Олена Решотка: «Я себе не уявляю людиною, яка буде сидіти, просто плакати і жалітися, що мені так погано. Буду боротися до останнього, поки матиму сили боротися»

Я знаю Олену давно, років 25, ще з часів навчання. І завжди вона усміхнена, повна оптимізму, ідей, думок. Пам’ятаю, як її тато з Феськівки у Мену на вокзал на мотоциклі у колясці привозив – у будь-яку пору року, за будь-якої погоди. І завжди вони були усміхнені, бадьорі.

Вона – мама особливої дитини, яка знаходить час на чоловіка, ще двох дітей та на заняття улюбленою справою – шиттям.

Журналістка «Місцевих медіа» зустрілася з Оленою та розпитала про родину, життя, війну, улюблену справу та багато інший речей.

Дитинство, тато, чоловік і… наплічники

• Ти майстриня з пошиття хендмей-наплічників. Як прийшла до цього, з чого все почалося?

• Це зараз я майстриня (усміхається), але за освітою я фельдшер. Після закінчення медучилища 4 роки працювала в пологовому відділенні. Потім – вже не за спеціальністю. В Менському «комунальнику», в абонгрупі. А затим пішла у свою першу декретну відпустку.

Шиттям зайнялась якраз у цей період. Спочатку пробувала шити дитячі речі, пелюшки, бортики. Але це дорого, зовсім не вигідно по собівартості для продажу. Ті, хто шиють більш масштабно, промислово, то у них дешевше набагато – вони рулонами тканину закуповують, а не на метраж. Поступово, з цього всього я прийшла до сумок, рюкзаків та шоперів.

• А чому саме шиття? Хтось вдома шив?

• Це від тата. Він колись хутряні шапки шив, ті, що були модні в 90-ті, клеєні «обманки».

• Він вдома шив, чи десь працював на виробництві?

• Вдома. Тато у мене електрик, але освоїв і це ремесло. У нього гарно виходило.

• У вас цікава сім’я: тато – електрик, а шиє шапки; ти – фельдшер, а шиєш рюкзаки.

• Та якось так. Тато – самоучка. Шив з матеріалу замовників, багато хто з сусідніх районів приїжджав до нього. А я часто за його роботою спостерігала, щось запам’товувала.Він серйозно цим займався. Навіть ондатр розводив. Машинка швейна була, скільки себе пам’ятаю, в нашому домі.

• Ти тоді татові допомагала?

• Ні, тоді ще не допомагала (сміється). Я вже в підлітковому віці почала шити. Починала з того, що діставала звідусіль мамині шматки тканини і шила для себе. Купити дорого, а пошити самій – просто. Потім на якийсь час про шиття забула. Не до того було. А як вийшла заміж, чоловік на перший чи другий мій день народження подарував швейну машинку, сказав – будеш мені шакрпетки зашивати. Жартував, звичайно.

• А чому він подарував саме швейну машинку? Ти просила?

• Ні, не просила. Але часто казала йому, що маю бажання шити. Конкретно ніколи не казала: «Мені потрібна машинка, бо я буду шити». Однак він з тих людей, хто вміє чути.

• То для тебе його подарунок став несподіванкою?

• Десь так. Але ж говорила-балакала, проте машинка років чотири стояла без роботи. А потім, коли Аліса, старша донька, народилася, почалися пелюшки. Спочатку для Аліси ми купували все. А потім спіймала себе на думці, що не все з купленого якісно зроблене. Але ж хотілося, щоб у дитини речі були якісні. Тому й сіла знову за машинку. Почала з пелюшок, потім хтось просив щось для особливих дітей пошити. Брала замовлення і шила. Слюнявчки, пелюшки, постіль. Ось цим і займалася. Одяг не шила.

Коли почався ковід, масово шила маски. Шила, наче машина-автомат. Колись для цікввості навіть порахувала, скільки штук їх пошила. Ну, десь 1700 вийшло.

