Владислав Лавський закоханий лише у легку атлетику. Має багато мрій. Одна з них – заробляти стільки грошей, щоб забезпечувати рідних та друзів.
Взяти інтерв’ю у менянина Владислава Лавського хотіла давно. Але, на жаль, він не дуже часто приїздить на батьківщину, а тому нагоди такої не траплялося. Однак допомогла випадковість. Підсобили соціальні мережі. На одній із світлин побачила, що Лавський саме в ці дні перебувє в Мені. Одразу почала шукати контакти, які б “вивели” на нього. Виявилося, що це ще той квест, однак… Поговорили ми з Лавським лише останнього вечора, напередодні його від’їзду.
“Я не зірка. Просто хороший спортсмен”, – скромно усміхається хлопець, але його шлях від звичайного хлопця з Мени до світової двадцятки найкращих стрибунів у висоту та учасника Олімпійських ігор дивує і захоплює багатьох симпатиків спорту.
Як випадковий обідній перекус у п’ятому класі перетворився на зіркову кар’єру? Чому травма стала поворотним моментом, а мрії, які здавалися іронією, стали реальністю? У відвертому інтерв’ю зі спортсменом, який підкорює світові вершини, дізнаємося про ціну успіху, виклики великого спорту, незламну мотивацію та несподівані мрії поза легкоатлетичними аренами.
– Взагалі багато інтерв’ю даєте?
– Було разів два-три. Можливо, більше…
– У одній зі своїх заміток наше видання писало про те, що ви не згадуєте Надію Петрівну Таратухіну як вашу першу тренерку. Можливо, з нашого боку, з боку менян, це було занадто категорично. Під час свого інтерв’ю нам Надія Петрівна сказала, що все розуміє і не тримає на вас образ…
– Я ж кажу, що інтерв’ю давав мало. А коли це відбувається після змагань, то перебуваю під емоціями. Так і того разу сталося. Міг одразу й не згадати. Я Надію Петрівну люблю і вона завжди викликає у мене лише теплі спогади та емоції. І не диво, адже вона моя перша тренерка. А тоді, на емоціях, я міг просто забути назвати її прізвище. Можливо, то було через хвилювання, адже все відбувалося “з коліс”, одразу після виступу на Чемпіонаті Європи.
– Скільки років ви тренувалися у Надії Петрівни?
– П’ять.
– Давайте не так, давайте спочатку. Що привело вас у спорт?
– Якось друг запросив до себе додому на обідній перекус і між іншим сказав, що збирається на тренування. Запитав, чи не хочу з ним за компанію. Я й погодився.
– Це було в якому класі?
– У п’ятому. Ну і на першому тренуванні я стрибнув, здається, 118. Надія Петрівна сказала, що це непоганий результат та запросила мене тренуватися.
– Тобто замість обіду у вас вийшло зіркове життя справжнього спортсмена?
– Якось так. Я всім розповідаю, що це вийшло випадково.
– Не жалкуєте, що тоді склалося усе саме так?
– Ні, поки що все гаразд (усміхається).
– Той друг, який вас привів на тренування, залишився у спорті?
– Ні, не залишився.
– А ви вирішили продовжувати?
– Так, адже мені це подобається. У мене виходить. Чому б ні?
– Чи шукали ви себе після того, як почали тренуватися? Чи не хотілося кинути тренування й піти погуляти з друзями, відпочити?
– Ні, не було такого. Коли я переїхав до Львова у 2017 році, у мене почалися непогані виступи. У 2017 році був юнацький чемпіонат світу. За одними міжнародними змаганнями інші. І коли ти в міжнародних змаганнях потрапляєш у призові місця, виникає бажання продовжувати. З’являється мотивація, азарт.
– А коли ви опинилися у Львові?
– У десятому класі. У мене була травма – надрив хамстрінга (від редакції – м’язи задньої поверхні стегна або підколінне сухожилля). Два місяці не вставав взагалі, а пів року не тренувався. І переді мною постав вибір: їхати в Бровари, куди мене тренер хотів забрати, щоб я стрибав і в довжину, і в висоту. Тоді ж і тренери зі Львова, суто по висоті, Мирослава Скалоцька і Валерій Лебедюк запропонували тренуватися у них. Надія Петрівна порадила їхати у Львів, адже там спеціалізуються саме на висоті. Тоді я вирішив прислухатися до її поради.
