«Правда чи брехня?» – це просте запитання насправді не з дитячої гри. Тисячі років воно гуляє світом і злітало з вуст мільйонів людей, які намагалися розпізнати достовірні вісті від інших, неправдивих. Його актуальність сьогодні у рази більша, ніж колись, бо людський розвиток стрімко проминув те перехрестя, на якому залишились класичні джерела отримання інформації. Нинішній цифровий світ шокує своєю блискавичністю, а його можливості вже прямують до неосяжності. Можливості іноді породжують ЗЛО. Ми звикли, що ЗЛО це, наприклад, війна. Це армії, танки, літаки, обстріли, бомбардування – тут все зрозуміло. Це – класична віна. Але технології, їхній розвиток, обновили ще один вид війни. Мова про війну інформаційну. Вона була ще за стародавніх часів і той, хто вмів воювати мізками і швидко аналізував інформацію та поширював її з користю для себе, зазвичай перемагав на полі бою. Зараз відбувається щось подібне, але у космічних масштабах і з такою ж космічною швидкістю. А гору бере той, хто краще дезінформує противника та його симпатиків. Або ж той, хто вміє такій інформаційній війні протидіяти…
…Діло було, коли вже першого снігу добряче насипало. А може й не першого? Бо листопад того року бавився такими речами часто. Я приїхав у невелике село Новгород-Сіверського району деякі справи залагодити. Із зрозумілих причин назву населеного пункту не називатимемо, імена персонажів, які згадуються тут, також вигадані.
У селах люди чіткі й конкретні. Немає отієї тяганини, гоноровості та відчуття беззаперечного «пупоземного» родоводу. Коротше, справився я доволі швидко. Перед тим, як поїхати назад, вирішив зайти у місцевий сільмаг, купити щось перекусити нашвидкоруч; до «цивілізації» ще потрібно було човгикати пару годин слизькими та нерівними дорогами, а на годиннику – обідня пора.
Біля магазину було порожньо. Не дивно – на градуснику -5. Мороз не жорсткий, але в купі з високою вологістю досить неприємний, відчувалися всі –10. Плюс вітер – вщипливий, колючий…
Зайшов у магазин. Там – гамірно, хоча усередині всього з десяток людей. Покупців з них всього двоє, інші – просто поговорити чи ж послухати когось. До появи інтернету, між іншим, крамнички у селах були в акурат прототипом сучасних соціальних мереж. Ну хіба що вподобайок ніде було ставити, але коментувати можна було досхочу. Без усіляких модерацій. І ніхто тебе не забанить.
Прилаштувався в коротку чергу. Нас в ній було троє – дядько років шістдесяти, тітка приблизно такого ж віку і я – не молодий, але проти них ще зелений. Дядько брав пару буханок хліба, цукерки, якусь ковбасу. Мабуть довго вибирав, бо продавщиця знервовано спитала:
— Що ще?
Дядько задумався, обвів поглядом прилавок крамниці, пробігся по полицях, потім чомусь обернувся і глянув на тих, хто підпирав стіни в приміщенні.
— Чикушку ще дай білої, Наташко, – сказав неголосно, але ті слова почув увесь магазин. Хтось з черги хіхікнув:
— Миколо, ти знову розминаєшся перед дебатами?
— Та які в біса дебати? – буркнув дядько собі під ніс. – Ви ж в тих дебатах ні граминки не шурупаєте. Жоден з вас. Вам на вуха вішають, а ви й раді. Вам кажуть: Схід і Захід разом, а ви й вірите. Вам розказують, що підстанції розбило ракетами, тому світла й немає. А ні – вони всю прошлу зиму електрику продавали за границю. Отак…
Тут і я не витримав:
— А звідкіль ви вичитали, що Схід і Захід не разом?
Дядько дістав з кишені зіжмакану «двохсотку» з Лесею, спробував її пальцями розгладити, але після другої спроби зрозумів, що марно – ткнув її продавчині Наталці, нехай сама, тепер це її купюра, а отже і її клопіт. Потім обернувся в мій бік, обміряв мене своїм не дуже лагідним поглядом і спитав:
— Городський?
— Так, з міста…
— Ну то ж мабуть грамотний, читаєш багато у всяких там фейбуках і телеграмах?
