ІСТОРІЯ РЕГІОНУ ОСТАРБАЙТЕРИ ЧАСІВ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ. НАЙБІЛЬШЕ ЗІ СНОВЩИНИ, НАЙМЕНШЕ – ІЗ СЕМЕНІВЩИНИ
Протягом двох років нацистської окупації на примусові роботи до Німеччини було вивезено більше 60 тисяч мирних жителів Чернігівщини, яких почали називати остарбайтерами (східний робітник – з німецької). Це була справжня трагедія, коли молодь відривали від родин, змушували їхати на чужину, на рабську працю в інтересах країни-агресора.
Цей процес нацисти активно розпочали в Україні на початку 1942 року після провалу стратегії бліцкригу в німецько-радянській війні. Молодь з окупованих територій, спочатку спокушали гарним життям у Німеччині, а у деяких містах України, наприклад, Харкові, родичам остарбайтерів навіть пропонували певні пільги. Проте, дуже швидко українці зрозуміли, що далеко від рідного дому їх очікує не «радісне життя», а рабська праця на військових промислових підприємствах та в аграрному секторі. І, якщо на перших порах окупаційній владі по всій Україні вдалося «задурити голову» декільком сотням молодих людей, яких відправили до Німеччини без особливого примусу, то далі зробити це можна було тільки застосовуючи різні репресивні методи, такі як облави, переслідування та залякування.
Цифри, зафіксовані в документі, опублікованому в 1947 році, свідчать, що з територій сучасних Новгород-Сіверщини та Корюківщини під час нацистської окупації було вивезено на примусові роботи 11860 наших земляків. Найбільше остарбайтерів було з тодішнього Щорського (Сновського) району – 3420 осіб. Далі у порядку зменшення: Сосницький район (1761 особа), Понорницький район (1396 осіб), Коропський район (1198 осіб), Холминський район (1144 особи), Корюківський район (1129 осіб), Менський район (903 особи), Новгород-Сіверський район (602 особи), Гремяцький район (294 особи), Семенівський район – 13 осіб.
Так, остання цифра – не помилка, саме з території тодішньої Семенівщини на примусові роботи до Німеччини потрапили всього 13 жителів. Пояснюється це тим, що, як згадували старожили, свідчать інші документи, поставлена окупантами місцева цивільна адміністрація на чолі з начальником району Всеволодом Орловським не дуже поспішала виконувати плани та рознарядки німецької влади. Натомість, у містечку була створена система профосвіти для молоді, яка мала відповідні документи, що убезпечували її від відправлення до Німеччини. Окрім того, чимало молодих людей працювали на організованих місцевою владою роботах, наприклад, з будівництва доріг, що також давало певний імунітет. Також інформація про заплановані німцями облави, якимось дивним чином доходила до місцевих жителів…
Тих, хто опинився на чужині, чекала рабська праця на різних промислових та військових підприємствах, у сільському господарстві або на інших об’єктах. Більшість остарбайтерів жила у так званих трудових таборах або у бараках поруч із підприємствами. За різного роду провини молодь могла опинитися у концтаборі, вийти живим звідки було дуже непросто. Лише одиницям, які потрапили на роботу до фермерських господарств, де хазяї були порядними людьми, пощастило жити й працювати у більш-менш нормальних умовах. Адже, навіть під час жорстоких воєн інколи мають місце прояви людяності.
Після перемоги військ союзників над нацистською Німеччиною, практично усі остарбайтери, що залишилися живі, з радянської зони окупації повернулися додому. Ті, що працювали на території, яка навесні 1945 року опинилися в зоні контролю військ США та Великобританії, мали певний вибір. Вони до певної дати через радянську зону окупації могли повернутися додому, або залишитися в Німеччини чи навіть виїхати до інших країн. Довелося чути історію, коли два односельці, які опинилися «під американцями» зробили різний вибір. Один сказав: «Там же у селі мати з батьком чекають, брати та сестри… Поїду я додому…». Інший, що пізніше опинився в Австралії, натомість зауважив, що не хоче, щоб його на батьківщині «органи» тягали як зрадника, та й до колгоспу «за палички» працювати більше не хоче йти…
Хлопця, який вирішив повернутися додому, американці забезпечили гарним одягом, дали валізу… Як тільки його передали до рук «приймаючої сторони», і американські військові, що доставили його, від’їхали, хлопець одразу почув: «Снимай буржуйское пальто, а то гляди вырядился, и чемодан давай сюда…»
Усіх остарбайтерів, які поверталися в Україну, перевіряли органи держбезпеки. За найменшої підозри, звільнені з нацистської неволі, могли потрапити не додому до рідні, а прямісінько до сталінських таборів. Тих, хто залишився у західній Німеччині, ще декілька років намагалися знайти й «переконати» повернутися
додому. Місцева комуністична влада зобов’язувала родичів остарбайтерів, або тих, хто все ж повернувся із західної зони окупації, писати «залишенцям» листи, в яких мало розповідатися про «переваги» життя в радянській Україні, про те, як розквітли села після війни, як добре в них живеться молоді…
По-різному склалися долі, тих, хто пережив невільницьку працю в нацистській Німеччині. Наприкінці 1990-х років уряд ФРН затвердив невеличкі суми компенсаційних виплат для колишніх остарбайтерів. Мені довелося допомагати одній із жінок, яка в 1942 – 1945 роках, працювала на одному з німецьких військових заводів. Даних про неї в матеріалах фільтраційної справи органів держбезпеки чомусь не виявилося, хоча та тому підприємстві разом із нею працювало декілька її землячок-остарбайтерок, інформацію про яких вдалося знайти в архіві. На щастя, старенька одинока жінка, пам’ятала назву містечка, де знаходився завод.
За допомогою німецьких журналістів, та завдяки тому, що збереглися архіви підприємства часів Другої світової, наша землячка отримала підтвердження, що вона там дійсно працювала. Невдовзі їй перерахували декілька сотень німецьких марок компенсації за примусову працю..
Шановні читачі! Можливо, ви знаєте конкретні приклади, пов’язані з примусовою працею у нацистській Німеччині наших земляків. Будь ласка, поділіться ними у коментарях.
Едуард Асмаковський, історик-краєзнавець, спеціально для «Місцевих медіа».
На знімку: німецька реєстраційна картка остарбайтера з України.