Серпень 1902 року. У Харкові вечір XII Археологічного зʼїзду. На невелику сцену виходить тридцятирічний сліпий чоловік у простому вбранні, сідає з бандурою між колінами і починає грати «Морозенка» – історичну пісню про зрадженого і страченого козацького полковника. У залі – Микола Лисенко, Гнат Хоткевич, Опанас Сластьон, Філарет Колесса, Іван Франко, Олена Пчілка, Агатангел Кримський. До ранку наступного дня серед дванадцяти запрошених на зʼїзд кобзарів найкращим офіційно визнають його. Імʼя чоловіка – Терешко Пархоменко. Приїхав він із маленького села Волосківці на Менщині, де народився, де виріс із дитинства сліпим, де й помре через вісім років від побоїв жандармів.
Народився Терешко (у метриках – Терентій) Макарович Пархоменко 28 жовтня (8 листопада за новим стилем) 1872 року у Волосківцях Сосницького повіту Чернігівської губернії – нині це село Менської громади Корюківського району. Батьки – селяни. Осліп у ранньому дитинстві від хвороби. Пізніше у нього народилася донька Євдокія – з пʼяти років вона стане його поводирем, а згодом сама продовжить батькову справу.
Вчитися кобзарського ремесла Терешко пішов до Андрія Гойденка – кобзаря з Менщини, а згодом їздив ще й у Сорочинці на Полтавщину до Михайла Кравченка. Так у його репертуарі зʼєдналися дві великі кобзарські школи – сіверська (чернігівсько-менська) і полтавська. Грав він «чернігівським способом»: бандура стояла сторч між колінами, ліва рука – на басах-бунтах, права – на приструнках, переважно двома пальцями. Інструмент виготовив відомий майстер Петро Сильвестрович Бондар – шість металевих басів і чотирнадцять приструнків.
Пархоменко вирізнявся з-поміж традиційних кобзарів однією рисою: він не тільки памʼятав думи від своїх учителів, а й свідомо читав друковані збірки, які зʼявлялися наприкінці XIX століття – «Думи кобзарські» Бориса Грінченка, записи Павла Чубинського, Петра Безсонова. Читав через інших людей, які проговорювали йому тексти. І переносив те, що чув, у живе виконання. Гнат Хоткевич згодом напише, що Пархоменко – це «цілком новий тип бандуриста, що ще народжується і має велику будущину»: людина, яка повертає «книжним» записам «загублений народний дух». Сам Терешко сформулював це простіше: «всякий співає по своєму норову».
Навесні 1902 року в Києві його вперше публічно почув Микола Лисенко – влаштував виступ у Київській опері й особисто записав від нього «Почаївську псальму». А в серпні того ж року Гнат Хоткевич привіз Пархоменка на XII Археологічний зʼїзд до Харкова. Зі згадок Хоткевича про той вечір: коли Терешко заграв «Морозенка», у залі настала довга тиша, а потім Хоткевич сказав: «Так от як ви граєте». Після Харкова ним зацікавилися етнографи – Михайло Сперанський присвятив йому цілі розділи монографії «Южнорусская песня и современные ее носители», Олекса Лісовський написав окрему біографію, Філарет Колесса зафіксував його думи в нотному корпусі «Мелодії українських народних дум».
У репертуарі Пархоменка описано вісім дум – «Азовські брати», «Невольницький плач», «Федір Безродний», «Козак Голота», «Смерть Богдана Хмельницького», «Про сестру й брата», «Про смерть козака бандуриста», «Вдова і три сини». Двадцять вісім псальмів, серед них «Чудо Почаївське» і «Почаївська псальма» – ту останню він взяв безпосередньо від Лисенка. Історичні пісні про Морозенка і Саву Чалого. Сатиричні «Хома і Ярема», «Щиглове весілля». Танцювальні «Козачок», «Дудочка». Після 1902 року Пархоменко гастролював по Україні, виступав на сцені Київської опери, зустрічався з Оленою Пчілкою.
У 1905–1906 роках, за даними менських краєзнавців, Пархоменко возив у корпусі бандури заборонені листівки революційного змісту. Сліпий кобзар як курʼєр підпільної України – деталь, яка пояснить наступне.
Останній концерт Терешка Пархоменка, за переказами, відбувся взимку 1910 року в Умані. У програмі була бунтарська пісня, яку тогочасна цензура забороняла. Після концерту жандарми жорстоко його побили. Кобзар доїхав до Волосківців, але травми виявилися смертельними. Помер він 23 травня 1910 року у рідному селі, тридцяти семи років життя. Є джерела, які подають дату смерті травень 1911-го – точну прижандармську дату, як часто буває, загубила імперська канцелярія. Похований у Волосківцях; на могилі 1963 року односельці поставили перший памʼятник, а 1971-го його замінили новим.
Одна з вулиць у Волосківцях сьогодні носить імʼя Терешка Пархоменка. У Менському краєзнавчому музеї імені Василя Покотила кобзар займає центральне місце у розділі про кобзарсько-лірницький цех Менщини. Його репертуар частково зберігся в нотних записах Філарета Колесси – саме завдяки цим записам українські кобзарі XX і XXI століть можуть виконувати Пархоменкові варіанти «Морозенка», «Невольницького плачу», «Козака Голоти». Одним із його учнів був Василь Потапенко – той юнак, який у дитинстві водив сліпого Терешка за руку, а пізніше сам став концертним кобзарем. Інший учень, лірник Аврам Гребінь із Березни, дожив до 1961 року і донесе сіверську кобзарську традицію до післявоєнного часу.
Джерела
Пархоменко Терентій Макарович – Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Пархоменко_Терентій_Макарович
Менщина історична. Кобзар Терентій Пархоменко з Волосківців – mena.org.ua
Гнат Хоткевич. «До історії кобзарської справи» – Червоний шлях, 1927 – ostromir.xyz
Гнат Хоткевич. «Дещо про бандуристів та лірників» – Вістник, 1903 – ostromir.xyz
Кобзарство – Енциклопедія Сучасної України – https://esu.com.ua/article-8828
Ф. Колесса. «Мелодії українських народних дум» – Львів, 1910–1913
Маловідомі кобзарі та лірники Менщини – Менський краєзнавчий музей ім. В. Ф. Покотила
Світлини: Wikimedia Commons (Успенська церква у Волосківцях – CC BY-SA 4.0; портрет Пархоменка з бандурою, Пархоменко в Ніжині, групова світлина кобзарів, Микола Лисенко – public domain)
P.S. Якщо у вашому родинному архіві збереглися старі світлини Волосківців, родини Пархоменків чи матеріали про менських кобзарів – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Менщина» / «Місцеві медіа»