— Читаю…
— Тоді чого в мене перепитуєш? Почитай, що люди пишуть. Як той увесь мужик зі Сходу зараз сидить на Заході в ресторанах та кафе і тримається за подол своїх жінок. І не хоче він свою землю відвойовувати у тієї саранчі клятої. Чекає, поки прийдуть хлопці з Заходу чи Півночі і зроблять все за нього.
Останню фразу дядько сказав голосно, щоб усі почули. Сказав і обвів очима присутніх, ніби шукав підтримки. Коли побачив, як кілька голів закивали на знак згоди, подивився на мене і спитав:
— Є аргументи?
Спитав, наче його взяла…
А чи завжди у нас насправді є аргументи? Чи швидко ми їх знаходимо? І чи варто шукати докази, якщо чуємо якусь маячню, котру ментально здорова людина не буде повторювати?
Перше. Аргументи завжди мають бути в запасі. У кожній кишені. Краще – по два-три. Бо боротьба з дезінформацією, маніпуляціями та наративами – справа тривала. Вона точно вимагає терпіння. І на кожну краплю маячні та фейків має бути відповідна крапля антидоту правди. Причому – правди беззаперечної!
Друге. Навіть найменша маячня руйнує свідомість. А придумані та продумані спеціально підготовленими фахівцями фейки – й поготів. Тому шукати антидоти потрібно навіть на найменшу отруту.
Звідки береться дезінформація? Як і все на цій планеті – від людей! Якщо з’являється напівправда, або відредагована правда, або зовсім брехлива інформація, значить це комусь потрібно. А якщо це все підхоплюють навіть традиційні канали інформації, маємо розуміти, що перед нами спланована системна робота, яка має на меті заплямувати чиюсь репутацію, змінити до чогось ставлення, відволікти від чогось увагу або ж просто посіяти пагінці недовіри.
Армія росії напала на Україну. Очевидно, що для цивілізованого світу це неприйнятна дія. Зрозуміло, розвинуті демократичні держави засудили цей акт насильства. Хтось одразу – жорстко. Хтось спочатку м’якше, але в процесі повномасштабного вторгнення, коли після визволення окремих регіонів, відкрились страшні подробиці російської так званої «денацифікації та демілітаризації», відкинув усі реверанси з компромісами разом. Насправді тоді світ здригнувся від жорстокості, з якою не стикався вже впродовж багатьох десятиліть. І багато хто з цього світу, навіть той, хто мав доволі теплі стосунки з росією, змушені були засудити дії країни-агресорки. Симпатиків росії на планеті одразу поменшало, а її офіційні особи перетворились на небажаних гостей в усіх демократичних країнах практично на всіх континентах світу. У тих країнах, де росіяни звикли купувати нерухомість, давати освіту своїм дітям, вдягатись і відпочивати, лікуватись, відкривати рахунки в банках, створювати спільний бізнес. В один момент країна з величезною кількістю мільярдерів, мільйонерів просто багатих людей опинилась у чорному списку, де зазвичай лише третьосортні та невизнані. До цього додались ще й санкції. Загальні. Персональні. На Заході бути росіянином стало не просто немодно, а й шкідливо. Насамперед у сенсі репутаційному.
Що ж із цим робити? Зрештою, а що робили в росії, коли звідкись бралася якась несподівана халепа? Усміхались, вдавали, що нічого не сталось, і… брехали! Це в росії робили і до цього часу роблять професіонально. Коріння цих навичок сягає ще радянських часів. Тотальний цинізм та систематичне використання неправдивої інформації допомагали комуністичним керманичам тримати понад сімдесят років у покорі та страху найбільшу країну в світі. Росії і це передалось у спадок. Разом з усім іншим.
Чому багато людей вважає, що антиукраїнські наративи свій початок беруть з часів Майдану? Це безглуздя! Бо зверхність, зневажливе ставлення до України, як до суверенної держави, просочувались у російський побут, в культуру, державні інституції, в засоби масової інформації ще в 90-их. Анекдоти, насмішки, історії від стендаперів про злидні в Україні, через які українці їдуть в росію на заробітки, в’їдливі заголовки в газетах. Наприклад, як той, що з’явився в 1999-му в «Советском Спорте» перед відбірковим матчем до футбольного чемпіонату світу між збірними росії та України. Тоді свою першу шпальту популярне спортивне видання росії «прикрасило» заголовком «Бей, ХОХЛОВ, спасай Россию!». Футболіст Дмитро Хохлов – футболіст російської збірної. Здається, звичайна гра слів. Але люди з критичним мисленням знають, що в цьому є щось значно більше.