Потім ми з сестрою на двох купили машинку швейно-вишивальну. Таку стареньку, ледь вона дихала. Ми її з чоловіком розібрали-зібрали. Вона так важкенько, але вишиває.

• А сестра теж шиє?

• Сестра шиє фетрові розвиваючі книжки для дітей. Коли ми машинку цю купили, я почала шити шопери. Спочатку шила, а потім вишивала на них. А потім я познайомилася з Юлією Дудишевою (Юлія Дудишева, більш відома як Juli Day, майстриня, яка ремонтує будинки для переселенців, дає старим речам нове життя – примі. ред.). Ми з нею спілкувалися спочатку тільки через інтернет. А потім з’їздила до неї в Сосницю, поспілкувалися, погуляли ми по Сосниці, по лісу. І якось прийшло оце натхнення, щоб зі старого непотребу робити щось реально класне. І я вирішила: а чого б не робити щось із джинсами, які, реально просто вже людині не потрібні? Ось так дійшла справа до сумок та наплічників
  Буває, дивишся: по пояску відрізали холоші в штанях, зашили, ручки пришили, все – сумка готова. Але мені таке не подобається, тому що я перфекціоністка: або добре, або ніяк.

Мені треба або розібрати їх повністю, і зі шматочків зліпити щось красиве, вишукане, або взагалі не робити. Вирішила, що раз у мене є вишивальна машина, то буду ще вишивати декори якісь. І так все це почалося-закрутилося.

• Перший наплічник для кого був? Пам’ятаєш, як його шила?

• Ідею свого першого я піддивалася в YouTube. Мені сподобалося відео однієї дівчини. З її відео зробила викрійку, змалювала просто. І вже сама підганяла. Перший мій наплічник, якщо я не помиляюся, то зараз в Болгарії. Люди з Херсонщини купили у мене два два моїх перших вироби.

• Це до війни було?

• Ні, купили вже під час війни, але люди виїхали з Херсонщини ще до війни.

• Перші вийшли ідеальні?

• Я би сказала, що не зовсім, але…

• Але ти все одно спробувала їх виставити на продаж? Через Інтернет продавала?

• Так, сфотографувала і виклала світлини, багато світлин. Незабаром мені написаала жінка. Я їй відповіла, написала, що це перша моя робота. Вона сказала, що її все влаштовує і…забрала два одразу. Один був з єнотом. Покупець сказала, що він їй нагадав їхнього херсонського єнота, що росіяни вкрали.

• Після цього ти повірила, що на цьому можна заробити?

• Я хотіла на цьому заробляти гроші, але не знала, наскільки це піде в мене. То здається, що джинс безкоштовний. Якісь старі джинси знайшла. Але ж це не все – фурнітура нова, підкладка нова. Багато матеріалу потрібно нового, його треба купувати. Плюс багато роботи: джинси треба попрати, виварити, бо вони наче чисті, але сліди носіння все ж є, а це і пральні засоби, і світло. Але потроху справа пішла.

Спочатку це були великі, спортивного типу, наплічники. Потім я спробувала пошити маленький. Перший був із велосипедом, і його забрала Інна Зорко (одна із засновниць «Менщини туристичної» – прим. ред.). Після цього почали й інші замовляти.

• Коли перший наплічник був пошитий?

• Після початку повномасштабного. Коли вийшли росіяни від нас. Тоді я знову почала шити, бо поки вони тут були, я взагалі нічого не могла робити.

• Скільки за цей час пошила вже?

• Та, мабуть, штук п’ятнадцять. Щось продала, щось подарувала, плюс ось п’ять лежить (показує рукою на готові вироби). Ще три розкроєні.

• Ти бачиш у цьому свій основний заробіток?

• Ні, сьогодні це ще не основний заробіток. Це більше хобі, яке приносить задоволення. Щоб був заробіток, потрібно активно вести соцмережі. А я в цьому, по-перше, нуль, по-друге, на це немає зовсім часу. Бо якщо я сідаю щось писати, то більше нічого не робиться. А так, щоб хтось писав, а я тільки шила, то в мене поки такої людини немає.

