МІСЦЕВІ. Яна Олексенко: «Дитина, яка постійно вчилася посередньо, раптом починає працювати на тверду вісімку. І ти радієш цьому прогресу, розуміючи, що якось допомогла їй у цьому розібратися. Ось це справді надихає»

Переможниця «Вибору року» у номінації «Учитель» Яна Олексенко може про свою роботу говорити годинами. Вона живе нею, присвячує їй майже весь свій час. І дуже тішиться успіхам своїх вихованців.

Журналістка «Місцевих медіа» зустрілася з переможницею та поговорила про її життя.

— Яно, коротко розкажете про себе? Чи ви менянка?

— Так, я народилася в Мені. Усе своє життя жила тут, окрім студентських років, коли навчалася у Чернігові. Завжди хотіла бути вчителем, ще з початкової школи. Мені подобалося спостерігати, як моя перша вчителька, Неля Анатоліївна Панченко, перевіряє зошити та виконує інші вчительські обов’язки.

Удома я влаштовувала власну школу, де “навчала” всіх іграшкових звірів. Для них вирізала зошити, сама в них писала, і всі вони були у мене “відмінниками”(сміється). Навчалася у школі імені Шевченка, а після закінчення університету почала працювати вчителем. Спочатку – у Блистові, чотири роки, а потім перейшла в Мену, у свою рідну школу.

— Який факультет ви закінчили?

— Навчалася на філологічному факультеті. Коли дізналася, що в Чернігові є такий, доклала максимум зусиль, щоб вступити саме туди. Школу закінчила із золотою медаллю.

— Батьки не були проти вашого вибору?

— Ні, вони поставилися до цього з розумінням. Бачили, що мені це подобається. Казали, якщо це тобі до душі, то чому б і ні. Хоча розглядалися різні варіанти. Я добре склала ЗНО, отримала високі бали, тому знайомі пропонували обрати й іншу спеціальність. Але я завжди хотіла бути вчителем, тому і пішла в цю професію.

— Скільки ви вже працюєте в школі Шевченка?

— Скоро буде сім років.

— Які у вас класи?

— Різні були. Коли тільки прийшла, одразу дали з п’ятого по одинадцятий. Оскільки тоді почався поділ на групи, наприклад, через велику кількість учнів, українську мову викладали окремими групами.

— Не шкодуєте зараз, що обрали саме професію вчителя? Зараз багато вчителів звільняються. З різних причин…

— Я розумію, про що ви. Різні думки в голову лізли. Особливо, коли тільки прийшла на роботу. Перше випробування для молодого вчителя — перевірка зошитів. Чесно скажу, я тоді навіть сміялася над собою, бо коли гралася в школу, вирізала з паперу зошити, сама в них писала й сама їх перевіряла. Мені це подобалося. А тут настала сувора реальність – вже справжні учнівські зошити. Суть у чому? Учнів у класі в тій же Блистові було небагато — 6-9, але перевірка зошитів забирала дуже багато часу. Не могла розібрати почерк, просто не розуміла, що написано. У перші місяці навіть плакала, бо одна літера була схожа на іншу.

Якось кажу одному учневі: “Я тут нічого не можу зрозуміти”. А він подивився й відповідає філософськи: “У кожної людини має бути свій почерк, його треба розуміти”. Тоді кажу: “То прочитай, що тут написано”. А він: “А я й сам не розумію” (сміється).

Зараз мені подобається працювати. Єдине, з чим складно, – великий документообіг. З переходом на електронну документацію він начебто мав оптимізуватися, стати менш затратним за часом, але цього не сталося, різної звітності менше не стало. Додатково ускладнюють роботу постійні повітряні тривоги. Вони вибивають із ритму, ти не можеш провести урок так, як планувала. До цього додаються перевантажені програми. Здається, ти знаєш, які компетентності має отримати дитина, але як цього досягти в таких умовах? Це постійне випробування.

— Вам ніколи не спадало на думку поміняти професію?

— Чи готова кардинально змінити роботу? Ні. Я наразі навіть не думала про це.

— Гаразд. Що позитивного, такого прямо супер-мега-класного в роботі вчителя є? Заради чого ви йдете щодень на роботу?

