Віталій Крутий: «Ми до війни часто скаржились, що живемо погано, однак навіть не розуміли, наскільки погано може бути»

Віталій Крутий – директор Менського музею. У грудні минулого року він поїхав на Міжнародну конференцію зі збереження культурної спадщини до Львова, а опинився в ЗСУ. Цю історію «Менщина» вже розповідала

А 12 травня цього року Віталій загинув. Як справжній Герой. Зі зброєю в руках поблизу населеного пункту Металівка Харківської області….

Дізнавшись про загибель Віталія Крутого, до редакції «Місцевих медіа» звернувся Павло Супрун. Він згадав, що для практики в університеті брав інтерв’ю у Віталія. Тема розмови: «Усна історія сьогодення. Мена в умовах російської агресії 2022 року». Павло Супрун надав нам ці матеріали  для публікації, аби вшанувати пам’ять Віталя Крутого. Допомагала Павлу Анна Михалько.

— Віталію, чи припускали ви, що агресія росії взагалі може бути у наш час?

— У все це не вірилося, але враховуючи нашу історію і пам’ятаючи, що подібне вже було, такі думки мали місце. Історія, на жаль, повторюється. Тобто думки про можливість агресії були, але мало хто вірив, що в сучасному світі це можливо.

— А ви дослухалися до порад щодо підготовки до ймовірного воєнного стану: зібрати необхідні документи, зняти готівку, зробити запаси води, їжі тощо?

— Хм… Одверто кажучи, ні. Не вірив до останнього дня. Навіть, коли почув вибухи, подумав, що то гроза.

— А як і з яких джерел дізналися про вторгнення?

— Зранку. Увімкнув телевізор і дізнався.

— Свій емоційний стан пам’ятаєте?

— Емоційний стан навряд чи пригадаю. Точно пам’ятаю, що одразу подумав, що треба негайно їхати на роботу. Це музей і ми відповідально ставимося до своєї роботи. Потрібно було все перевірити, все запломбувати. Тому думки юрмилися довкола роботи, а ще хотів чимшвидше потрапити в Мену – там завжди більше інформації. Сидіти вдома і чогось чекати не збирався.

— Якими були ваші перші дії як директора?

— Найперше – обдзвонив весь колектив. Сказав, щоб всі прийшли на роботу, аби ми на місці ухвалили якесь спільне рішення. Коли всі працівники зібралися, почали запломбовувати фонди, кабінети. Поговорили. Після цього я відпустив людей додому, щоб були там, біля родин, але попросив, щоб перебували на постійному зв’язку. Ще попросив, щоб не ходили по місту, бо вже подейкували, що наступного дня в Мені будуть танки.

— Чи виникала думка про можливість виїзду за кордон чи переїзд до безпечнішого регіону?

— Однозначно ні. Про це не думали. Тим більше, що вже невдовзі чоловіків не випускали на кордоні.

Ми всі, як і належить чоловікам, вступили до лав місцевої територіальної оборони, де копали окопи, робили бліндажі, чергували ночами. Ми навіть звертатися до депутатів з проханням робити якісь блокпости, просили зброю, почали робити коктейлі Молотова.

— А чи призвело вторгнення рф в Україну загострення патріотичних почуттів і посилення мотивації стосовно захисту країни?

— Звичайно. Ми всі, як і належить чоловікам, вступили до лав місцевої територіальної оборони, де копали окопи, робили бліндажі, чергували ночами. Ми навіть звертатися до депутатів з проханням робити якісь блокпости, просили зброю, почали робити коктейлі Молотова. Перші дні після російського вторгнення були дуже емоційними.

— Чи велися поблизу вашого населеного пункту бойові дії? Чи спричинили вони якісь руйнування, жертви? Чи були вжиті місцевою владою та військовим командуванням необхідні заходи щодо оборони?