• Скільки часу проходить від ідеї до готового виробу?

• Ну, так, щоб сісти і зробити – дня три. Якщо схема не важка. Бо ось я перед цим шила замовлення, там був наплічник і сумка. Так лише макет я троє діб малювала. У якийсь момент навіть вже почала думати, що треба було або ж не братися за це, або ж просити більше грошей. Бо реально багато часу пішло на це замовлення. Воно було нестандартне. Наприклад, стандартну схему я вишиваю плюс-мінус годину. Тут – три з половиною години кожну, а їх же дві. І в кожній було по 18 кольорів. Значить, треба кожну нитку зняти, кожну перезаправити.

• Яка ціна наплічника?

• Великий я продаю за тисячу триста гривень зараз.

• Від чого відштовхувалася у ціні? Від цін таких самих майстрів?

• Рахую собівартість матеріалів, витрачений час. Якщо брати середню вартість по ринку таких речей в Україні, то в мене не найвища ціна. Але й не дешево продаю.

• Є проблема з матеріалом?

• Немає. Спочатку свої джинси брала, потім мені почали їх приносити і знайомі, і незнайомі люди. Тепер з усієї України їдуть до мене джинси. Багато хто навіть оплачує посилки. Одна жінка мені сказала: «Ви, значить, утилізуєте мій хлам, а я ще повинна за ваш рахунок пересилати?!» (сміється).

Інша просто побачила пост, написала мені: «У вас такий класний рюкзак! Мені рюкзак не треба, а вам джинси випадково не потрібні?». Я, звісно, не відмовляюся.

• Не страшно було починати: такий період, таке життя, стільки роботи, стільки проблем, а тут ще наплічники, сумки?

• Ні, ну відкрити, наприклад, магазин, я б, напевне, не ризикнула. А так вирішила, що не такі вже великі будуть втрати. Пошию 3-5 штук, може, 10. Якби не пішло це все, на тому б і скінчилося.

Хоча саме таких наплічників, як у мене, немає в Україні. Так, щоб джинси використовувалися, вишивка. Не просто там перешив джинсів, а щоб це був повністю інший процес: розібрати джинси і використовувати.

Я не з рулона цей джинс беру. Я переробляю вживане, те, що могло піти на сміття, у якісь цікаві речі, даю ти джинсам друге життя. І цінність нової речі буде вищою цінності попередньої.

• Звідки береш час, енергію, і як ти все встигаєш?

• Часу катастрофічно не вистачає. Шиття – це, напевно, віддушина. Коли хочеться перезвантаження, коли хочеться втекти бодай на якийсь короткий період від усього, не оглядаючись. Тоді я просто починаю шити… Ось це дає натхнення, тому що це зовсім-зовсім інше, позитивне в житті. У мене немає навіть такої думки, що його пошию, а він нікому не знадобиться.

• Ти налаштована позитивно, оптимістично.

• Третій мій наплічник довго лежав. Я вже після нього шила, продавала, а він лежав. Так вийшло, що спочатку нікому не зайшов. Думаю, лежи собі. А потім його забрала людина, він їй сподобався. Він просто чекав своєї людини.

Іллюша

• Чудовий настрій! Олено, ти мама трьох діток: це вже важко, це вже геройство. І у тебе ще є час на чоловіка, на будинок і на це. І ще мама особливої дитини. Розкажи, будь ласка, про дітей, про Іллюшу.

• Ну, найбільшої моєї уваги, мабуть, потребує Іллюша. Він живе за графіком. Нам треба по годинах їсти, спати. І це виклик. Ти маєш підлаштовуватись. Буває, починаєш шити або чимось займатися, а тут вже час їсти. Поїли, погуляв, потрібно вкладати спати. Якщо не покладеш вчасно, вся ніч піде шкереберть. Я вже дев’ять років за графіками живу.

• Як так сталося, що Іллюша хворий, чому?

• Була вагітна. Дізналася, що буде двійня. Ходила, все нормально було, народилися вони на сьомому місяці.