– А ви до цього стрибали у довжину?
– Я стрибав у довжину і в висоту, але краще виходили стрибки у висоту. І бігав бар’єри на тренуваннях. Надія Петрівна вчить усьому потроху і це правильно. Адже у підлітковому віці краще робити всього потроху, щоб потім спортсмену легше було вибрати свій вид, визначившись, що у нього виходить найкраще. У мене виходило пристойно стрибати у висоту, тому я й обрав Львів.
– Ви після дев’ятого класу пішли навчатися? Чи тут закінчували 11 класів?
– Я пішов посеред навчального року в десятому класі. Мене забрали в другому семестрі. Це спортивне училище, яке ми називаємо спортінтернатом.
– Вас забрали за ваші досягнення? Які ви на той момент мали досягнення?
– Середні, адже не можу сказати, що вони були дуже значними.
– А що посприяло тому, що вас забрали із посередніми, як ви кажете, досягненнями?
– Можливо, вони були хорошими, а я просто прибідняюся (посміхається).
– Ви не вважаєте себе зіркою в спорті?
– Прямо зіркою, можливо, ні. Хорошим спортсменом – так.
– Чому не вважаєте себе зіркою? Адже ви хлопець із провінційного міста, який дійшов до Олімпіади. Як на нас – це дуже високий показник.
– Я вже дійшов і мені хочеться більше. Людині завжди хочеться більше.
– А що, можна й більше?
– Звичайно. Можна виграти Олімпійські ігри. Свого часу я був абітурієнтом у Броварах, то там психолог спитала: які я маю мрії стосовно спорту, на що їй відповів – хочу стати майстром спорту та відібратись на Олімпіаду. Вона тоді поглянула на мене з якоюсь іронією… Я це все пам’ятаю і всім розповідаю, що здійснив свої мрії та показав, що можу.
– Як відбувається відбір на Олімпійські ігри?
– Можна відібратися по нормативу, стрибнувши 2.33 метри на чемпіонаті України або на інших серйозних змаганнях. А можна по рейтингу, так як я відбирався. Спочатку я стрибнув на 2.33 метри, показавши непоганий результат. Потім поїхав на командний чемпіонат і стрибнув 2.29 метрів, що було хорошим результатом. Всі ці змагання в сукупності мені давали суму очок, які й склали світовий рейтинг, де я був п’ятдесятим, чи сорок п’ятим, а впродовж місяця-півтора після змагань увійшов у світову двадцятку і за рахунок цього поїхав на Олімпіаду.
– Скільки вам було років, коли ви увійшли у кращу двадцятку світу?
– Двадцять чотири роки.
– А це ранній чи нормальний вік спортсмена для такого досягнення?
– Нормальний. Можна й раніше. І в 20 років можна.
– Навіть такі випадки бувають?
– Так, звичайно. Знаю випадки, коли навіть у 20 років стрибають з дуже хорошим результатом.
– На вашу думку, якби в Мені була база високого рівня, чи показали б ви результат раніше? Чи не жалкуєте, що вас не віддали у якусь чернігівську спеціалізовану школу?
– Не жалкую ні про що. Що зроблено, то зроблено. Але, якщо б у Мені дійсно була база, покриття, то діти швидше б досягали результатів. З нашими тренерами точно могли б досягати. Можливо, вони б не переходили кудись далі, в інші міста, той же самий Чернігів чи Бровари.
– Зараз до чого ви готуєтесь? Чи є якісь періоди затишшя?
– Є перерви, але вони короткотривалі – 2-3 тижні.
– На рік?
– Десь близько на пів року. Я не можу сказати, що постійно «пахаю», просто я це люблю і в мене виходить. А деякі тренування бувають такі погані, що від них аж нудить.
– Ви знайшли себе в цьому житті?
– Так, мені подобається те, що роблю.
– Це, мабуть, найбільша радість, коли людина любить те, що робить.