Починаючи з початку «нульових», російські структури особливо натхненно взялись працювати над антиукраїнською і антизахідною тематикою, систематично вдосконалюючи її стратегію та техніку. Важливий пункт в історії цієї пропаганди припадає на 2013-2014 роки, коли вона, реагуючи на Революцію гідності, стрімко перетворилася в тоталітарний інформаційний апарат. Це проявлялось у відвертій шовіністичності, агресивній імперській риториці та використання елементів фашистської ідеології та пропаганди. Після військової агресії і анексії Криму ця пропаганда перейшла на новий щабель. Вона вдягнула військову форму та здійснювала тотальну дезінформацію. Брехня була спрямована на масове маніпулювання громадською думкою і легітимізацію агресивних дій росії проти України.
У лютому 2022-го російський ДЕЗінформаційний фронт запрацював на повну. росія щодня виливає тільки через офіційні засоби масової інформації (а інших у країні-бензоколонці вже практично немає) тони інформаційного бруду. Велика порція цього новинного сурогату розрахована на Україну та на весь інший світ, але левова частка йде на внутрішнього російського «споживача».
Суть російського впливу і на кого це розраховано?
Впливати на українців – брехати про хороших росіян, згадувати про «братство» народів, виокремлювати поганих українців з-поміж усіх інших, переконувати українців (і гарних, і поганих) в хитрих намірах американців, які мріють зробити з України колонію, зіштовхувати «схід» і «захід» лобами (до речі, найТОПовіша тема, працює уже років 20 ще з часів «наколотих» апельсинів), деморалізувати українське суспільство через дискредитацію військового і політичного керівництва. «Хороші» спроби російські дезінформатори робили на початку повномасштабного вторгнення, коли розганяли тему «втечі Зеленського з країни». На жаль, багато людей повірили.
Мета цього впливу: розхитування стабільності в Україні, політична дестабілізація, тиск на уряд та суспільство, маніпуляції громадською думкою, формування внутрішньополітичних, міжнаціональних, релігійних розколів у суспільстві, створення паніки, конфліктів.
Впливати на європейців – брехати про українську корупційну владу, про знахабнілих українців, які незабаром в Європі всі робочі місця у місцевих відберуть, про українських жінок, які їдуть на Захід з єдиною метою – оженити на собі мешканця ЄС, навіть одруженого і щасливого в шлюбі, про кровожерливих бандерівців та спеціально сплановану операцію ГРУ з дискредитації росіян у Бучі, Ірпені, Гостомелі та Бородянці.
Мета цього впливу: підірвати довіру до України, зменшити фінансову та військову допомогу з боку ЄС та НАТО, внести плутанину та невизначеність у міжнародних відносинах та діях України, знизити її міжнародний статус, зменшити міжнародний тиск, зменшити тиск санкцій, зняти санкції або частину санкцій, приховати воєнні злочини рф в Україні.
Впливати на всіх інших, в тому числі і на «своїх» – говорити, що України ніколи не існувало і не існує, постійно апелювати історичними темами, підшивати до них сумнівну доказову базу, а іноді взагалі бездоказово доводити ту чи іншу тезу, лише на основі хворих уяв та бажань, переконувати світ у неспроможності України виконувати взяті на себе зобов’язання та відповідальність (як, наприклад, було з зерновими поставками). А останній «вплив» – про нелегітимність Президента України. Мовляв, Зеленський зараз свою посаду посідає незаконно. Мають бути демократичні вибори (цікаво, такі ж демократичні, як у самій росії відбулися днями?).
Мета цього впливу: «заговорити» українську тему, зробити суть розмов про Україну, її проблем та трагічних наслідків повномасштабного вторгнення нікчемними, незначними, заплямувати політичну та ділову репутацію України перед світовою спільнотою, підірвати міжнародні відносини України з іншими країнами, створити перешкоди для розвитку міжнародного співробітництва.
