Перемогу у номінації “Меценат чи благодійник” конкурсу “Вибір року” отримала родина Бутенків.
Для інтерв’ю сильна половина родини (батько та 3 сини) зібралася разом.
Олексій Бутенко: “Мені 63 роки. Народився я у Київській області. Коли мені було 21 рік, ми з сім’єю (я, дружина та син Роман) сюди переїхали. Моя покійна дружина з Бірківки.
Обрали саме Дягову, оскільки Бірківка поруч. Дружина навчалася на зоотехніка, а тут була вакансія. Вона приїхала сюди працювати, а ми – за нею. Тут через 4 роки народився Коля, а ще через 4 роки – Ваня.
Роман завідує агрономією, Микола (зараз служить) відповідав як інженер: щоб все крутилося, вертілося, були запчастини, Іван – переробка, зберігання всього (картопля, зерно, комбікорм). Ферма залишилася на мені.
Коли сюди переїхали, я працював і будівельником, і телятником був. Навчався у Харківському інституті Докучаєва по агрономії. Але так як дружина хворіла, то я на 3 курсі навчання залишив.
Рома має вищу освіту (навчався заочно, бо треба було допомагати по господарству), Коля – 2 вищі освіти, Ваня навчався в Сумському аграрному.
Моя родина на Київщині аграрна: батько – бригадир, мати – ланкова. Я змалечку то біля батька, то біля матері, завжди був на роботах. Приїхали сюди, мали своє підсобне господарство, яке потім розвивали. Потім почався фермерський рух, і у 1992 році ми оформилися як фермерське господарство. Були 43 у районі серед 80 фермерів.
Починали з 25 га землі, були й корови, була й картопля. Свого часу по картоплі Менський опорний пункт був у Бірківці, тоді в Осьмаках. Потім ці господарства почали занепадати. І нам довірили опорний пункт. Ми були філією Немішаївського інституту картоплярства. Але потім почали інститути розвалюватися і ми стали самостійними.
До 2014 року картоплю поставляли у Крим, Донецьк, Донбас. Зараз картопля нікому не потрібна, крім наших корів. З 400 га дійшли до 20. Вирощували 12 т картоплі. У Києві доставляли картоплю у відомі мережі “Смачна картопля”, “Печена картопля”, “Фуршет”, Fozzy, Metro, готель “Прем’єр Палац”, “Пузата хата” починала у нас брати.
Паралельно було тваринництво. Потім ми увійшли в асоціацію виробників молока Андрія Дикуна. Поїздили з ними по закордонах. 12 країн об’їздив, дивився, що де краще, що можна взяти нам.
Сьогодні поставляємо молоко на Яготинській завод. Молоко все йде екстра ґатунку. У нас 540 дійних корів. А загалом – до 2 тисяч голів.
Страуси у нас з’явилися випадково. Ми дали картоплю, люди не розрахувалися, забрали плату страусами. Спробували, але це була екзотика. Займалися кіньми, були і рисистих порід, і м’ясні. Наші коні були на охороні у Київській міліції. Були і овечки, і свині. Зараз залишилася лише велика рогата худоба.
Колись, 30 років тому, я давав відповідь, чому я пішов у фермери.
Чому я в фермери пішов?
І що я там таке знайшов?
Там є дурні, а є й розумні,
Є скромні люди, а є й бездумні,
Хапуги є, є і трудяги,
Є бездарі, є роботяги.
І ті, що в чарку заглядають,
І ті, що в снах уже літають
На мерседесах чи на фордах.
Є скромні люди, а я гордий.
Народ зібрався непростий!
І дай нам Боже! І рости
Картопля, жито чи пшениця –
Нехай гордиться молодиця синами!
Три у нас ростуть,
На зміну батькові прийдуть,
Щоб справа, та, що почалася,
У бур’янах не зосталася,
Не заросла пирійом-травою.
Я думкою живу такою,
Щоб з міста їхали в село.
Кругом – добро, добро, добро!
І щедра нива щоб родила!
О, Мати Божа, дай нам сили!
Прости незнанії проріхи,
Взялись за справу не для втіхи,
Взялись за справу для життя.
Чи ж доведем все до пуття?
А буде так чи буде ні –
Судить не вам і не мені.
Життя розсудить…
Коли Рома був маленьким, я посадив 3 га картоплі і гектар моркви. Техніки не було, я все це “пирскав” вручну – правою рукою 5 балонів, лівою 5 балонів. Рома, йому років 10-11 було, сидів на причепі, був готовий розчин, і він мені його заливав.
Ваня, коли їздив на машині, картоплю збирав, то його не видно було за кермом. Він маленьким був. Спуститься, на педаль натисне, вилізе).