– Є, звичайно, в цьому свої плюси й мінуси. Травми – звичайно ж мінус.
– Кажуть, фізкультура – це здоров’я, а великий спорт шкодить здоров’ю. Це правда?
– Так, звичайно. І навіть справа не лише в травмах. Адже, якщо спортсмен не даватиме великих навантажень на організм, він не буде видавати досягнень. Я, наприклад, зараз намагаюся схуднути. Моя нинішня вага становить 78 кілограмів, а треба 74, щоб стрибати вище й мати хорошу форму. Сюди входить і правильне харчування. Коли тіло сухе, худе, то навантажуючи його можна легко захворіти.
– Чекайте, з одного боку треба схуднути, а з іншого – не можна, щоб тіло було худе й тонке?
– Так і є. Професіоналу дуже тяжко втримати цю грань, щоб не заробити травму й не захворіти. У кого є здоров’я, тоді все вдається. Ті, в кого зі здоров’ям не дуже, можуть хворіти. Взимку я не виступав, адже тоді мені виступати складніше через холод і те, що хворію. Крім того, мені зимою психологічно важче.
– Ви не любите зиму, холод?
– Ні, не люблю.
– А чим взагалі такий спортсмен як ви підтримує імунітет? Можливо, це якісь вітаміни абощо?
– Так, вітамінами, правильним харчуванням. Навіть поїздками. Перед Олімпіадою я був на зборі у Франції, у горах, де 24 дні тренувався на висоті 1800 метрів над рівнем моря.
– А як же тиск, дихання? Це ж ого, яка висота!
– Так, це відчувалося. Після 24 днів у горах ми спустилися в низину, де ще протренувалися місяць. Крім того, в нас постійно було хороше харчування. Словом, ці всі тренування в таких умовах додали сил і здоров’я. Після них я й показав хороший результат, якраз у 2024 році.
– На що у вас найбільше іде грошей: на харчування, проїзд, житло чи на екіпірування?
– Наприклад, зараз після непоганого виступу мені видають екіпірування. Цим займається мій менеджер. Так само він домовляється і про змагання. Змагання є міжнародні та комерційні. Комерційні – це коли домовляються про виступи спортсменів у різних країнах. Зараз із цим, щоправда, трохи складніше, але запрошують, роблять лист і можна виїжджати. Ми нещодавно були в Словаччині.
– І за це вам платять кошти?
– Якщо потрапиш у призи – так. З першого по п’яте місце. Є різні змагання – бронза, сільвери і даймонд ліга. Даймонд ліга – найкраща, де за перше місце дають десять тисяч доларів, а за десяте – тисячу доларів. У срібній лізі може бути винагорода 3 або 2 тисячі доларів. Але на таких змаганнях я ще жодного разу не був у призах. Оце тільки вперше в цьому році поїхав у Словаччину, і в мене не дуже вийшло стрибати. Я посів десяте місце. Мій друг і колега, посів друге призове місце. Це були класні змагання, три місця тебе під музику завозять, годують. Як артистів.
– Так куди йдуть найбільші витрати?
– Я живу у Львові, то трохи витрат іде на житло, адже нам не знімають помешкання. Хороше харчування теж багато вартує. Проїзд на змагання нам оплачують
– Ви кажете, що багато грошей іде на харчування. Із чого повинен складатися основний раціон?
– Це і м’ясо, і червона риба, і продукти, які мають хороші мікроелементи.
– А не буває такого, що дуже хочеться з’їсти заборонені продукти? Поїсти у McDonald’s, наприклад?
– Звісно ж буває. І McDonald’s буває. Я можу їсти все, що хочу, а потім тренуватися у спортзалі, щоб бути в формі. Навіть, якщо худнеш, то максимально не можна собі все заборонити. Адже в такому випадку легше зірватися і наїстися всього підряд. Просто треба намагатися зменшити кількість калорій і все (усміхається).
– Хто для вас у спортивному житті кумир, на якого б вам хотілося бути схожим?
– Спочатку в мене був кумир Тамбері з Італії. Він підтримує Україну, на різних змаганнях виносив український прапор.
