Володимир Литвиненко мешкає в Мені. Він – власник магазину «Спутник», у якому можна купити все для дому: від цвяхів і тарілок до велосипедів і генераторів. Володимир – відомий у регіоні меценат, який підтримав не один благочинний проєкт. А зовсім недавно він переміг у номінації «Добродійник року» щорічного конкурсу «Вибір Менщини», який проводить інтернет-видання «Менщина». Лавреатом Володимира обрали самі мешканці громади.
Про життя, благодійність та бізнес під час війни з паном Володимиром поговорила журналістка видання «Місцеві медіа».
Як усе починалося
– Володимире, на перемогу в конкурсі очікували, чи це стало несподіванкою?
– Щоб такою вже несподіванкою, то ні.
– Тобто ви розраховували на це?
– Ну…(усміхається).
– А хто вам повідомив про це?
– Ну я ж читаю ваші видання, зокрема «Менщину». Там було голосування. Я сам побачив його результати.
– Отже, таки ви сподівалися, що станете лавреатом?
– Чесно? Глибоко в душі сподівався (усміхається)
– Розкажіть про себе. Як почався ваш бізнес?
– Я народився у Мені. Закінчив школу, після школи отримав вищу освіту за фахом вчитель фізкультури в Чернігівському педагогічному інституті.
– Самі вступали, чи за порадою батьків?
– Ні, батьки тут ні до чого. Вони не радили нічого, і не примушували. Обирав професію сам, бо з дитинства любив займатися спортом.
– За фахом працювали?
– Ні, не працював.
– Справді? А чому?
– Я вчився в той час, коли ще залишилися яскраві спомини про освіту радянську, про повагу до вчителів, до їхньої праці. А поряд з цим були реалії середини буремних 90-х. Вчителі, до яких звик я, і якими їх побачив у перші роки незалежності – це були, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. У той час вони стали чи не найвразливішою частиною суспільства. Мізерні зарплати та соціальні гарантії – ось що отримали ці освічені, інтелігентні люди, які навчали всіх нас усім наукам та життєвим премудростям! І що залишалося мені робити, здоровому, сильному, повному сил? Виживати? Я тоді вже вирішив, що буду займатися торгівлею. Після закінчення ВУЗу, в 1999-му, одразу прийшов на базар. У 90-х це було основне місце роботи для сотень тисяч українців. І великий відсоток їх був саме з вищою освітою.
– Чим торгували?
– Спочатку була побутова хімія: порошки, мило, усілякий дріб’язок.
– Чому саме цей напрямок обрали?
– Він, якщо чесно, легший був за інші. Сюди треба було вкладати менше грошей. Потім, коли впевненіше почувався фінансово, потихеньку почав продавати всілякі господарчі товари, почав їздити в Харків.
– Пригадуєте, коли і з чого почалося ваше благодійництво?
– Так точно і не скажу. Хто звертався, всім завжди допомагали. Давно вже це було, не пригадаю подробиці.
– Ви на постійній основі допомагаєте школі Шевченка, наскільки я знаю?
– Так, з Тамарою Іванівною Шепель (директорка школи Шевченка – прим. ред.) та Дмитром Олексійовичем Коноваленком (тренер дитячої секції з вільної боротьби – прим. ред.) ми часто контактуємо.
– Знаю, що ви допомагали дітям із секції Коноваленка? Здається, фінансували поїздки дітей на змагання?
– Було. І поїздки дітей фінансували, і купували на змагання медалі, і суддям змагань роботу їхню оплачували. Держава ж не може все це оплатити. Тому, коли вихованців Дмитра Олексійовича запрошували на змагання, потрібна була допомога, щоб наші діти могли їздити, змагатися, виглядати достойно і перемагати. Раніше трохи тренажерів купували для спортивно-оздоровчого клубу на базі Центру культури та дозвілля молоді Strong Mena, де керівником Сергій Таратухін. У Мені допомагали загорожі фарбувати, ще коли тільки Примаков став мером. Коли ставили новорічні ялинки, то до нас зверталися з проханням купити троси, гаки. Різного було. Тому – віник, там – візок, там ще щось. Це так, те, що пам’ятаю. І що люди знають. А взагалі ніколи не хотів цього афішувати. Навіщо? Допомога, думаю, має йти від серця і про неї не потрібно знати всім.
А, ще згадав. Колись на Піщанівці була вулиця Сидоренка. То ми до провулка Жукова приблизно метрів 200-300 висипали 120 тонн щебеню. Дорога там була ніяка. І люди зверталися з цією проблемою, і я там живу. У цьому році сніг там чистили, останні чотири роки постійно це роблю.
– А були такі випадки, коли ви відмовляли в допомозі?
– Був випадок, що людина звернулася, мовляв, допоможіть, згорів сарай. Але я ж, зрозумійте, що я теж не можу всім допомогти. Сарай – це ж не хата, його можна потихеньку відбудувати. Є питання більш нагальні, а є такі, що можуть свого рішення і зачекати.
– Чи отримували якісь нагороди за меценатство?
– Були якісь подяки. З Чернігівської адміністрації, куди ми їздили, є подяки за підприємницьку діяльність.
