги в конкурсах?
— Я не дуже люблю часто брати участь у будь-яких конкурсах. Оскільки на деякі подавав заявки — там одразу, як то кажуть, «добровільний внесок». Зрозуміло, що це за конкурс. Добровільний внесок є добровільний внесок. На жаль, на державному рівні так. А я людина принципова.
— Ця принциповість вам допомагає в житті чи скоріше навпаки?
— Чесно кажучи, більше шкоди (сміється). Але все одно я не змінюю своїм принципам. Ніколи. Також включив свою принциповість і змінювати її не буду.
Від «хулігана дев’яностих» до письменства
— Розкажіть трохи про себе. Ви з Мени?
— З Гурновки. Я жив у Мені, потім трішки пожив у Ніжині, трішки у Чернігові. У Чернігові навчався, а потім якось доля закинула у Ніжин — поїхав у гості й загостювався на 10 років.
— З чого почалося ваше письменство?
— Я до п’ятого класу взагалі не любив читати. Взагалі. Але коли по шкільній програмі прочитав Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря» — от тоді мене чогось потягнуло. А далі познайомився з творчістю нашого земляка Олександра Довженка. Після «Зачарованої Десни» питання всі відпали.
— Любити читати й самому писати — це різні речі. Коли почали писати ви?
— Я десь вдома знаходив папери такі пожовклі. Такий пергамент мало не розвалювався у мене в руках. Наче 2003-й рік там був вказаний. Я навіть пам’ятаю, як я там царапав. Це мені було років 14, мабуть. Але про це ніхто не знав.
— Чому? Боялися, що не зрозуміють?
— У мене просто був зовсім інший імідж. Ми були у ті роки такі «хуліганчики», шалапути. Негоже йти на дискотеку, щоб з кимось не побитися, а тут – писати вірші про любов. Це якось буде взагалі трішки неправильно. Я був хуліганом. Ми всі були діти дев’яностих. Оці всі дурнуваті фільми по телевізору, серіали… Насправді нам прививали дурість оцю всю.
— Тобто перші вірші були про кохання?
— Так. Не признаюся, кому. Можливо, вона здогадається. Я думаю, вона знає.
Шлях до 14 виданих книг
— Коли це переросло у серйозне заняття, у видання книжок?
— Видавати я почав після поради однієї моєї знайомої з Вінниці, Ольги. Вона мені порадила, і я спробував. Якось воно пішло — уже 14 штук, дві вже на підході. Знайшов дуже класне видавництво, якщо за власний кошт, то в них дуже демократичні ціни.
— Ви цим усім займаєтесь самі — версткою, дизайном?
— Останні три роки вже сам. Раніше цим займалися інші люди. Тепер у мене з’явилося дуже багато часу, відколи я на протезі. Це набагато простіше.
— Хто був першим читачем, якому ви дали свої твори на рецензію?
— Мабуть, якісь інтернет-групи. Навіть рідним не показував, зразу чужим. Свої навіть не здогадувались.
— Який жанр переважає у творчості?
— 50 на 50: як вірші, так і проза. Цього року одна збірка віршів, одна — прози. Тематика залишилася та сама. Нічого не змінилося у світогляді. Як казала директорка нашої школи: «Серьога, ти ж був бунтар з першого класу». Так і залишився.
Війна: «Дорога життя» та поранення
— Можемо поговорити про війну? Як ви потрапили на фронт?
— О 7-й ранку 24 лютого 2022 року я йшов у Мені на роботу, зайшов в АТБ купити води. А там був величезний натовп людей. Мені телефонують, що треба бути у військовій частині. Я залишив воду і вийшов. Працював у Мені електромонтером, але був резервістом. Виявляється, багатьом передзвонювали вже за день до того.
— Були сумніви?
— Ні. Не було сумнівів навіть тоді, коли я потрапив у ДШВ (десантно-штурмові війська). Коли нас привезли у Житомирську область, всіх вишикували й сказали: «У кого є якісь болячки — говоріть одразу». Ніхто з 300 осіб не підняв руку. Всі поїхали.
— Де саме ви служили?
— Я підірвався під Бахмутом. Остання «дорога життя» — Іванівське. Я був командиром штурмової групи 80-ї штурмової бригади, позивний «Одін». Всі в групі були здебільшого хлопці з нашої Чернігівської області.
— Розкажіть про той вихід.