Будь-який вплив розрахований на певні категорії людей, на різні соціальні групи. Найчастіше їх і зіштовхують між собою. Пересварити, розколоти, посіяти розбрат, відволікти від інших важливих (інколи набагато важливіших тем) – це лише окремі із завдань російської пропагандистської машини. Наша задача – протидіяти наративам і дезінформації. Ефективно. Системно.
Боротьба з дезінформацією вимагає цілісного підходу, що враховує різноманіття напрямів від освітніх ініціатив до технічних та правових заходів. Важливі кроки в цьому напрямку наступні:
Медіаграмотність та освіта.
1. Організація програм з медіаграмотності для громадян, спрямованих на розвиток критичного мислення та навичок визначення надійних джерел інформації.
2. Інформаційні кампанії.
3. Фактчекінг та журналістика.
4. Технічні заходи та інновації.
Вдосконалення алгоритмів соціальних мереж.
1. Розробка та впровадження технологій для ефективного виявлення та обмеження поширення дезінформації через соціальні мережі.
2. Автоматизовані системи виявлення дезінформації.
3. Застосування штучного інтелекту та машинного навчання для розпізнавання та аналізу дезінформаційних кампаній.
Міжнародна співпраця.
Зокрема співпраця з платформами соціальних мереж.
Транспарентність та відкритість.
Забезпечення відкритості та транспарентності платформ соціальних мереж стосовно їхніх алгоритмів та правил модерування контенту.
Співпраця із суспільством.
Підтримка взаємодії платформ з громадськістю та експертами для ефективного виявлення та вирішення проблеми дезінформації.
Ці заходи мають взаємодіяти для створення ефективної системи протидії дезінформації на різних рівнях: освітньому, технічному, політичному та правовому.
Усі рівні важливі. Політичний і правовий – стратегічні, довготривалі. Вони обов’язково принесуть позитивні результати, але з часом. Коли світова спільнота буде до цього готова. Коли самі платформи будуть готові до змін, відкритості, прозорості.
Що ж до рівня технічного, то він надзвичайно ефективний та динамічний вже сьогодні. Особливо в парі з медіаграмотністю та освітою. Нові програми, розширення та застосунки, які перевіряють достовірність фото та відео, з’являються так само швидко як і зникають. Щоправда, надійні та перевірені залишаються. Трохи нижче ми кілька з них запропонуємо для постійного застосування. Насправді важливо навчитись користуватися автоматизованими системами виявлення інформаціями і потоваришувати зі штучним інтелектом. Можемо передбачити, що за рік-два саме ШІ стане одним із основних розпізнавачів дезінформації та фактчекерів.
Однак це буде згодом, однак дезінформація, пропагандистські вкиди вже сьогодні заповнюють інформаційний простір. І, якщо одверто, то 100% засобу від цього немає. Це монотонна робота, яка потребує щоденного реагування. Тому наразі найефективніший спосіб протидії дезінформації, фейкам та всьому іншому інформаційному бруду – медіаграмотність, фактчекінг, відповідальна журналістика.
Але… Російська дезінформація використовує тактику масовості, завантажуючи інформаційний простір різноманітною дезінформацією на всіх можливих платформах. Тому, на жаль, виявити всі фейкові, маніпулятивні повідомлення, брехливі новини та підроблені фотографії та відео неможливо. Насправді це фізично зробити важко. Бо людські можливості теж мають свої межі. Одне з українських видань зазвичай дмухає на холодну воду, але це навіть не завадило йому зовсім недавно видати абсолютно фейковий матеріал про екоактивістку Грету Тунберг. Зазвичай в цьому медіа перевіряють джерела. Перевіряють і походження відео. Однак цього разу потрібен був терміновий матеріал. Він був з родзинкою. З сарказмом. І скидався на достовірний. Але вже через півгодини після публікації довелось вибачатись перед читачами, за інформацію, яка була… Так, фейковою. Довелось спростовувати і вибачатись. До речі, спростування і вибачення перед читачами, якщо в опублікованому матеріалі є неточності, помилки, якісь інші негаразди – це одна з ознак видань, які турбуються про свою репутацію. Від помилок ніхто не застрахований. А визнають їх ті, хто поважає своїх читачів. І турбується про власне реноме.