—Я мешкаю в Дягові Менської громади. Біля нашого села боїв не було, але 25-26 лютого проходили дві невеликі колони бронетехніки. Один з російських танків зламався біля лісу. Коли наші місцеві пішли туди подивитися, по них відкрили вогонь з кулеметів. Нашим хлопцям вдалося втекти. Потім дізналися, що той танк потягнули ремонтувати в Майське. У перший день при в’їзді в село було облаштовано блокпост, хоча нам сказали, що по блокпостах стріляють. Всі польові дороги до села були завалені деревами так, що не можна було проїхати. Після того як російські танки пішли геть, за ними в лісі зробили завал, щоб вони не приїхали знову. Хоча, зрозуміло, для танків дерева не велика проблема, але хоча б якась перешкода.

— Ви казали, що вступили в загін тероборони. Яка інституція займалася формуванням і хто увійшов до складу?

— Так. Здається, на другий день повномасштабного вторгнення була створена дягівська Viber-група, де поширювалась вся інформація. Був проведений схід села. Вирішили питання щодо подальшої діяльності. На сході була староста та наш місцевий депутат, тобто вони організували ці збори. Вся інформація про те, що відбувалося в нашій Менській громаді проходила через них.

— Які обмежувальні заходи були впроваджені в населеному пункті в умовах воєнного стану? Чи мали місце при цьому порушення прав і свобод?

— Було введено комендантську годину, чергували окремі патрулі. Ми всім давали номери своїх телефонів. Коли випадало якесь чергування, ходили по селу, слідкували, щоб ніхто не порушував порядок комендантської години. Проте були випадки, коли порушувались правила світломаскування. Було таке, що один з місцевих жителів забув вимкнути світло, то йому одна особа побила вікна. У стані алкогольного сп’яніння. Ту людину викликали на загальне обговорення, де її ледь не розірвали місцеві жителі, отак ледь не дійшло до самосуду, як в Макошиному. Жодних обмежень прав і свобод не було, але всі були тривожні, на емоціях.

— Як ви ставитеся до таких обмежувальних заходів, як комендантська година, світломаскування, заборона продажу спиртних напоїв, обмеження виїзду чоловіків призовного віку та інших? Чи виправдане їх впровадження у вашому населеному пункті?

— Є нюанси, але в цілому я ці правила підтримую. Так було, коли почалася Перша світова, Друга світова війна — всі ці обмеження тоді працювали, тобто нічого нового зараз не з’явилося. Щодо комендантської години, то інколи бувають ситуації, коли треба було з’явитися пізніше, кожен випадок індивідуальний. Щодо алкоголю: хто хотів — той знаходив. Жодне обмеження ніколи цьому не заважало. Щодо маскування, то, можливо, вуличне освітлення й не треба вмикати, але якщо десь у когось на кухні горіло світло, то воно не надто впливало б на якісь безпекові речі. Щодо виїзду чоловіків, то тут зрозуміло. Ніхто не міг дати гарантії, що той, кого випустили відвезти родину, повернеться за тиждень-два. Можливо, так склалося, що держава не довіряла людям, тому й прийняла таке рішення. Можливо, комусь треба було поїхати до рідних, а хтось, можливо, не приїхав би назад.

— Якими були першочергові кроки влади щодо забезпечення життєдіяльності населеного пункту? Чи отримали вони схвальну оцінку серед населення?

— Найголовніше, що влада забезпечила наше фермерське господарство безкоштовним хлібом. Спочатку навіть давали молоко. Також без оплати. Ну й інформуванням допомагала. В принципі, ми тут не надто постраждали і жодних великих перебоїв з харчами не було, але люди самі інколи створювали паніку: розбирали все, що треба й не треба. Влада тут діяла грамотно, жодних претензій.

— Які головні незручності ви відчули в умовах військового стану? Чи мали місце перебої із завезенням продуктів харчування, товарів першої необхідності, зняттям готівки, розрахунками тощо?