— Нашу групу розділили. Хлопці просили: «Зроби так, щоб більше нас ніколи від тебе не забрали». Того дня їх хотіли знову розділити. Я добився, щоб їх повернули мені, але командир іншої підгрупи зробив помилку — повів їх назад серед ночі напряму через яр, де було мінне поле. Хлопці підірвалися. Я зібрався і сам пішов туди вночі. Спустився в яр, знайшов їх, викликав евакуацію. А на ранок ми з товаришем Романом Шуляком пішли забирати загиблого. Я пішов перший і наступив. Під ногою рвонуло. Чесно кажучи, взагалі не боліло, тільки воняло — міною та одягом. Рома тоді трішки перелякався. Він уже також «двохсотий». Через 10 днів після того йому прилетіло.
— Як проходила евакуація?
— Я наклав турнікет, ще метрів двісті проскакав сам, спираючись на автомати. Сів чекати. Командир роти прислав БТР у ту зону, куди ніколи не присилали. Хлопці малесенькі такі витягнули мене на руках через річечку, де по коліна загрузаєш. Потім був довгий шлях: Дружківка, Дніпро, Рівне, Млинів, Дубно. Де б я не був, у кожному госпіталі були дуже чуйні люди.
Реабілітація та почуття гумору
— Війна змінила вас?
— Війна просто показує, хто є людина. Якщо до війни був «лайном», то ним і залишишся. Якщо був людиною — залишишся нею. Навіть каліцтво не міняє людину.
— Як ви адаптувалися до протеза?
— Було важко вчитися ходити, бо все насправді не в ногах, а в голові. Доки голова не починає думати — ти першого кроку не зробиш. Вчився так: стоїш і сам собі говориш: «Крок!». Доки одного дня я зайшов у тренувальний зал, подивився на себе в дзеркало, послав себе матюком і пішов. У Львові я проходив по 10 кілометрів по бруківці. Екскурсоводи навіть не здогадувалися, що в мене ноги немає. Паличку ношу про всяк випадок.
— Ваше почуття гумору допомагає відновлюватися?
— Якщо я буду плакати, якщо я буду з горя вибивати лобом штукатурку, і мені це допоможе відростити нову ногу — я з задоволенням буду це робити. Але нічого не зміниться. Для чого бити головою штукатурку, якщо це нічого не змінить? Подивіться, скільки молодих дівчат зараз без ніг. Чоловік — це одна справа, а коли ти молода дівчина… Для мене «червона лінія» — це очі. Втрата зору — це крапка. А тут всього лиш стопа, слава Богу.
Про кохання та особисте
— Як зараз ваше життя? Ви згадували про дружину.
— Ми вже рік живемо разом. Вона з окупованої частини Херсонської області. Ми познайомилися в інтернеті ще у 2014 році, але в кожного було своє життя. Потім знову почали спілкуватися, коли вона захотіла поповнити бібліотеку моїми книжками. Ми зустрілися в Чернігові на нейтральній території й все — “поїхали”. Вона дуже здивувалася, коли я сказав: «А ти почитай мій перший вірш». Вона відкриває: «Так він про мене!». Пройшло рівно 10 років між тим віршем і тим, як ми з’їхалися разом.
— Яким для вас був минулий, 2025 рік?
— Найкращим. Я одружений на найкращій жінці в цьому світі. Решта мені не потрібна, це вже безкоштовний додаток.
Погляд на громаду та майбутнє
— Якби ви стали головою громади, яким би було ваше перше розпорядження?
— Видати землю усім ветеранам. Це єдине і перше розпорядження. Видати всі землі, які повинні отримати за законом. Це абсолютно в силах місцевої влади, щоб ветерани не ходили з протягнутою рукою. Всім хлопцям і дівчатам, у кого є УБД.
— Що скажете про життя в Мені?
— Якщо у людини є бажання, то негатив можна знайти де завгодно. Люди одразу відро на голову виливають. От обговорювали нові автобуси — і одразу купа претензій про дороги. Але не завжди ними займається міськрада. Будь-яка ідея, як-от автобуси, зустрічає негатив. Я колись сам сміявся: «Хто в ту соціальну пральню буде ходити?». А тепер вона користується величезним попитом.
— Які маєте плани, проєкти чи мрії?
— Моя мрія зараз — просто жити далі. Зараз часу в мене достатньо.
— Тобто творчі плани залишаються в силі?
— Так, планую до кінця цього року або на початок наступного видати збірку віршів українською. Може, ще й прозу встигну видати.