Ми були на чемпіонаті Європи і змагалися з ним, тоді я був молодшим. А зараз вже не шукаю кумира, адже мені радили, краще зробити з себе кумира, аніж шукати його в інших. Адже ти такий, який є, і не можеш стати таким, як інша людина. А от покращити себе ти можеш.
– Ви дружите зі спортсменами з інших країн? Чого більше на змаганнях взагалі: дружби чи суперництва?
– Мінімальне суперництво є, але після змагань усі дружать, спілкуються.
– Нема такого, як на конкурсах краси – бите скло в кросівках, і так далі?
– Ні, немає. Є різні моменти, але в нас такого не траплялося.
– Що взагалі дає вам сили? Що допомагає відновлюватися?
– Масаж. Також ходжу до аквапарку, де є сауна, плюс басейн, різні процедури. Був такий період, коли мені треба було переключитись між змаганнями. То мені краще поїхати в гори, побути наодинці з природою, аніж серед людей. Так я більше відпочиваю морально, ніж фізично.
– Що зіграло на Олімпіаді ключову роль? Ви ж краще стрибали раніше.
– Травма завадила стрибнути пристойно. Мене почала турбувати нога, далася взнаки колишня травма. А до хвилювання я звик. Навіть, якщо це чемпіонат Європи. Я ж, коли їду, не розраховую на якісь призи. Можливо, через це, що я на Європу їхав і виступив добре. Мабуть, коли від себе нічого не вимагаєш, не ставиш собі якусь конкретну мету – тоді легше. Коли ти їдеш перший, другий, третій номер, то на тебе вже накладено безліч зобов’язань, що ти повинен, то ти собі в голові постійно прокручуєш думку: я повинен, повинен, повинен. А коли їдеш без вантажу таких думок, а просто стрибаєш собі, а там, якщо вийде добре, то й потрапиш в призи (посміхається).
– У вас в роду були спортсмени? Чи ви перший спортсмен?
– Ні, не було.
– А зростом у вас усі такі в родині?
– Я невисокий. Для стрибків у висоту мій зріст стандартний. Є спортсмени й зростом 2 метри 5 сантиметрів, є і метр дев’яносто п’ять. А мій зріст найоптимальніший.
– А який у вас зріст?
– 189 сантиметрів, але я всім кажу – 190 (усміхається).
– Як родина? Ви часто приїжджаєте в Мену?
– Зараз приїхав. Буває раз-два на пів року.
– Мама не просить приїхати, бо за вами скучила?
– Через це я й приїхав.
– Як мама реагувала на всі ваші виступи, на Олімпіаду?
– Дуже раділа, молилася. Пам’ятаю, коли був меншим і тут стрибав, то вона приходила на стадіон, у зал, то коли я стрибав – зовсім виходила, щоб не дивитися. Переживала дуже.
– Взагалі не тягне на Батьківщину?
– Мені приємно приїжджати сюди й бачити все, що є, а так – не знаю.
– Тобто, якщо що, ви б у Мену не повернулися?
– Не можу відповісти на це питання (посміхається). Можливо, й повернувся б.
– Нещодавно в нас на «Менщині» вийшло інтерв’ю з Миколою Гаркушою. То він сказав, що немає майбутнього, адже на тренерську роботу з такою зарплатою ніхто не хоче йти, бо це безперспективно. Зараз допрацьовують тренери, яким по 60-70 років: Таратухіна, Коноваленко. Сам він уже не тренує. Ви вважаєте, молодь дійсно сюди не повернеться, через низьку зарплату?
– Я думаю, так.
– А якби вам запропонували, не пішли б?
– Мабуть ні. Не знаю. Суть людини в тому, що вона прагне до кращого.
– Як на вас реагують у Мені? Впізнають на вулиці?
– Трохи впізнають.
– Часто з вами просять сфотографуватися?
– Пару разів бувало. Спортсмени. Можливо, інші соромляться, не знаю. Після Європи на змаганнях підходили більше (посміхається). Можливо, я просто не дуже часто в Мені буваю, то люди не впізнають. В Європі після того, як нас нагородили, шанувальники нам просто не давали проходу: брали автографи, фотографувалися.