— Великих проблем не було, тому що ми все розуміли, проте проблема з готівкою була. Насамперед, через те, що не всі підприємці приймали розрахунок карткою. Але зазвичай всюди потрібна була готівка, а ми ж уже звикли до того, що живемо без готівки. Звикли за все розраховуватися з телефона. Це єдиний нюанс. А щоб таких великих претензій, наприклад, наша сім’я взагалі не мала. Тобто ми навіть, коли нам роздавали безкоштовно хліб, то не завжди брали, тому що нам вистачало. Навіщо брати більше, як це іноді робили люди старшого віку, незрозуміло.

— Як відбувалася робота підприємств, установ та організацій під час військового стану? Чи мали місце вимушені простої, звільнення працівників?

— Наш заклад перші два тижні не працював, але ми постійно приїжджали, бо не було охорони, поліції, було холодно. Ми приїжджали, протоплювали музей, а вже через два тижні ми повністю вийшли на роботу. Здається, 7 чи 8 березня. Тобто, ми тиждень всього не працювали, тому жодних звільнень чи простоїв у нас не було.

— Чи продовжували працювати навчальні заклади та установи культурної інфраструктури в умовах військового часу? Якщо так, то в якому форматі?

— Щодо освіти, тут вам точно не скажу. Швидше за все, вони працювали дистанційно, хоча деякі школи після кількох тижнів відкрилися. Наприклад, у Стольному. Наш музей точно працював. Ми ходили через день, до обіду працювали як зазвичай, а після обіду – дистанційно. Це єдине обмеження, а так все працювало, все проводилося. Якісь там навіть тематичні екскурсії онлайн формату були.

— Чи здійснювалася діяльність місцевого бізнесу в умовах військового часу? Чи забезпечували місцеві підприємці завезення товарів першої необхідності? Як змінилися ціни в цих умовах?

— Стосовно наших магазинів, то нічого не змінилося. Товари завозилися. Ціни на деякі продукти, які не є критичними, звичайно, підросли. Наприклад, те саме масло. Ми купували його по 500 гривень. Але справа в тому, що й ці підприємці його теж брали за завищеними цінами, тому вимушені були підняти ціну, аби не працювати собі в мінус. Основі продукти були, а якщо комусь не вистачало масла, то це можна було пережити. На мою думку, бізнес справився з цими викликами.

Щодо розподілу гуманітарної допомоги, то на мою думку, отримували її більше ті, хто не постраждав або менше постраждав, ніж ті, для кого вона була актуальна. Тому стосовно розподілу, думаю, не все було правильно зроблено.

— Чи була організована доставка гуманітарної допомоги? Ви її отримували? Чи задоволені умовами її розподілу та якістю?

— Ми, наша сім’я, принципово її не брала, бо нам всього вистачало. Ми не гребли той одяг, якусь крупу, якісь інші продукти чи речі. Єдине, що нам вже силою дали, то це якусь консерву, яку можна було їсти тільки коту. Нам просто привезли, у двір кинули, а так ми принципово не брали. Вважаю, були люди, кому ця допомога була необхідніша. Хоча ми самі збирали, допомоги відправляли. По факту гуманітарка була. Щодо розподілу гуманітарної допомоги, то на мою думку, отримували її більше ті, хто не постраждав або менше постраждав, ніж ті, для кого вона була актуальна. Тому стосовно розподілу, думаю, не все було правильно зроблено.

— Чи був організований у вашому населеному пункті гуманітарний штаб? Чи була організована волонтерська підтримка Збройних сил, допомога вразливим категоріям населення? Наскільки місцеве населення відгукувалося на такі ініціативи?

— Так, було. У нас при сільраді, при старостинському окрузі, в будівлі був волонтерський центр, де можна було отримати допомогу. Там збиралася допомога і відправлялася на ЗСУ. Це було організовано тоді і воно працює до цього часу. Спочатку дуже активно допомагали, ми з дому багато чого приносили, але з часом було все важче, особливо, зі збором коштів. Люди вже втомилися від війни і тому не хочуть витрачати гроші.

