Авторку віршів-присвят нашим загиблим Героям давно знають на теренах не лише Менщини, а й області. Ніна Трало – лавреатка конкурсу «Вибір року» у номінації «Талант».
Журналістка «Місцевих медіа» зустрілася з поетесою та розпитала у неї про її життя, плани та мрії.
– Ви перемогли у номінації «Талант». Чи стало це для вас несподіванкою?
– Для мене був бентежним сам процес. Дивилася результати і бачила, що Скоробагатько попереду, а потім я. Дуже хвилювалася.
– Хто вам повідомив, що ви в номінантах?
– Попервах взагалі не знала, що мене висунули на цей конкурс. Мені найпершою повідомила Людмила Таранюк, медсестра з поліклініки. Вона сказала, що мене рекомендували. А потім ми дивилися результати, моя сестричка до мене приїхала. Голосування вже закривалось і вона робила скріншот та показувала його в сімейному колі.
– Скільки маєте нагород за все життя?
– Небагато. Всі мої подяки та дипломи буквально за останній рік, після «Менщини». До того я не брала участі в конкурсах. Боялася, вважала, що це мені нічого не дасть, що моя творчість – це аматорство. Зрештою, не дуже й виставляла свої роботи. Публікувалася в інтернеті на поетичному сайті «Український портал поезії» і на своїй Facebook-сторінці. Я і зараз більше ніде не виставляю. На «Український портал поезії» давно не виставляла, частіше на своїй сторінці. На ній більше читачів, хоча й на порталі було теж по 80 читачів на день. А уже зараз, після перемоги в номінації «Менщині», мені захотілося взяти участь і побачити, на що я спроможна.
– Де брали участь?
– Було «Літературне кафе» у Мені. Нас збирали після фестивалю «Дотиком душі», диплом дали. З Мени були: я, Маргарита Разова-Кобець, Любов Скоробагатько-Нагорна і Вікторія Щербина, ми їздили вчотирьох. Було приємно, що після мого виступу на фестивалі, де в журі був Михайло Ткач, який оголошуючи, кого вибрали в наступну збірку, назвав мене навіть без оцінювання творів. Журі відзначило мої вірші. Була вражена.
– З якого віку ви пишете? Напевно, з дитинства?
– Писала з дитинства, але потім чомусь це закинула. Якраз закінчила медучилище, пішла на роботу, з’явилася сім’я і часу на це не вистачало. Я в школі писала, в медучилищі. Тепер, коли дістаю старі рукописи – сміюсь. Деякі вже викинула.
– Коли повернулися до поезії?
– У 2013-му. Діти виросли, померли свекри, батько. Лише одна мама лишилася, вона й була моєю першою слухачкою. У мене є багато віршів про маму.
– Як вона оцінювала ваші вірші? Щось казала?
– Вона нічого не казала. Тільки плакала. Вона хворіла і в мене про маму були вірші сумні. Решта тих, які вона слухала, їй подобалися.
– Що стало поштовхом, аби ви знову почали писати?
– От я навіть і не знаю. Я в 2013 році через пів року після смерті свекра написала, якось нахлинуло. Це було всього дві строфи. І після цього я знову почала писати. Ідеї приходили де завгодно: на городі, під час їзди на велосипеді… Залишаючись наодинці, ловила себе на думці, що думаю віршами. От тоді й зрозуміла, що потрібно записувати.
– Коли під час їзди на велосипеді в голову приходив вірш, ви його не забували, поки доїхали?
– Ні. Я їхала і просто повторювала про себе. Перший вірш, складений в дорозі, називався «Велосипедом їду у село». Я тоді їхала у хату свекрів у Данилівці.
– Ви з Данилівки?
– Ні, я з нашої Киселівки. У школі вчилася на відмінно, але не захотіла закінчувати 10 класів і після восьмого пішла в медичне училище.
– Чому саме в медичне? Самі захотіли чи батьки наполягли?