— Вчитель — це той, хто завжди розвивається. Ти не можеш просто зупинитися. Діти всі різні. І моменти в учительському житті трапляються різні. Звісно, стараюсь розмежовувати дім і роботу, але не завжди це виходить, бо всі ми люди. Та попри це, і настрій, і сама робота з дітьми мені дуже подобаються. Мені ось так важко сказати про щось супер-мега-класне, як ви сказали, в цій роботі. Я особисто надихаюсь, коли бачу реальний результат. Я зараз не про перемоги в олімпіадах. Наприклад, одна дитина здобула призове місце на олімпіаді — це вже досягнення. А інша, яка постійно вчилася посередньо, раптом почала працювати на тверду вісімку. І ти радієш цьому прогресу, розуміючи, що якось допоміг їй у цьому розібратися. Ось це справді для мене класно.

— Зараз дуже багато говорять, що діти змінилися, дуже багато з них знають про свої права, але не знають про обов’язки. Важко з сучасними дітьми?

— Якщо чесно, то важко. Щодо прав і обов’язків — це, мабуть, вічна тема, яка з кожним роком тільки поглиблюється. Я ще пам’ятаю, як наша класна керівниця нам говорила: “Ви тільки права качати можете”. Думаю, це особливість усіх дітей. Просто з віком, а також із розвитком технологій, це стає помітніше. Різні покоління дітей мають свої відмінності особливості.

Років десять тому, коли я тільки прийшла на роботу, у дітей не було такого доступу до інтернету й різної інформації, яка є зараз. Відповідно, вони дивляться різний контент, але не завжди можуть його відсортувати – що потрібне, що доречне, а що ні. Нещодавно натрапила на статтю, де дітей називали “заручниками трендів” чи якось схоже з цим. Спостерігаючи за своїми учнями, я бачу це дуже чітко. Наприклад, вони запитують: “А ви можете зробити сигму?” або показують якісь жести. Я не завжди розумію доцільність цих речей, але їм це здається дуже веселим, якийсь їхній “прикол”. Коли я питаю: «А в чому суть?», вони відповідають, що просто весело їм. У цьому сенсі вони справді змінилися. Стали вільнішими, розкутими. З одного боку – це плюс, бо вони почуваються впевненіше. Але з іншого — мінус, бо вони не завжди розуміють сенс того, що роблять, про що говорять і коли варто зупинитися.

— Важко взагалі зараз утримати, скажімо, увагу дітей?

— Важко, бо зараз є гаджети, фактично кожен учень має його вже з початкової школи. Що з цим робити? Це прогрес, усе рухається вперед. Колись брала участь у конкурсі «Вчитель року», то там використання нових технологій, гаджетів, застосунків було лише перевагою.

— Але ж ви використовуєте це для додаткових можливостей, нових знань…

— Так. Дітей смартфони приваблюють іншим. Відволікти їх — це нелегка справа. Тому боротьба з ґаджетами, мабуть, буде вічною. Я наразі ще не знайшла дієвого рецепту, як перемогти в цих перегонах (сміється). Звісно, намагаюся привчати дітей використовувати телефон насамперед для виконання завдань, але вони хочуть зайти в нього не для цього.

— Ви про конкурс “Вчитель року” згадали. Це ж не перша ваша нагорода? В акції від «Менщини» ви також стали кращим вчителем року. Причому саме діти вас обрали. Скільки нагород було в вашому житті?

— Я пам’ятаю той букет на 8 березня — це для мене, чесно сказати, було несподівано (від редакції – учні менських шкіл обирали кращих вчителів закладів освіти. Яна Олексенко увійшла у трійку лідерів у школі Шевченка – https://t.me/menshchyna/22141). Так само і «Вибір року», я про це, чесно кажучи, не думала, коли починалися голосування.

Які були нагороди? Крім названих, всеукраїнський “Вчитель року” і сертифікація. Після всеукраїнського конкурсу була ще відзнака від міськради на День міста.

— Важко взагалі готуватися до всеукраїнського конкурсу? Скільки часу підготовка тривала?

— Взагалі було три етапи. Спочатку був районний, потім обласний етап, а далі — всеукраїнський. Мені запропонували взяти участь, але, чесно кажучи, я не сподівалася на результат, бо стаж роботи був лише 6 років, і я розуміла, що навряд чи щось вийде. Мені сказали: спробуй, не розраховуй на великий результат, але, може щось буде.

Це був 2020 рік, навколо – пандемія. Коли реєструвалася, мене попереджали, що конкурс пройде в дистанційному форматі. Я розуміла, що це буде складно, бо потрібно було багато чого навчитися, і я відразу зареєструвалася на платні курси. Вони теж були дистанційними. Але я хотіла навчитися користуватися Zoom, щоб не було соромно, адже до того я ще не вміла ним користуватися. Попередній досвід дистанційного навчання був дуже обмежений, ми тільки почали освоювати онлайн-заняття через Covid. До того ж, коли настав час першого випробування, я ще хворіла на «корону». Це моє щастя, що все було в дистанційному форматі, бо майстер-клас я проводила в такому стані. Це було дуже важко, коли ти слабкий, хочеш тільки полежати, а треба думати, як провести майстер-клас. На щастя, мої колеги підтримали, приїхали й допомогли. За це я їм дуже вдячна.