• У тебе чи в чоловіка були двійнята у родині?

• Моя двійня. Напевне, дев’ята з роду. Це з тих, що ми змогли нарахувати, п’ять поколінь назад по тату.

• Для вас це не було сюрпризом?

• Ні. Я хотіла двійню ще за першою вагітністю, щоб був хлопчик і дівчинка. На цьому ми б і закінчили. Але не вийшло так. Народилася Аліса. Це була перша запланована вагітність. Потім була друга, теж запланована вагітність, бо я не хотіла виходити з одного декрету. Все планувалося так, щоб з одного в другий перейти плавно. Так і вийшло.

Що буде двійня, я знала ще до того, як УЗД підтвердило, що діток буде двійко. У мене було відчуття. Ми їхали на УЗД, кажу чоловіку – ідеш зі мною в кабінет? Він каже, що був на першому, коли Аліса була, не піду, я там все одно нічого не зрозумію. Виходжу, він каже: ну що? Я кажу: а я ж тобі казала – двійня. Посміялися: ну, двійня, значить, двійня. І все було нормально.

Я доходила майже до сьомого місяця, потім у декретну відпустку пішла. На 31 тижні почалися перейми. Я потрапила в лікарню. Перейми зупинили і відправили в Чернігів. Там сказали, що гостре багатоводдя і треба терміново робити кесареве, інакше вони не виживуть.

Народилися вони обидва по 1 300 грамів, 41 і 42 сантиметри. Коли мене прооперували, Єгорчик дихав самостійно, а Іллюша не дихав, не було серцебиття. У родовому залі його «розкачали», він почав дихати. 14 діб був на апараті, бо сам не міг дихати.

Народився він дуже недоношений, але здоровий. Але в Чернігові через катетор йому занесли інфекцію. І поки шукали, хто куди що заніс, поки думали, що з цим робити, постраждав мозок.

Після пологового потрапили в обласну лікарню. Звідти нас відправила на Київ. Там лікарі сказали, що потрібно робити термінову операцію для того, щоб встановити, що сталося і чого він був тоді аж зелений.

• І встановили причину?

• Так. Встановили, що пуповий катетор стояв неправильно, потрапила інфекція, залишився пупочний відросток, який розсмоктується у немовлят. А у мого малого він залишився, навколо нього вийшов заворіт кишок, жовч не відходила, постраждав мозок. І в усьому винні лікарі. Але ж у нашій країні це довести практично неможливо.

• Чому? У вас же були документи з висновками київських лікарів…

• Ну і що з того? Це марна справа. У мене є знайома, у неї теж хвора дитина. Вони 16 років судилися з лікарнею, з лікарем, який приймав пологи. Вони змогли довести, що лікар винний. Суд відсторонив його від лікарської роботи на 5 років. Лікарня щось там виплатити мала, якусь не дуже значну суму. Але, найогидніше те, що лікар на цей момент вже працює за кордоном, виїхав давно. Лікарня виплатила гроші, проте це значно менші гроші, ніж ті, що родина витратила на адвокатів. Ось така наша справедливість.

Тому всі ці суди – просто марно витрачені здоров’я, нерви та гроші. Нічого не доведеш. Навіть якщо доведеш, то… Дитині від того краще вже не стане. Ніколи. І що? Я маю витрачатися на юристів замість того, щоб купити все необхідне дитині? І лише заради того, щоб адвокат довів, що якийсь лікар зробив щось не так? А його навіть за це не покарали…

• Який був твій стан?

• Тоді? Краще не згадувати це. Зараз я вже заспокоїлась. Приймаю Іллюшу таким, який він є. Я його дуже люблю таким, який є. Розумію, що він не сидить, і, швидше за все, ніколи не сяде. Не розмовляє. Але він мене впізнає. Ну, скажи, як можна не любити свою дитину, яка радіє, коли ти заходиш у кімнату? Або його цілуєш, а він усміхається, бо йому це приємно. Як можна не любити його? Як можна вважати, що він у тебе якийсь не такий? Він просто особливий.