— Чи відбувалося переселення до вашого населеного пункту біженців з районів активних бойових дій? Якщо так, то наскільки зросла кількість населення у вашому населеному пункті і яку допомогу біженці отримали?

— Так, навіть в будинку, який ми називаємо дача, жили люди з-під Брусилова, які постраждали й тікали від війни. Щодо відсотків, то десь відсотків на 15-20 саме в моєму населеному пункті зросла кількість населення. Цікаво те, що люди, які ніколи не були в селі, просили допомоги. Не можу сказати точно, але якісь виплати вони отримували. Багато людей приїхало до своїх родичів.

— Які головні проблеми (господарсько-економічного характеру) турбували ваших односельців упродовж періоду активних військових дій у регіоні?

— У період активних військових дій у регіоні, мабуть, найбільшою проблемою були відсутність зв’язку та автомобільний шлях на Чернігів. Підірвані мости – це, мабуть, найбільша незручність, найбільша біда. Була проблема з електропостачанням, бо ми не знали, коли світло буде, коли зникне. Була проблема з газом. Була проблема з логістикою — важко було когось доправити сюди.

— Чи відбувалися у вашому населеному пункті гуманітарні та культурні заходи під час періоду активних військових дій? Ви підтримуєте взагалі їх проведення в цей час?

— У нас завжди кажуть, що все не на часі. Під час активних бойових дій, звичайно, нічого не проводилося, крім збору, але вже пізніше, коли наш регіон було звільнено, проводилися гуманітарні ярмарки, куди люди приносили випічку, продукти, якісь вироби. Таким чином, наш волонтерський центр збирав гроші для потреб ЗСУ. У мене просто мама є активною учасницею цього процесу, тому я знаю про все це з перших вуст.

— Наскільки змінилася ваша поведінка та поведінка ваших односельців під час воєнного стану? Чи збільшилася кількість випадків девіації і правопорушень?

— Я б сказав, що правопорушення взагалі зникли на певний період. Люди якось особливо згуртувалися і хотіли допомогти одне одному. Скажімо, з’явилася взаємопідтримка. Люди безкоштовно надавали певні послуги, наприклад, мене безкоштовно підвозили навіть на роботу. Всі хотіли допомогти. У мене на дачі жила родина, але не було навіть думки брати з них гроші за проживання. Вони платили за комуналку і все.

— Наскільки змінився емоційний стан людей і в який спосіб це проявлялося?

— Звісно, була тривога. Ми всі дивилися новини, чули вибухи, їх навіть видно було, чули як Чернігів бомбили. Трусилися шибки, був страх, ніхто не знав, що буде далі. Ми не могли усвідомити, що ж буде, якщо, не дай Боже, Чернігів впаде. Були й такі, хто підтримував росію, але потім змінював свою думку.

— Чи сприяла військова агресія посиленню згуртованості населення, взаємодопомоги? Які форми соціальної солідарності практикувалися чи щойно з війною з’явилися у вашому регіоні й у населеному пункті?

— Ще раз повторюся – згуртувалися всі. Люди прагнули допомогти одне одному, питали, що кому треба. Якщо в когось кури неслися, то передавали яйця тим, хто потребував. Якщо раніше це були товарно-грошові відносини, то в цей лихий період давали просто так. Якщо в мене щось було, то я віддавав комусь. Всі хотіли допомогти і був високий рівень згуртованості. Навіть те, що людина, яка побила вікна, як я раніше говорив, то над нею хотіли вчинити самосуд. Люди зізнавались про речі, про які раніше не казали. Наприклад з’ясувалось, що хтось комусь платив гроші за послуги, які можна було отримати безкоштовно.

— Наскільки обставини часу згуртували вашу родину, родичів і друзів з інших місцевостей? Наскільки активно ви цікавитеся їх справами і підтримуєте?

— У перший день ми почали телефонувати всім родичам. В мене є родичі біля Києва, Сновська, Корюківки. Ми контактували і запитували: що у вас там, що ви там чуєте? Тобто, вони дзвонили нам дізнатися як ми, а ми — їм.