Коли оголосили, що я виграла перший етап, це було несподівано. Думала, що на ньому все й закінчиться. Перед обласним етапом одна з колег, здається з Борзни, зателефонувала мені і запитала, як налаштована? Я відповіла, що просто візьму участь, і все. Мама завжди вчила мене не переживати перед олімпіадами та конкурсами. Казала, щоб не хвилювалась, навіть якщо програю, навіть якщо це буде перше місце з кінця, про це ніхто не дізнається. Вона підбадьорювала мене, казала, що якщо ніхто не програє, то й переможців не буде. Я завжди ставилася до цього спокійно. Тому й не хотілося розчарувати колег, хоча це був конкурс і я знала, що результат може бути будь-яким.

Вже після підсумків перед останнім етапом я подивилася на бали й зрозуміла, що якщо дуже постараюся, можливо, потраплю в трійку. Втім, якщо навіть не в трійку, то хоча б у п’ятірку. Мені здається, що на останньому конкурсі я змінила підхід і представила щось нове і це спрацювало. Коли оголосили переможця, була шокована, не очікувала цього. Після того я потрапила на всеукраїнський етап, і там познайомилася з чудовою дівчиною, з якою ми досі дружимо. Вона родом з Конотопа, а зараз працює в Києві. Ми підтримуємо зв’язок і разом пішли на сертифікацію.

У січні цього року я була членом журі на обласному конкурсі «Учитель року».

— О, тобто ви вже навіть виросли від учасниці до члена журі?

— Та ні (сміється), це звичайна традиція, коли переможець попереднього року залучається до журі. Це типова практика. Але для мене це був новий і корисний досвід. Спостерігала за учасниками, бачила їхнє хвилювання з самого ранку. Вони мали можливість спілкуватися між собою. Живе спілкування – це дуже важливо. Це те, чого нам не вистачало на цих конкурсах у дистанційному режимі.

— Зараз берете участь у якихось конкурсах?

— Фахових конкурсів у нас не так багато. Я взяла участь у «Вчителі року» та сертифікації минулого року, це стало для мене великим випробуванням. Як тільки дізналася, що буде сертифікація, одразу вирішила, що хочу в ній взяти участь. Перш за все, я прочитала положення і розібралася, що потрібно робити. Спілкувалася з адміністрацією закладу, дуже вдячна їм за підтримку. Вони активно допомагали мені на цьому шляху. Тепер, після сертифікації, з’явилась нова можливість співпраці з Державною службою якості освіти. Я пройшла навчання і стала експертом з оцінювання фахових компетенцій вчителів української мови та літератури. Навесні була сертифікація. І оцінювання. Тобто, як мене оцінювали, так і я оцінювала.

— А як старші колеги реагують на те, що ви оцінюєте їхню роботу?

— Для участі у сертифікації важливі не вік, а досвід. Наприклад, учасниця, яку ми оцінювали, була досить молодою жінкою, але в сертифікації на вік не зважають.Головне, щоб учасник мав хоча б два роки стажу, щоб взяти участь у сертифікації. Якщо людина доходить до третього етапу, значить, вона вже відповідає вимогам. Я не стикалася з ситуацією, коли б хтось говорив, що мене оцінює молода людина. Важче, коли ти оцінюєш чиюсь роботу, адже це велика відповідальність. Важливо, щоб оцінка була об’єктивною, з урахуванням всіх вимог.

— Ми часто говоримо зараз про дистанційне навчання. Яке ваше ставлення до цього?

— Скажу, як учасниця дистанційного навчання, ми розуміємо, що воно відбувається по-різному. Перше, коли я сама брала участь у дистанційних курсах ще перед зональним етапом «Вчителя року», у мене була мотивація. Я сиділа на тих курсах після роботи, підключалась, коли мені треба, була і восьма година вечора, і десята, і відео ті, що були заготовлені, переглядала. Знала, для чого мені це потрібно, максимально намагалася витиснути з того все найкорисніше. Тобто, якщо мені треба було чогось навчитися, то я пробувала, не виходило раз — переглядала ще раз, і ще раз.