• Як ти до всього цього прийшла?

• Коли ми лежали в «Охматдиті», у нього був такий тяжкий-тяжкий стан, було 2-3 зупинки серця взагалі. І коли у інших мам такі були ситуації, вони сиділи і молилися, щоб дитина вижила. А я сиділа і молилась, щоб Бог його забрав і він просто перестав мучитися. Мені його було настільки шкода. Він був такий нещасний, замучений… Я просто плакала і думала: Боже, ну, за що він так страждає?! Якби він його забрав, я розумію, що це горе, я б переплакала, змирилася з тим, що його немає, але я б розуміла, що йому не болить, йому не погано.

У нього були такі болі і спазми, він так напружувався, що в нього кубики на пресі виступали. Це ж як треба було напрягати тіло, не робивши ніяких вправ! Йому тоді сім місяців було. Вилиці дуже сильно витяглися…

З Києва нас перевели ближче, у Чернігів, бо вже стан був стабільний. У Києві сказали, що місць у них зайивих немає. У Чернігові він лежав сам або з моєю сестрою. А я була вдома з Єгором, бо він був на грудному вигодовуванні.

Коли сестра, бувало, залишала його на день-два, то медсестри наглядали. Я щоразу, коли приїжджала, гроші залишала. Приїжджаю, вони мені чеки віддають. Але ж я не знаю, чи давали ці ліки дитині, чи ні…

А потім я вирішила, що його треба забирати, бо мені сказали, що він без ліків жити не буде. І йому не ставало краще. Написала розписку, сказала: «Забираю!»

Ми поки доїхали з Чернігова до Мени, у відділі міськради, який займається сімейними справами, де забирають дітей, позбавляють батьківського піклування, вже знали, що ми забрали дитину і… загрожуємо її життю… Ми приїхали, вони перезвонили. Кажу: «Як хочете, приходьте, дивіться». Мені сказали, що він без ліків жити не буде. Може, місяць, може, рік, а, може, п’ять років…

Коли я його забрала, він важив 4 кілограми. Чотири кіло в 7 місяців! Мені виписали список ліків, що потрібно давати. Це був повністю списаний стандартний листок А4.

Ми приїхали додому, і я для себе вирішила, що не даватиму нічого. Якщо йому судилося жити, то він житиме. Думаю, проживе він місяць без ліків, а три місяці з ліками і буде страждати… Він їв рідше, ніж пив ліки… У березні я йому перестала давати препарати. Він почав набирати вагу, змінився колір шкіри. Бо до цього був блідо-зеленкуватий.

А потім на Трійцю у нього защемилась пахова грижа. Ми приїхали в лікарню, а лікарка здивовано питає, що ви йому робите, бо він має такий гарний вигляд? Я кажу, що роблю все навпаки, не так, як ви мені призначили – зовсім нічого не даю. Малого прооперували, виписали. Більше ми в лікарні жодного разу не лежали.

• Які взагалі діагнози у Іллі?

• Тобі всі переахувати? Їх дуже багато. Основне, це спастичний тетрапарез. Це не повний параліч, а обмежена діяльність всіх чотирьох кінцівок. І вторинний біліарний цироз печінки. Це через те, що він був такий жовтий, печінка була збільшена. Це ті два діагнози, по яких інвалідність. І ще дуже багато всякого супутнього.

Він не сидить, не стоїть, не говорить. Голову він не дуже тримає. Він її піднімає, крутить нею, але швидко втомлюється.

Основні витрати йдуть на харчування. З ліків приймаємо тільки один препарат. Я не дуже знаю, скільки він коштує. На місяць десь 1500 гривень. Не так вже і багато. Але, дякую волонтерам, вони нам зараз допомогли, у нас трошки запас є. На пів року.

• Держава не забезпечує цим?

• По програмі «Доступні ліки» має забезпечувати, але я не знаю. Поки ми раніше його не приймали, то й не купувала. Основні витрати – це харчування і гігієна: підгузки, серветки.