– У нас були педагоги по батьковій лінії, які працювали у Ніжинському педагогічному університеті. Вони мене агітували вступати до них, але я не захотіла туди йти, щоб не залежати від їхньої допомоги. Просто захотілося самостійності. А потім стався випадок, коли я школяркою захворіла запаленням легень і лікувалася тоді в стаціонарі нашої тоді ще дільничної лікарні в Киселівці. Коли побачила роботу медсестри, дуже мені закортіло стати медиком. Ще в дитинстві, коли ми гралися, то одна дівчинка була педагогом, я медиком, а ще одна продавцем. Так у нас і в житті склалося (сміється).
– Після училища куди пішли?
– У Данилівку фельдшером. Там вийшла заміж. Після декретної відпустки вийшла на роботу в санстанцію, бо в нас уже була квартира, яку отримав чоловік. Я працювала у відділенні радіаційної гігієни, вимірювала радіацію по селах, їздила, збирала продукти. Там я пропрацювала 19 років до 2006 року. Звідти я пішла, бо в сина виникли проблеми зі здоров’ям і йому знадобився догляд у школі, а медсестра, яка там працювала пішла в декрет. І я попросила Олену Литовченко (тодішня директорка менської гімназії) взяти мене на роботу. Коли людина, на місці якої працювала, вийшла з декрету, повертатися в сантстанцію я вже не захотіла. Петро Хомрач, тодішній головний лікар менської лікарні, узяв мене на роботу в хірургічне відділення. Коли в медучилищі навчалася, мріяла працювати в хірургії, мені це дуже подобалося. Мрія здійснилася.
– А лікарем стати не мріяли?
– Навідували мене такі думки, але я училище закінчила не з червоним дипломом. Потрібно було три роки відпрацювати, щоб вступити до вишу. Коли поїхала на відпрацювання, вийшла заміж і все…Після цього ні мрій, ні часу більше не було (усміхається).
– Для вас вірші це що?
– Я не знаю. Раніше це була якась розрада від усього. Якась віддушина. Мені хотілося розповісти про свої думки, відчуття, передати їх у віршах. А зараз це… Це як дихати. Просто стан душі. Хочеться писати і все.
– Ви щодень пишете?
– Ні. Не виходить щодня. Пишу в зошиті й ставлю дату написання. Вже завела шостий нотатник. Почала його з присвят нашим загиблим Героям.
– Ви пишете присвяти. Вас просять про це?
– Ні, мене ніхто не просить. Перший вірш я присвятила загиблому сусіду Віталію Горбачу. Колись я писала присвяти загиблим в АТО. Коли була на сайті «Український портал поезії», там ми писали вірші Героям Небесної Сотні. Я написала вісім віршів. Перший мій вірш-присвята був загиблому на Майдані. Вірші-присвяти уважно читали, особливо літературні критики. Виправляли помилки і так рознесли, що вже подумала закинути все до біса. А потім за мене заступився інший критик і сказав, що це просто інший стиль. Вони роздивилися, що вірш не такий, як у всіх, і схвалили його. Там було багато помилок, але з ритмом і розміром було все гаразд.
– Важко писати присвяти?
– Важко. Це не завжди те, що йде з душі. Не завжди те, що хочеться сказати. Не завжди можеш налаштуватися писати присвяту. З різних причин. Коли їх везуть, я хвилююся, плачу. Намагаюся писати, щоб усі вірші-присвяти були різними. Коли ми писали присвяти Героям небесної сотні, вони майже в усіх були однакові, з однаковою темою і сюжетом. У сьогоднішні присвяти я додаю трохи лірики, чуттєвої, громадянської, патріотичної лірики і вірші виходять різні.
– Перед тим, як написати вірш, чи дізнаєтеся ви про життя загиблих Героїв?
– Так, звісно, дізнаюся. Багатьох знаю зі свого села, їхніх батьків. Решту, про кого не знаю – дізнаюсь через знайомих. Також дізнаюсь у бібліотеці. Вони пишуть «Книгу пам’яті». Після того, як написала присвяту Віталію Горбачу, зрозуміла, що всі загиблі гідні, щоб їм писати. Якось швидко тоді вірші понаписувала один за одним.