Маю 7 внуків: 6 внучок і 1 внука. Саша, Миколин син, йому 14 років, то він цього року самостійно працював на комбайні. Я в Чернігові, Рома в Києві, Коля на роботі, Ваня на лікарняному, інженера немає… То він у 14 років залишився керувати, працювати і 13 га соняшника намолотив за день.
Всі діти живуть у селі, кожен має свою хату. Батька слухають, але роблять по-своєму. Вибір у них завжди був. Ніхто не казав: іди сюди, сядь тут. Миколу залишали у Ніжині в універститеті працювати. Ваню в Сумському аграрному залишали. Але вони повернулися до села”.
Роман Бутенко: “Ніхто нас у селі не тримав – їдьте. У нас це спосіб життя. У такому господарстві просто ніколи іншим займатися.
Пам’ятаю, як у 10 років сіно возили, накладали стільки, що у причепі трактора було менше, ніж ми коником везли. Коли почалося фермерське господарство, мені тоді було 13 років, у мене “прокинулася” любов до техніки, почав працювати на тракторах, комбайні. І всі так.
Я першим розпочав їздити на відпочинок з сім’єю. Робота роботою, але ми маємо право відпочивати. Плануємо час, домовляємося між собою, хто коли поїде, бо ми ж не можемо кинути господарство просто так. Підмінюємо один одного.
Зараз ми бурчимо на тата, оскільки треба йому відпочивати теж”.
Олексій Бутенко: “Я відпочиваю на роботі. Об’їздив 12 країн світу, так планував, щоб відпочинок був з користю. Зараз я більше насолоди отримую, коли знаходжуся на робочому місці.
Де б я не був, найкраще – в Україні. Ніколи не було бажання виїхати.
Я ніколи не палив. Коля ніколи не палив, Рома та Ваня трохи курили. А тоді я питаю: “Хлопці, ви що – не курите?”. А вони кажуть: “Тату, а Ви ж не курите”. Мені так приємно було.
Коли ми приїхали сюди, люди мені дали шанс. Коли нам допомагали, то ми завжди цю допомогу цінували. Ми завжди ставимо себе на місце людей. Якщо дійсно люди цього потребують – на лікарню, чи ще на щось. Але різні люди є. Просить: дайте грошей, хочу машину поміняти, то це ні.
У мене і батько, і мати навчали, як треба жити. Вони завжди ділилися з усіма. Покійна мати казала: “Дивися, сину, кусай, та не вдавися. Дай і людям”. Ці слова я запам’ятав на все життя і беру їх за основу. Коли почалася повномасштабна війна, ми побачили, що люди потребують, ми пішли назустріч. Коли у нас є, ми завжди ділимося.
Наше багатство – це наша родина. Я ніколи не хотів бачити себе на гарній машині. Я хочу бачити гарну техніку, щоб людям на ній було зручно працювати. Краще зробити гарні умови роботи, щоб отримати гарні результати праці.
Нас постійно відзначають нагородами. Але ми ніколи не ставили це за ціль”.
Іван Бутенко: “У Мені є точки продажу нашої продукції. Почали продавати перед самою війною. Потім один магазин попросив, інший. На Троїцькому базарі, у “Смаку” продають. Працюємо над тим, щоб був наш окремий, спеціалізований магазин”.
Роман Бутенко: “Планів до війни було дуже багато. Вони зараз стали на паузу. Якщо раніше ми закладали план розвитку на рік-два, то в цьому році завдання №1 – вижити. Залишитися в нулі. Ніхто не говорить про прибутки, хоч би не впасти нижче нуля.
Зерно коштувало 8 грн, а зараз і 4 не коштує, добриво коштувало 20 тисяч, а зараз – понад 40, то про рентабельність, прибутки, оновлення автопарку навіть розмови нема. Головне – заплатити людям зарплату, орендну плату, купити запчастини, дизель, обов’язково заплатити податки. Хоч і кажуть, що можна зараз не платити їх, але звідки тоді все буде?”
Олексій Бутенко: “Після війни – відбудова, відбудова, відбудова. Війна зараз найбільше стримує, хвилює, обмежує. Ми не можемо планувати, бо не знаємо, що буде через хвилину. Дочекаємося перемоги, тоді планів буде багато.
Ми це все робимо, бо тут наші діти, невістки, онуки, родини. Всі ми – це наше все село.
Я був обласним депутатом. Балотуватися на посаду голови ОТГ, наприклад, не хочу. Кожен повинен займатися своїм”.
Від редакції. Протягом всього інтерв’ю Олексій Бутенко постійно повторював, що для нього головне – його люди, команда, з якою він працює. Дуже переживав, щоб це не було піаром. За правилами журналістики, не можна показувати свої відчуття. Але тут яскраво відчувалося, як люди переживають за свій колектив, як живуть цією роботою (хоча для них це не робота, а спосіб життя, насолода), цінують свою родину. Це дійсно люди, які по праву заслужили нагороду читачів.