Коли в нас зараз під час тривоги урок випадає взагалі, бо в укритті немає можливості ніяк провести урок, то порівняти дистанційне навчання з таким уроком і стане зрозуміло, що краще. Коли дитина мотивована і розуміє, для чого це їй, то, звісно, у дистанційному форматі вона за бажання може взяти хоча б щось. Бувають випадки, коли у дитини й камера вимкнена, а вона працює. Ти звертаєшся і дитина одразу мікрофон вмикає, відповідає, вона вся в роботі. Буває таке, що дитина з увімкненою камерою, але ти дивишся, вона наче в той екран дивиться, однак розумієш, що вона, мабуть, у цей момент зайнята іншим.

Дистанційка корисна для тих, кому потрібні знання. Тим, хто до них тягнеться.

— А як щодо того, як проходить підготовка вчителів до дистанційного?

— Кожен готується, як може. Але це не означає, що для вчителя дистанційний урок це легка прогулянка. Ми до нього теж готуємось, як і до звичайних уроків. Навіть більше, бо потрібно підготувати багато наочного матеріалу.

Але тут питання відповідальності дітей до дистанційного навчання. У мене були різні уроки з різною кількістю дітей під час дистанційки. Тобто були випадки, коли на дистанційному уроці у групі має бути 14-15 дітей, але до уроку приєднуються троє. Де інші? Але ти маєш провести урок. От і проводиш його для тих, хто під’єднався.

— Чи є у вас хтось з колег, як зразок, на кого ви рівняєтесь, до рівня кого хочете дорости?

— Мені важко назвати одну людину. Є люди, які мене захоплюють своєю діяльністю і надихають. Це Наталія Михайлівна Майстренко і Неля Анатоліївна Панченко. Мені подобається те, що вони ніколи не зупиняються, знаходяться в постійному розвитку, постійному русі. Вони регулярно проходять якісь навчання, діляться досвідом з нами. Їхні приклади надихнули мене на сертифікацію. Це була перша сертифікація для вчителів української мови і літератури. Раніше вони, як вчителі початкової школи, брали участь у ній.

Також моя вчителька української мови і літератури, зараз моя колега Ніна Олександрівна Лазаренко. Завжди можу з нею порадитись. Вона тоді ще зі мною на уроках працювала, коли школяркою була, і саме вона збурила мій інтерес до предмету, до олімпіади ми готувалися разом, здобували перемоги — вона мене також надихає.

Також наші викладачі, наставники з Інституту підвищення кваліфікації. Просто захоплює відданість людей своїй роботі. Це Людмила Іванівна Коткова та Світлана Рашитівна Молочко.

— Чим відволікаєтесь від постійного занурення в роботу, в дітей? Якісь хобі маєте?

— Якщо просто хочу відпочити і відволіктися, вмикаю якийсь фільм. Це так, коли зовсім виснажена і не хочу нічого робити. Люблю почитати, але, знову ж таки, буває так, що не вистачає часу.

Коли ж є вільна годинка чи більше, то можу себе побалувати чимось, наприклад, вишивкою. Є в мене картина, вишита бісером. Я її вишиваю роками. Якщо знайду час, сяду, рядочок прошила – вже герой (сміється). Алмазну мозаїку колись викладала — теж цікаво, відволікаєшся і ніби відпочиваєш. Картину по номерах розфарбовувала, хоча спочатку думала, що це не має сенсу, але ж це також відволікає.

А ще мені подобається готувати смаколики для рідних. Це дуже подобається. Скидається на перезавантаження, відволікаєшся. Якщо готуєш, то вже відволікаєшся. А якщо літо, наприклад, то на відпочинок це мало схоже, а коли займаєшся квітами чи городом, то можна посадити якусь зелень, чи доглядати за нею, щоб вона плоди принесла. От дивишся, той самий фільм, але він йде фоном, бо береш або малюєш, або вишиваєш.

Але таке рідко трапляється, на жаль, більше часу йде на роботу.

— Останнє питання, крім нашої спільної для всіх мрії про перемогу, яка у вас мрія особисто для себе?

— Робота — це велика складова мого життя, і тому виходить, що хотілося б знайти для себе, чи відкрити якийсь рецепт, щоб проводити урок так, як ти його задумала, не зважаючи ні на що, щоб максимально збільшити ефективність уроку. Звісно, якщо настане перемога, то тривоги відпадуть, але я маю на увазі, щоб максимально залучити дітей на уроці без оцих телефончиків. А особисто для себе, мабуть, це моя сім’я.

Світлана Чичкан, Аліна Козацька, «Місцеві медіа»