Довго не могла написати вірш Іллі Крючку, однокласнику мого сина, який навчався у нашій гімназії. Просто не могла. Сідала писати, брала ручку в руки і плакала. Написала вірш, коли вже минув рік після його загибелі. А взагалі намагаюся писати одразу.
– Яких віршів у вас більше? Чи присвячуєте вірші своєму чоловіку?
– Вони майже всі йому присвячені. Йому подобається, що я пишу.
– А діти?
– У мене син і дочка. Син Федя грає на гітарі, пише. А Іра – філолог. Але вона не пише. Коли Іра навчалася в Ніжинському університеті на факультеті іноземних мов, то вивчала одночасно і англійську, і французьку, а зарубіжна література їй не зайшла. Я взялася їй допомагати. Тоді прочитала багато творів і десь щось у пам’яті сколихнулося, я надихнулася і в 2013 році, через три роки після Іриного закінчення університету, почала писати. Точно! Ось коли знову все почалося (сміється). У мене збільшився словниковий запас саме після того, як я прочитала купу книжок.
– Зараз не читаєте?
– Читаю.
– А що саме читаєте?
– Усе читаю. Сьогодні віднесла книжку на 800 сторінок. Називається «Розстріляне відродження». Мені дуже сподобалися твори Антіна Павлюка. Ще там сподобалась поезія Лади Могилянської. Це я кажу про авторів з цієї книжки.
– А взагалі творчість яких авторів вам подобається?
– Подобається Нечуй-Левицький, Олександр Довженко. Дуже люблю поезію Павла Гірника, Бориса Олійника, особливо його вірші про маму.
– Читаєте зараз тільки українських авторів? Зарубіжних ні?
– Читаю і зарубіжних. Якось виграла книжку Пауло Коельйо, то його читаю. Мені подобається. Нещодавно теж читала, але фантастику, не згадаю автора зараз. Та книжка мене надихнула на написання вірша.
– Багато віршів переписуєте, правите?
– Ні, не переписую. Буває, сиджу і дивлюся у вікно – і одразу прийшло.
– І одразу пишете цілий вірш? Чи трохи написали, а потім повернулися?
– Останнім часом пишу одразу. Раніше теж переважно писала одразу, але потім дуже багато виправляла, коригувала.
– У вас у родині хтось писав?
– Чоловік моєї тітки був перекладачем у Ніжинському педагогічному університеті. Він займався літературною діяльністю. Це було давно. Вчителі нашої школи навчалися у нього.
– Ваша впевненість у собі, у власному таланті з’явилася після нагороди на «Менщині?»
– Не скажу, що впевненість. Мені стало цікаво, на що я здатна. І я взяла участь у конкурсі ГО «Всеукраїнська поетична родина». Написала вірш про те, як роки наші нестримно плинуть і їх повернути назад неможливо. У них був «Вірш тижня». І я відправила вірш «Роки, мов листя, упали у траву», який став віршем тижня, що увійде в збірку. Вони впродовж року щотижня обирають по одному найкращому віршу, які потім об’єднають у збірку.
Потім я брала участь в обласному конкурсі «Краща поезія тижня» у вересні, у червні. Також була участь у «Всеукраїнській поетичній родині» з поетичною лірикою «Іду до себе». Був конкурс-експромт, де написала про дівчину-воїна.
Нещодавно отримала цікавий диплом. До мене зателефонувала староста Кукович із проханням написати дівчинці на конкурс до Дня незалежності вірш. Я написала. Думала, що то місцевий конкурс. А вони відправили відео мого вірша на Всеукраїнський конкурс «Код нації». Мені так і не повідомили про результат.
Ще брала участь в обласному конкурсі «Поезія для душі». Також на конкурсі-експромтів «Котячі побрехеньки» отримала друге місце. У 2021 році почала писати прозу і теж виставила на конкурс. Написала 6 творів «Нариси про снайпера». На обласний конкурс «Я родом з дитинства» надіслала твір про дитинство снайпера «Гроза». Прийом творів триватиме ще до 7 листопада.