Він звичайної їжі взагалі не сприймає. Взагалі ніякої, нічого. Дати йому якесь пюре, картоплю з м’ясом-без м’яса, неважливо, після блендера. Він, наче, їсть із задоволенням, але минає пів години, година, і починається блювання з кислим таким запахом і з прожилками крові. Десь там щось подразнює, лізе все назад. До того ж, страшенні закрепи, які нічим не можна вилікувати.

• Харчування якесь спеціальне купуєш?

• Спеціальне. Знайти його не важко, доступне через аптеки. Воно не українське, але в Україні є. Але ж його ціна… Ціна просто колосальна. Маленька пляшечка на 125-200 мл коштує 100-150 гривень, а на день таких потрібно 6-8. Виходить, на день десь 600-900 гривень.

Зараз допомагають волонтери. Дуже допомагають мами наші за кордоном. У кого такі дітки, то їм видають на місяць. Буває, що видають 100 пляшечок, а дитя з’їдає 80. 20 залишається, мами з радістю відправляють в Україну. Але треба за доставку платити. Однак дешевше все одно виходить

Якось мама мені одна надіслала 4 пляшки літрові. То за пересилку я заплатила 800 гривень. А в нас 800-900 грн одна пляшка коштує. Але ось такі випадки, коли пересилають, не постійно, адже таких діток по Україні дуже багато. Іншим теж потрібно…

Також це харчування везуть у гуманітарних допомогах. А воно підходить не тільки нам, а й онкохворим, у кого зондове харчування. Також багато такого харчування зараз їде в госпіталі військовим.

• На Іллю ж якісь виплати? Скільки? Чи вистачає цього?

• На нього платять 1652,70 грн і 6392 платять за догляд за ним – це заробітна плата того, хто доглядає. До 18 років дітям не дають груп інвалідності. Є підгрупи, які визначають стан дитини та відповідні кошти по них. Ми отримуємо найбільші виплати, які можна отримати в Україні.

Тобто, 8044 грн, що нам виплачують, вистачить на 11 днів харчування Іллюші.

Так це ми вже на реабілітацію не їздимо, ходимо до нас в інклюзивний центр. Чотири рази на тиждень у нас фізкультура, і три рази на тиждень логопед.

• Чому на реабілітацію не їздите?

• Спочатку було страшно, а тепер фінансово ми не тягнемо. Потрібно відкривати збори на реабілітацію, а люди зараз дивляться на це… Не всі. Звичайно, не всі. Але є деякі, хто думає, що ми на квартиру на Канарах збираємо. Ну і війна. Зараз для особливих дітей взагалі важко оголошувати збори.

• Скільки реабілітація коштує?

• Центрів дуже багато і вони всі приватні. Є державна програма. Залежно від стану дитини виділяють кошти на реабілітацію. У нашому випадку це 25 тисяч гривень. На рік. Але їх зараз…Ми їздили в Трускавець. Зараз цих коштів не вистачить навіть на один курс. Це не враховуючи, що туди треба доїхати, платити за житло (мінімум 500 гривень за день), треба щось їсти, хоча б якийсь там бутерброд. А їхати треба на 10-15 днів.

• Скільки треба мінімум, щоб вистачило на курс, проживання, харчування?

• Тисяч 40-45. А таких курсів бажано пройти чотири на рік.

• Чи не було пропозиції виїхати кудись за кордон?

• Пропонували виїхати на початку минулого року родиною в Німеччину. Але ми не погодилися.

Тут ми в себе вдома, а там? Так, відношення до хворих дітей там дуже на високому рівні. Але при цьому реабілітація краща в Україні. До коронавірусу багато європейців, арабів їхали в Україну на реабілітацію. Тому що в нас дешевше і якісніше.

• Ти намагаєшся приділяти увагу всім дітям? Немає ревнощів у Аліси та Єгора, що Іллюші більше уваги?

