Марина Гончаренко отримала перемогу у номінаціях “Добродійник” та “Відкриття року” конкурсу «Вибір року».
«Менщина» дізнавалася про неї детальніше: «Мені 22 роки, я менянка, вчилась у менській гімназії. Далі вступила до Ірпінського державного податкового університету за спеціальністю «Міжнародне право», продовжую здобувати освіту магістра в цьому ж університеті за цією ж спеціальністю. Паралельно працюю юрисконсультом в приватній компанії у Києві.
Намагаюся частіше приїжджати в Мену як тільки випадає можливість, тому що я б хотіла своє майбутнє життя пов’язати з Меною. Я завжди мріяла виїхати в Київ, створювати свою кар’єру там, але коли сталася війна, коли я пробула в Мені пів року… Тягне сюди… Я їду в Київ, місяць там працюю, але намагаюсь приїжджати додому один-два рази в місяць: просто випити кави, тут більш спокійний ритм життя і мене це приваблює.
За кордон точно ні. З початку повномасштабного вторгнення у мене були варіанти, щоб поїхати, але моя позиція одна – ні. Поїхала за кордон до брата, так сталося, що він поїхав туди навчатися, і я пробула там днів п’ять. Морально було дуже складно, з одного боку – ти зі своїм братом, ти його побачила, це такі відчуття, коли він просто обійняв, побачив перший раз за пів року, ти знаєш, що з ним усе добре. Але в той же час приходять повідомлення, що повітряна тривога: дивишся, що Київ обстрілюють, і всю Україну обстрілюють, і ти за кордоном, і нічого не можеш зробити. Так, ти можеш допомагати якось фінансово, але не можеш допомагати ресурсно.
Фінансова допомога то добре, у мене є на те можливості, але коли я приїжджаю в Мену, то перше, що я роблю, я йду в художню майстерню плести сітки. Я отримую від цього більше морального задоволення, ніж я скинула на якийсь збір. Я знаю, що я допомогла руками.
З початку повномасштабного вторгнення в мене я і у всіх, напевне, була депресія. Я просто п’ять днів лежала вдома, я не могла зібратися до купи. Коли всі в перший день бігли в АТБ і купляли їжу, я пішла і купила чіпси. Я ніколи не дозволяла собі їсти чіпси, пити кока-колу, але в один день ти не знаєш, чи ти виживеш завтра чи ні, і що взагалі буде. Своє життя я планую завжди: що я буду робити через рік, два, п’ять, десять, куди поїду, де я буду, де хочу працювати… А один момент просто всі мої плани… І перше, що я вирішила: я буду їсти чіпси, лежати на дивані і помирати.
(більше…)