– Скільки маєте власних збірок?
– Одну надруковану. Називається «Я вірю в долю», видадла її чи в 2015-му чи в 2016-му. Точно й не згадаю. Всі примірники розійшлися. Роздала тим родинам, де загинули хлопці в АТО, яким писала вірші-присвяти. Також подарувала Данилівській, Киселівській та Менській бібліотеці, а решту розкупили. Зараз взагалі дорого друкувати книжки. Ще є в електронних варіантах дві збірки, хочу зробити третю.
– Крім поезії чи маєте ще якісь хобі?
– Мені подобається сад. Восени придбала і досадила нові сортові дерева. Ягідники в мене є. Малина двосортова, смородина.
– Що більше заспокоює: написання віршів чи робота в саду?
– Все разом (сміється). Доглядаю за садом і в голову лізуть рядки поезії. Саме там приходили вірші про чорнобривці, хризантеми, конвалії.
– То про що більше любите писати?
– Навіть не можу сказати. Я не сортую поезію за темами. Просто пишу, бо люблю писати. Про любов подобається писати, про природу. Мабуть, про кохання і природу в мене найбільше віршів.
– Змінилося щось у вашому житті після перемоги у номінації «Талант року?» Чи багато людей вас привітало?
– Вітань було дуже багато. Я ж в інтернеті виставила пост, що здобула перемогу. А так мене ще сусіди вітали, друзі, колектив. Директорка казала, що приємно, що в колективі є така людина.
– На уроки запрошують?
– Запрошують. Ось уже в цьому навчальному році я в четвертому класі побула на «Уроці миру», де читала поезію. До речі, мої вірші дуже часто перекладають на різні мови. Коли я виставляла їх на «Українському порталі поезії», частину віршів поети переклали на різні мови.
– Просять писати вірші на замовлення?
– Я не завжди погоджуюсь, бо щоб написати на замовлення, то для початку це все треба якось пережити, зібрати інформацію. А раптом не вгодиш?
Звертаються часто, але я переважно відмовляю. Після того, як написала колись на замовлення одній людині, а їй не зайшло – не беруся. Може, я не надто старанно писала, чи досвіду як такого не було. Хоча нещодавно написала одній людині до Дня народження її матері, то їм дуже сподобалося.
– Яку маєте мрію, крім нашої спільної?
– Насамперед мрію про нашу Перемогу. А ще? Видати книжку.
Я ледь торкнулася тебе вустами,
Твого волосся й шкіри оксамитів.
А ти немов чекав цієї миті,
Здійнявся вітром буйним над житами,
В мені збудивши пристрасті цунамі.
Руками ніжно обнімав за плечі
Та гладив спину, груди стужавілі,
І цілував до болю ошалілий,
У вихорі палкої колотнечі
Торкнувся квітки пагін молодечий.
О, як вона розквітла вмить жагою,
Злилася з ним у мить у запальному танці.
Вони обоє дива цього бранці
Поєднані незнаною снагою,
Любов’ю наповнялися живою.
Від ласки тіло повнилося млостю,
Збирало краплі повноти блаженства
Кохання небувалого шаленство
Підносило до неба високості,
І жаром наповняло синій простір.
В теплі долонь палаю я вогненно,
Ти пропікаєш кожний вигин тіла,
Твоїм коханням я стаю сп’яніла.
А ти в мені уміло, незбагненно
Жаги тамуєш спрагу невтоленну.
Стихає хвиля пристрасті поволі,
Лише цілунки зберігають ніжність
Дозрілого кохання дивовижність
У тому, що його нема доволі,
Коли поєднані в одне дві долі.
Фото з особистого архіву Ніни Трало та з Facebook-сторінки Менської публічної бібліотеки
Світлана Чичкан, Ольга Довженко, «Місцеві медіа»