– Якщо б ви щось змінили в своєму житті, то чим би займалися, якщо не спортом?
– Я пробував тренувати. Мій друг працює у львівській приватній школі і бували моменти, коли йому потрібна була заміна. Я ходив і тренував дітей 12-14 років, але вони такі малі, неслухняні (посміхається). Проте тренувати мені подобається. А когось дорослішого, хто слухає, то взагалі було б класно тренувати. З меншими тяжко.
– Ви звикли до дисципліни?
– Так, звик. Більше того, мені приємно спостерігати за тим, як хтось розвивається під моїм контролем. Однозначно приємно, коли дитина, яку ти тренував, їде на виступ.
– А часто спілкуєтеся з Надією Таратухіною?
– Намагаюся по можливості приходити до неї на тренування.
– Чим ще захоплюєтеся окрім спорту?
– Граю в ігри на ноутбуці (сміється).
– А чи є якийсь випадок з дитинства, за який вам і досі буває соромно, коли згадаєте? Яким взагалі було ваше дитинство?
– Моє дитинство було таким, як у всіх жителів села чи невеличкого міста. Лазили по деревах, падали, грали в квача, дуркували. Це, напевне, добре. Адже, коли ти ростеш у великому місті, то можна сидіти, нічого не робити, а жителям такого маленького міста як Мена, завжди є чим зайнятися. Можливо, це й спровокувало те, що я почав займатися спортом. Адже, пам’ятаю, вийшли зранку на вулицю і так до самого вечора ходили, чимось займалися.
– Друзі залишилися тут?
– Так, у мене є тут пару людей, які мене підтримують, дзвонять, що мені дуже приємно. Виступлю добре – подзвонять, виступлю погано – подзвонять.
– А бували випадки, коли хтось користувався знайомством із вами у власних інтересах?
– Ні, не було такого. Можливо, я просто відчуваю таких людей, тому й не підпускаю їх до себе.
– Це класно. Як у вас з особистим життям, якщо не секрет?
– Зараз я лише у спорті і люблю тільки одну легку атлетику (посміхається).
– У вас було дві мрії, які вже здійснилися. Яку мрію маєте зараз? Окрім досягти успіху на Олімпіаді?
– Буду стрибати, поки маю здоров’я, поки подобається, виходить, то чом би й ні? (посміхається). Я задумував, коли ще не потрапив на Олімпіаду, що до 28 років буду тренуватися. Це дві олімпіади.
– А далі?
– А далі – не знаю (сміється).
– А що в 28 років спортсмени вже не тренуються?
– Буває різне. На Олімпіаді стрибав чоловік, якому 38 чи 39 років і мав хороші результати як для такого віку – 2.28 метрів. Це був афроамериканець, не пам’ятаю звідки. Практика показує, що можна стрибати і в 35 років, головне, щоб здоров’я не підводило.
– А ким ви себе бачите по завершенню кар’єри?
– Можливо, тренером. Не можу сказати напевно, адже все навколо змінюється, тому сто відсотково бути впевненим у чомусь не можна.
– Ви реально дивитеся на життя.
– Так, адже сьогодні все так, а завтра може бути геть інакше. Краще не загадувати наперед. Адже я вже знаю по спорту, якщо собі щось загадати і не досягти задуманого – дуже легко засмутитися і не досягти кращого результату. Я ставлю перед собою маленькі цілі, досягнувши яких – радію. А якщо велику ціль не досягнув, то засмутився і загнав себе в кут.
– Чи є у вас мрія, не пов’язана зі спортом взагалі?
– Всі хочуть купити квартиру, машину. Не знаю. Я хочу стати настільки успішним, щоб забезпечувати рідних і друзів. Робити їм подарунки у вигляді класних автомобілів. Тут на стадіоні постелити гуму. У мене є знайомі, які заробляють більше, ніж я, і можуть мені зробити якийсь подарунок. І мені дуже приємно, що є такі люди, які думають не лише про себе, а й про інших. І це мотивує на якісь успіхи.
Світлана Чичкан, Ольга Довженко, «Місцеві медіа»