— Чи змінилося під час війни ставлення місцевих мешканців до власної історії, української і російської мови і культури?

— Всі різко стали патріотами і, на жаль, почали згадувати, що ми мало знаємо власну історію. Зокрема, що була війна більшовицької росії з УНР в 1917-му. Люди почали згадувати, що історія повторюється. У багатьох різко зникло бажання слухати російську музику, розмовляти російською мовою, ходити до російської церкви. Дягова, мабуть, перша в громаді перейшла до Української церкви. Люди все зрозуміли й почали називати батюшок московськими попами, хоча, які вони там насправді московські — не знаю. Але саме так почалося зречення від всього російського.

– Як ви оцінюєте політику різних держав світу щодо війни в Україні?

Думаю, що якби країни західної Європи не думали, не сумнівалися, не сподівалися на дипломатію, а швидше дали зброю, коли ось ця хвиля тільки піднялася — ми могли б і на патріотизмі, і на їхній техніці швидше вигнати ворога.

— Це також питання з нашої історії. Всі пам’ятають 1937-1938 роки Гітлера, так? Коли Європа віддавала Чехію, віддала там ще щось, віддала Гданський перешийок. Оці поступки, загравання, коли Європа не хотіла, як кажуть, воювати своїми солдатами проти німців. До чого це призвело? Історія рухається по спіралі, все те ж саме, один в один. Думаю, що якби країни західної Європи не думали, не сумнівалися, не сподівалися на дипломатію, а швидше дали зброю, коли ось ця хвиля тільки піднялася — ми могли б і на патріотизмі, і на їхній техніці швидше вигнати ворога. Ми, певно, відвоювали більше територій. А що натомість? Дочекалися, що окупанти закопалися в свої окопи і тепер їх дуже важко вибити звідти. Тобто, я вважаю, що тут країни Європи занадто довго запрягали, довго думали. Вони такі, європейці. Знаєте, в них, якщо газон не покошений, вони нікуди не ходять. Допоки не покосять.

— Чи маєте ви родичів і друзів в рф? Чи підтримуєте тепер з ними контакти і обговорюєте військово-політичну ситуацію?

— Маю родичів не тільки в рф, а й у білорусії, на жаль. З ними дуже важко підтримувати стосунки. Тому майже не підтримуємо жодних відносин. А вони кажуть, що не можуть нічого говорити. Думаю, в них якась «прослушка» є, через це вони просто бояться щось сказати.

— Чи підтримуєте ви впровадження ізоляції з рф, заборону російського культурного продукту, перейменування вулиць та інших об’єктів?

— Підтримую. Я входжу в комісію з перейменування вулиць. Єдине, на мою думку, це варто було давно зробити. Якщо б ми це зробили в 1991-му, то проблеми б зараз не було. Ну, я загалом підтримую цей процес, хоча до нього потрібно підходити без перегинання палиці. Знаєте, можливо, ми десь щось і перегинаємо, але через те, що зайвий раз боїмося перегнути, отримали війну. Треба було це зробити хірургічним способом. Як з апендиксом. Видалив – і бік враз перестав боліти. І більше ніколи не болітиме.

— З яких джерел ви дізнаєтесь про військову та політичну ситуацію? Яким джерелам довіряєте найбільше і чому?

— У нас не надто багато джерел альтернативної інформації, в нас є звичайно ж, телебачення, яке в перші дні було дуже важко дивитися. Ще є інтернет. Хоч і є доступ до російських джерел, але ми принципово їх не використовуємо. Хоча, звичайно, у нас теж є своя пропаганда. І ще є те, що розказують хлопці, які приходять і розповідають трошки інші історії. Я їм ладен більше вірити, бо вони там, вони – очевидці. Так завжди було — це війна. Там завжди війна, а війна — це завжди пропаганда. Починаючи з Кримської війни — це були перші пропагандистські ластівки, а потім так і пішло.