– За благодійну роботу подяк не було? Тільки за підприємництво?
– Не знаю, я в тих подяках не дуже розбираюся. Ну, зрештою, не заради них то все робиться.
Війна
– Зараз для нас настав дуже складний період. Чи пам’ятаєте ви перший день вторгнення?
– Так, пам’ятаю.
– Ви самі дізналися, чи хтось подзвонив?
– Родичі з Києва сповістили про те, що почалась війна. Це було десь о 4 чи 5 годині ранку. Для мене це не стало великою несподіванкою, адже я знав, що колись це трапиться.
– Знали?
– А що тут дивного? Вся історія росії складається із загарбництва територій і війн. Це колись мало статися і з нами. Власне, воно сталося ще в 2014-му.
– Якою була ваша перша реакція? Не було думки забрати сім’ю та кудись виїхати?
– Яка ще може бути реакція, окрім негативної? А бажання виїхати і вивезти родину не було.
– Яка у вас сім’я?
– Дружина та дитина.
– Дружина не казала, що треба втікати?
– Ні, такого не було.
– Що було тоді з вашим бізнесом? Як жили, що робили? Чи збирали тоді колектив, щоб обговорити в якому режимі працювати далі?
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми працювали. Спочатку торгували, а потім танки по місту їздили, після чого ми почали продавати при зачинених дверях. Нікому ні в чому не відмовляли. Людям треба були розетки, вилки, тени, цемент. Був випадок, коли людина приходить і каже: мені треба 2 тонни цементу. Питаю: куди, навіщо? Каже: буду будуватися. Розумієте, тут їздять танки, а людина хоче будуватися. Я відмовив, бо то було забагато. До того ж, було невідомо, чи буде можливість нових поставок, чи ні. Якби я йому віддав, то що б іншим лишилося? Тим більше, що комусь груби якось підмазати треба було, або якийсь інший дрібний ремонт зробити. Багато переселенців тоді приїхало. Вони саме наводили лад в оселях. Мішок, два, три продавали всім, бо запаси товарів завжди були великі. Через два місяці знову почала відновлюватися поставка товарів.
– Тобто всі два місяці ви продавали?
– Так, у нас багато товару було і вистачало всього.
– Ви завжди таким були запасливим? Це у вас в крові?
– Так, можна сказати, у крові (усміхається). Може, чогось трішки не вистачало, але загалом все основне і потрібне було: розетки, вилки, щоб можна було переноску зробити, відремонтувати грубу. Я теж стояв на воротах і спостерігав. Якщо, наприклад, людина приходить і просить 200 метрів бухти (дроту), то ми не відпускали, просили почекати. Інша справа, коли люди просили по 3, 5, 10 метрів, то проблем з цим не було.
– Чи підвищували ви ціни?
– Ні, ніхто нічого не підвищував. Ми й зараз ціни намагаємося не завищувати. Шифер, наприклад, як був по 420, так він і залишився, а не по 600 гривень, як дехто казав. І недавня стихія з градом на це ніяк не вплинула.
– Ви казали про переселенців? Чи зверталися вони до вас за допомогою?
– Я мав на увазі людей, які їхали з Чернігова, з Києва в той момент. Переважно, це були свої, які або лишалися, або роз’їжджалися по селах та ремонтували старі бабині-дідові хати.
– Що змінилося в процесі торгівлі, коли сталося повномасштабне вторгнення? Чи змінилося щось в бізнесі?
– Ні, нічого не змінилося. Ми підлаштувалися під нові умови. У нас і в період вторгнення, і в період ізоляції всього вистачило. І нині вистачає. Бізнес працює.
– Чи змінилися ціни на базах огляду на війну, на підвищення курсу долара, здорожчання вартості електрики?
– Ні. Можна сказати, що ціни залишаються поки що на тому ж рівні. Тобто, зараз все стабільно, на відміну від мирного часу, коли ціна то падала, то зростала з невідомих причин.
Про бізнес
– Чи важко зараз вести бізнес в Україні?
– Для мого бізнесу практично нічого не змінилося. Можливо, є якісь дрібні перешкоди, але ми навчилися їх долати. Бізнес має бути гнучким, динамічним. І ним потрібно опікуватися щодня. Я знаю, що у мене відбувається, бо я цим живу 24/7.
– Зараз скаржиться малий та середній бізнес, що їм важко, що їх обкладають податками, що ви скажете на це?
– Хто це каже? Все залишилось як і було. Не вірте.
– А перевірки?
– Мораторій на перевірки існує. Взагалі, вважаю, що не потрібна та купа перевірок. Так, розумію, прийшли, порахували, подивилися, щоб усі працівники були офіційно оформлені. А всі інші нюанси…Вони й 30 років тому були, і зараз існують.
– От ви кажете мораторій. Це означає, що зараз немає перевірок?
– Так, звичайно, немає. Немає ніяких перевірок.
– Тобто, зараз цього боку легше, так?
