Нещодавно у одній з місцевих церков Мени почав правити новий батюшка — отець Віталій.
“Менщина” вирішила поспілкуватись з новим батюшкою та поговорити про ситуацію з боротьбою патріархатів, про значення церковної громади у житті суспільства, про різницю між патріархатами, про те, як церква може допомогти людям та люди можуть допомогти церкві.
“Я взагалі службу правлю у Дягові, бо там моє місце призначення (Дягова та Садове), а оскільки тут не стало священника Марка, то громада запросила мене служити.
Родом сам я з Харківської області, з Куп’янщини. Свідомо ходити до церкви я почав з 13-14 років. Навчався у Чернігівському духовному училищі, після якого вже потрапив до Дягови.
З самого дитинства я цікавився такими екзистенціальними питаннями як “що після?”, “для чого це все взагалі?” У навчанні мені подобалися наукові дисципліни: фізика, біологія та історія, але вони не змогли дати мені відповіді саме на життєві питання.
Цього року я перейшов до Православної Церкви України (ПЦУ) разом з громадами — це було наше спільне рішення, до якого ми йшли разом з 2015 року. Ще з 2015 року ми почали служити українською мовою. І справа була тут не стільки в патріотизмі, скільки в тому, що люди просто не розуміють церковнослов’янської мови. Я особисто займався тоді перекладанням молитов з грецької та слов’янської мови. По цим же перекладам ми й почали служити.
Коли Україна отримала Томос, то я почав наводити контакти зі священниками ПЦУ та займатись вирішенням організаційних питань для переходу. А коли вже розпочалась повномасштабна війна, то однозначно було зрозуміло, що російська політика нам ніяк не підходить.
Вся різниця між патріархатами виключно в політиці, бо в контексті віри та догматів все однакове. Різниця в тому, що московський патріархат бере вектор на російську політику, а ПЦУ дотримується політики незалежної України — наша мова, наша держава та наша церква. Все інше це або спекуляції, або недорозвиненість деяких “віруючих” людей. Якщо людина особисто з Богом не знайома, то юрисдикція їй не допоможе. Хіба що, у московському патріархаті є декілька політичних ікон (царя Миколи та деяких публічних діячів).
У московській версії православ’я — це спроба побудувати свій “папізм”, жорстку вертикаль влади підпорядкування, авторитаризм в церкві. Українська версія православ’я більше цінує свободу.
Ще в 1991 році українська церква мала б законну автокефалію, якби не намагання впливати на народ через політику, гроші тієї росії.
Церковна громада являє собою перш за все людей, які відносять себе до відповідної громади, бо священник, попри те, що він може бути керівником, не має права вирішувати, хто до нього має прийти сповідуватись. Перш за все церква — це народ, а найголовніша прикраса будь-якого храму – люди, які збираються разом в ім’я Ісуса Христа.
На мою думку, головна проблема православ’я на сьогодні полягає в тому, що воно не може відповідати на запити сучасного суспільства. Канони, які перекочували до нас ще з середньовіччя, застарілі, бо все-таки у нас зараз інша держава, інше суспільство. Потрібно перестати гратися у середньовіччя та розробити нові канонічні правила православної церкви.
Під час війни люди можуть знайти різну допомогу: гуманітарну, інститут капеланства, який допомагає військовим ментально реабілітуватися та залишитися нормальною людиною після воєнних подій, духовну допомогу”.
На запитання “Як люди зараз можуть допомогти церкві?” отець відповів: “Головна окраса церкви — це люди, а все інше буде. Якщо буде для кого будувати — збудуємо! Якщо буде для кого служити — будемо служити! Якщо комусь буде потрібна допомога — допоможемо! Головне, щоб люди усвідомлено прийшли”.