— Чи маєте якісь захоплення і вподобання, які дозволяють відволіктися від реалій чи зняти напругу?

— Маю два найбільші захоплення. Перше — це мій дендропарк і вирощування екзотики, а друге, звичайно, ж подорожі. Велотури, туризм. Тобто постійно, щотижня ми кудись виїжджаємо. Є ще плюс — я по роботі багато їжджу на всілякі конференції, що теж знімає напругу та розширює кругозір.

— Чи посилилися у вашому населеному пункті релігійні почуття місцевого населення? Чи присутні при цьому вимоги відмовитися від московської церкви і перейти до ПЦУ?

— От бачите, унікальність в тому, що наш населений пункт найперший перейшов до ПЦУ. Були збори громадян і всі-всі підписалися “за” УПЦ, ніхто не був проти. Не так, як у Феськівці чи ще десь, де були певні проблеми. Єдине, що великий вплив має особистість батюшки, який зміг донести необхідність переходу. З отця Віталія взяло приклад Городище, Блистова та Феськівка. Процес пішов, але, можливо, він не такий легкий і швидкий. Добре, що в нас з переходом жодних проблем не було — перейшли і все гаразд. Всі богослужіння проходять українською мовою. Спочатку людей дуже багато ходило до церкви, але потім прихожан стало трішки менше.

— Чи можливе повернення до попереднього способу життя після завершення війни?

— Ні, цього вже ніколи не буде. Назад нічого не повернеться. Пам’ять про те, що відбулося ще житиме століттями. Наприклад, ті хто пройшли Першу та Другу світові війни, не повернулися до колишнього життя. Це буде можливим тільки для нового покоління, яке не знатиме й не пам’ятатиме цього всього. Багато до чого ми вже повернулися: ходимо на роботу як завжди, у наших магазинах все є, ми можемо зняти готівку, можемо навіть по Україні кудись поїхати, хоча проблема з військкоматом завжди є. Тобто є моменти, які нібито повернулися.

— Чи можливе підписання мирного договору з рф і майбутнє примирення?

— Всі війни рано чи пізно закінчуються. Хоча, як казав Отто фон Бісмарк: “Угоди з росією не вартують навіть папірця, на якому написані ”, але все одно треба. Так історично склалося, що в нас є такі сусіди, яких ми нікуди не подінемо і тому — так. Буде якийсь договір, але, можливо, не з путіним, можливо, з іншим лідером. Можливо, але я думаю, що він буде можливий навіть у цьому році.

— Які головні уроки ви засвоїли і яких висновків дійшли щодо сенсу життя, значення родини, Батьківщини?

— Ну, єдине, загальне для всіх, це те, що ми часто говорили ще до вторгнення і скаржилися, як нам погано живеться. Але ми тоді навіть не розуміли, наскільки погано може бути. Тобто життям треба насолоджуватися, жити кожним днем, цінувати те, що є. Бо завтра такого, як сьогодні, може вже не бути.

— Які завдання мають стати головними/пріоритетними для керівництва держави та місцевої влади після війни?

— Всього кілька задач. Для місцевої влади — це, можливо, очищення від тих проросійських працівників. Від тих людей, що мислить вчорашнім днем. Очищення влади від таких людей необхідне. Для держави, особливо, для президента — це урок з історії про те, що всидіти на двох стільцях неможливо. Якщо ми йшли в Європу, то треба було далі йти в Європу. Я просто учасник Помаранчевої Революцію. Я не за президента, а за європейський вибір, тоді ще в 2014-му році, в 2004-му році. Якби ж не було цього хитання, то в росію, то в Європу, цієї біди не сталося б. Так ще Кучма робив — сидів на двох стільцях, він і там примудрявся, і там, але, бачимо результат — у нас почалась війна.

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю інтернет-видання «Місцеві медіа» і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Підготував Олександр Ясенчук, “Місцеві медіа”