– У мене й раніше ніколи не було з цим проблем, у мене працівники офіційно оформлені. Раніше, було, прийдуть пожежники щось перевірити… Тобто, це все було на рівні держави. Всю цю систему потрібно міняти. Поки не буде в Мені підприємств – і малих і великих, як було колись, буде важко. Малий бізнес не витягне громаду.
– Як ви вважаєте, що треба для того, аби були такі підприємства?
– Все залежить від керівництва… Звідти (показує пальцем вгору)
– На вашу думку, які кроки треба зробити, щоб це робилося в нас? Можливо, ввести нижчий податок?
– Податки нехай би такими й залишалися, а краще б було, аби припинилася вся ця бюрократія. Хоча, розкажу приклад. Ще до війни, коли китайці в одне з сіл Корюківського району прийшли (щось вони там робили, якийсь бізнес вели), то захотіли підключити світло. А їм сказали, що треба чекати, що треба гроші, більше грошей. У тоді від здивування розширилися очі. Немає у них такого! В Китаї все інакше. Прийшов, написав заяву, заплатив гроші по встановленому державою тарифу – тобі все швидко підключили. А в нас ще будуть відправляти по колу, аби затягнути час і ще більше грошей з бізнесу вичавити. Поки ти пройдеш всі ті кола пекла, то бізнес може вже стати і не актуальним. Світ зараз влаштований так, що треба робити все надзвичайно швидко. Тому Китай і процвітає. Їм сказали: за це треба заплатити 10 відсотків, вони заплатили, вирішили своє питання й забули, бо в них немає такої бюрократії як у нас.
– Як ви думаєте, чи буде в нас колись таке?
– Навіть не знаю. Будемо сподіватися, що буде.
– Чи не жалкуєте, що обрали саме такий шлях для себе в житті?
– Ні, звісно, не жалкую.
– Якби мали можливість повернутися назад, то що б змінили в своєму житті, і чи змінили б взагалі?
– Особливо б не міняв нічого. Може дещо, трохи по дрібницях, а так, ні.
– У вас син чи донька?
– Донька.
– Куди збирається йти вчитися? Чи продовжить ваш бізнес?
– Їй ще тільки 16 років. Вибір, де їй навчатися, залишається за нею. Якщо запитає пораду, то скажу свою думку. А якщо ні, то точно втручатися не буду.
– Чи бачите майбутнє молоді в Україні?
– Якщо країна буде розвиватися, то так. Майбутнє за міні-підприємцями. Он як Китай, який почав з голки та зубочистки, а зараз виготовляє все, аж до літаків і супутників. Чого в Україні не можна робити так? А тут не можна, бо там зась, того не чіпай. Поки ви будете ходити оформлювати ту земельну ділянку під своє маленьке виробництво, поки будете під’єднувати з усіма перепонами світло, газ, воду, мине 20 років і це вже нікому не буде потрібно.
Я почав їздити в Харків у 2000-му році, тобто 24 роки тому. Ми тоді ще сміялися, що, Китай почав робити годинники, батарейки. Тоді в них усе тільки починалося, а тепер – подивіться на їхній розвиток! Вони роблять усе. Вони виготовляють літаки, машини і багато іншого. Тому будемо сподіватись, що і в нас так буде колись, але для цього потрібно багато чого поміняти в багатьох сферах нашого життя.
Щоб ви розуміли, у Чернігівській області, не в Менській громаді, а області, немає жодного кар’єру з піском. Люди будуються, але не зрозуміло, де вони беруть пісок. Парадокс: у Чернігівській області нема жодного офіційного кар’єру з піском, проте будівництво процвітає. Чому б не відкрити той самий кар’єр, наприклад, у Куковичах? Людина б прийшла в понеділок, скажімо, залишила заявку на пісок і так ще б кілька людей прийшли. Наступного тижня б в кар’єр поїхав трактор, по заявках, розвіз пісок і все. Ми живемо на пісках, але в нашій правовій державі законно піску немає де взяти.
– Ви починали з побутової хімії, а доросли до масштабної торгівлі. От що найменше у вас можна купити, а найбільше?
– Та все можна купити, від шурупа до станції.
– Чи плануєте розширюватися й далі? Може це буде якийсь інший напрямок?
– Так, звісно планую, але і в цьому напрямку ще вистачає куди розвиватися. Ще асортимент можна поповнювати й поповнювати. Наприклад, можна завозити різні види цегли, або того ж цементу. Різних його видів зараз дуже багато.
– Маєте якісь мрії?
– Найперше мрію про мир в Україні. І про її розвиток. Ми маємо прекрасну країну, наповнену скарбами, ми маємо розумних і працьовитих людей, але повсякчас рухаємось не в напрямку розвитку та достатку, а… Ну, ви зрозуміли мене.
– Чим займаєтесь крім бізнесу? Яке маєте хобі?
– Мені подобається бізнес. А ще я люблю спорт, проте останнім часом немає коли ним займатися.
– Який саме вид спорту?
– В інституті в мене була спеціалізація «плавання». А так люблю піти підтягнутися на турніках. А, взагалі, бізнес – це і є моє справжнє хобі. Так і напишіть.
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю інтернет-видання «Місцеві медіа»і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
Юлія Дем’яненко, “Місцеві медіа”