Боротися з дезінформацією потрібно. Важливо. Однак необхідно ще привчати свою аудиторію, своїх читачів робити це самостійно. Фактчекером може стати кожен. А ще кожен може виховувати у собі власну інформаційну стійкість. А для цього необхідно читати якісні інформаційні ресурси, завжди перевіряти інформацію, а надто, якщо вона викликає сумніви і дотримуватись ще кількох простих порад, аби розпізнати дезінформацію:
- Увага на заголовок! Дезінформацію супроводжують гучні заголовки, що привертають увагу.
У повідомленні багато емоцій? Фейк! Слова “увага”, “зрада”, “ганьба”, “терміново” – одна з ознак дезінформації. Як реагувати? Не реагувати! Не поширювати! Не репостити!
Перевірте адресу URL. Для розповсюдження фейків часто використовують копії відомих сторінок або сайтів. Різниця у вебадресі може складати всього 2-3 літери. - Завжди шукайте першоджерело! Його відсутність або посилання на анонімні джерела – ще одна ознака дезінформації.
-
Перевіряйте фотографії та відео! Навіть на нібито офіційних заявах перших осіб. Фейкові новини можуть супроводжуватися невідповідними фотографіями. Інструментів для перевірки зображень багато. Найпопулярніші такі: RevEye Reverse Image Search — розширення для Chrome; TinEye — перевірка зображення за посиланням; Image Edited? — пошук слідів редагування; FotoForensics — сайт для пошуку слідів редагування та встановлення даних про зображення; Who stole my pictures — плагін для Mozilla Firefox.
-
Баланс позицій у тексті. Немає? Висвітлення тільки однієї точки зору – ознака фейку. У достовірних виданнях зазвичай використовують кілька джерел новини.
-
Звертайте увагу на дату публікації! Інколи написані кілька років тому емоційні тексти «вчасно» спливають і розкручуються як свіжа новина.
-
Уважно читайте як написано текст. Орфографічні та стилістичні помилки, «погрішності» Google-перекладача, нюанси, що свідчать про відсутність у «автора» української клавіатури на ноутбуці чи гаджеті – ознаки фейка.
Наш проєкт «Місцеві медіа» зовсім недавно провів два опитування серед своїх читачів. Для мешканців Корюківського та Новгород-Сіверського районів Чернігівської області. Опитування проводилось у месенджері Telegram. Найперше ми хотіли довідатись, звідки наші читачі щодня «черпають» новини. Свої відповіді надіслали понад 400 читачів. Ось результат:
Він цілком очікуваний. Класичні ЗМІ втрачають контроль над читачем. В причинах нехай длубаються медіаексперти. Натомість соціальні мережі та месенджери стали місцем паломництва спраглих за новинами. Якщо одверто, ситуація не райдужна. І тут немає чому радіти, бо ліцензовані медіа з редакційними політиками та стандартами витіснили «народні» медіа. В переважній більшості їх адмініструють люди далекі від журналістики, а отже і від звичних цивілізованих моделей поведінки у медійному ком’юніті.
Другою нашою метою стало бажання дізнатися, чим послуговуються читачі, коли визначають ознаки правдивості/неправдивості опублікованої інформації.
Результати можна подивитись на інфографіці.
Короткий підсумок такий: переважна більшість респондентів не перевіряють джерела інформації, фотографії та фото. Від цього сумно. І над цим потрібно працювати…
P.S. Коли в сільському магазині дядько (Миколою його звали) запитав, чи маю я аргумент, я відповів: «Звичайно, маю». Навіть не полінувався сходити до машини за ним. Потім з цим аргументом підключилися ми до wi-fi (хоча продавчиня Наталка і пручалась, мовляв хазяїн не дозволяє юзати інтернет, але пів кіло «Червоного мака» її переконали). А потім ми ще 40 хвилин разом з дядьком Миколою і кількома жіночками шукали у відкритих джерелах фейки, читали, перевіряли їх. А потім сміялися. Після того, як знаходили в текстах підозрілі речі, а на фотографіях нелогічні предмети. Виявляється, те, що пишуть у інтернеті або показують на фото чи відео часто буває БРЕХНЕЮ…
—
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю інтернет-видання «Місцеві медіа»і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
Олександр Ясенчук, “Місцеві медіа”