• Ні, я намагаюся не оминати увагою нікого. Хоча буває, що кажуть: ти любиш Єгора більше, або Ілюшу. Це більше до Аліси відноситься, але ж вік такий – підліток. Хоча при цьому вони (і Аліса, і Єгор) люблять Ілюшу.

• Допомагають тобі?

• Як і всі діти (сміється). Дуже допомоги не допросишся. Аліса може на руках поносить, якщо мені треба кудись відволіктися. Єгора можу лишити з Ілюшою, щоб він подивився за ним.

Коли з татом, то Ілля лежить мовчки, дивиться новини. Єгор дивиться серіали. А зі мною починає вередувати, плакати, дає зрозуміти, що щось не так, треба щось шукати, чим забавляти (посміхається).

• А що лікарі кажуть? Які прогнози?

• Нічого. А що вони скажуть? Адже одному Богу відомо, що буде далі.

• Чоловік десь працює? Чи вдома тобі допомагає постійно?

• Чоловік оформлений по догляду за дитиною. Мені не можна фізичного навантаження. У 2019 році у мене було запалення спинного мозку.

Я забрала Алісу із школи, привезла на танці. Вона попросила, щоб я її заплела. Почала заплітати, а в мене так болить ліва рука! Біль була дуже сильна і кудись віддавала в район серця.

Приїхала додому, поміряла тиск – високий. Чоловік уколов «Магнезію» і все від тиску, бо в мене гіпертонія. Пройшов час, а тиск не падає і біль не зникає. У результаті – потрапляю в лікарню в реанімацію з діагнозом інфаркт. Мене «капали» всю ніч, а на ранок у мене ліва рука трошки рухалася, а права сторона повністю і ліва нога теж повністю не функціонували. Говорити можу, а тіло не працює зовсім.Мене повезли на Чернігів, в обласну лікарню. Зробили МРТ голови і грудного відділу. Там сказали, що це не інсульт, хоча параліч був. Була підозра або на розсіяний склероз, або на мієліт – запалення спинного мозку. 21 день пролежала в реанімації з неробочими руками, ногами, тільки язик у мене добре працював (сміється). Вийшла з лікарні з паличкою та попід руки… Лікарі сказали, що краще я ходити не буду, оскільки таке відпускає одразу, а якщо не відпустило за два тижні, то вже не відпустить. Але відпустило (сміється). Я хожу, їжджу на «вєліку», але не можу бігати. Коли починаю прискорювати крок, щоб перебігти дорогу, наприклад, то ноги повністю відмовляють, я їх не відчуваю.

• То, може, групу оформити?

• Ні, на групу мені не можна, тому що я не пролежала у лікарні сорок днів. Мене випустили раніше, і, відповідно, на групу мені не можна подавати. Вдома почала потихеньку шити замовлення, трохи розходжуватися. Зараз уже бігаю (сміється), але спина дуже болить. У мене немає такого стану, щоб спина не боліла. Ввечері ще ходжу вже нормально, а вранці буквально злажу з ліжка – так болять ноги: не згинаються, не розгинаються. Ходжу, як робот, поки розхожуся. Тому піти на якусь фізичну роботу я не можу. Потрібна така робота, щоб сидіти за комп’ютером на одному місці.

Війна

• Чи пам’ятаєш перший день війни?

• Звичайно. Я не пам’ятаю, хто перший повідомив про початок, звідки дізналася. Пам’ятаю, що стояла у черзі, коли всі масово стояли під банкоматом, гроші знімали, а люди кажуть, що вже на Чернігів не відпускають, не пропускають, будуть підривати мости. Оце пам’ятаю, як вчора…

• Як змінилося життя? Як виживали?

• Ой, навіть згадувати не хочу… Харчування для Іллюші не було. Ми ж то могли якось «перебитися», а він… Годували молочними кашами, варила суміш злаків, вівсянку… Ой, не можу згадувати… Він був 15 кг, а став 11. Я думала, він не переживе цього… Каші не засвоювалися – була або блювота, або закреп. Жах. Реально, я думала, що це все…
  А отім ще й ліки закінчилися. Він взагалі без них не спав. Взагалі. Не засинав. Ні в день, ні вночі. І так тижнів два, мабуть. Він відключався на 10-15 хвилин, і все. І далі гуляє.

Пізніше, як вже росіяни відійшли, я звернулася до знайомої волонтерки з Вінниці. Вона якось вийшла на знайому в Києві. Ця дівчина в Києві знайшла ліки десь, чи меру Вишгорода дзвонила, чи що…. Коротше, знайшли ті ліки якось, бо вони ж рецептурні. Передали їх якоюсь маршруткою з Києва до Коропа. Потім їх мені з Коропа привезли десь у Сосницю. Звідти хтось забрав, привезли в Мену, а я вже забрала у знайомих. Їхали ті ліки тиждень.

Але я цій дівчині, Анжелі, так вдячна… Вона реально нас врятувала. Там запас, мабуть, місяця на два був. Вона цілу посилку передала: були і памперси, і ліки, каші.

Як окупація закінчилась, пішли волонтерити. Вже можна було і через соціальний центр допомогу отримати. Плюс, писала в усі можливі волонтерські організації, то посилки присилали.

Зараз уже волонтери допомагають менше, тому що є Харків, Донбас, Херсонщина. Туди більше треба передавати. Зараз можна купити все, але постійно шукаєш, думаєш, де гроші взяти.

• Влада місцева якось допомагає? Соціальні служби?

• Раніше давали. Зараз ні, тому що у них немає. Як привозили гуманітарну допомогу, то нам давали, продуктовий набір був. Памперсів давно не було. Але вони ж не винні, як немає нічого, то що вони дадуть? Як було, то завжди давали.

• Де ти береш на все сили і як не втрачаєш оптимізму?!

• Бувають такі моменти… Такий стан, що хочеться все кинути, бігти, не озираючися… Але я розумію, що вони ж без мене нікуди… пропадуть… всі четверо без мене пропадуть… Насправді оптимізм, це, мабуть, спадкове (сміється). Я себе не уявляю людиною, яка буде сидіти, просто плакати і жалітися, що мені так погано. Буду боротися до останнього, поки матиму сили боротися. Мені оці збори на реабілітацію так важко даються… Тому що кожен раз знаходиться людина, яка що-небудь, яку-небудь гидоту скаже, напише. Я розумію, що не всі такі.

• Останнє питання. Крім спільної мрії всіх українців про перемогу, яка мрія для тебе конкретно і для всієї своєї сім’ї?

• Ну, якщо взагалі про всю сім’ю, то просто хочу, щоб усі були здорові і щасливі. А я особисто хочу нову вишивальну машинку, промислову, одноголову. Дуже про неї мрію.

• Я, чесно кажучи, думала, ти скажеш, щоб поїхати самій десь у Карпати, щоб ніхто не чіпав.

• Я б заїхала куди-небудь у Данилівку чи Величківку – мені б вистачило і без Карпат. Але я хочу вишивальну машинку, а ціна її від 250 тисяч…

Я не можу собі дозволити відкласти, наприклад, тисячу гривень на машинку, бо знаю, що на ці кошти півтори доби годуватиму дитину. Тому, машинка – це мрія, яку я навряд чи втілю… Хоча у мене є банка “На мрію” (сміється). Туди залітають чайові від замовлень.

Якби ця машинка коштувала 25 тисяч, то, може, б знайшлася людина, яка б її подарувала. А так… Тому це така мрія, як посил в космос про те, що я хочу (сміється)! Може, десь хтось колись це почує!

Для тих, хто хоче допомогти Олені та її родині, надаємо картки:

• 5169360004532689 ПриватБанк
• 5375414143276516 МоноБанк
• Paypal elena.reshotka@ukr.net

Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/G44MDk5wq

Номер картки банки
5375 4112 0794 6737
Решотка Олена Володимирівна

Банка “На мрію” https://send.monobank.ua/jar/93gctw668h

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю інтернет-видання «Місцеві медіа» і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Ольга Гаврилець, “Місцеві медіа”