У кожному населеному пункті України є люди, про яких часто говорять, яких згадують і чиє життя оповите всілякими історіями і навіть легендами. Їх не потрібно представляти, їх всі знають. У Мені також є така людина-легенда. Знайомтесь – Микола Гаркуша.
Коли я їхала на інтерв’ю, то водій, дізнавшись, до кого я їду, захоплено вигукнув: «О! Я до нього ходив! Дуже хотів до нього потрапити, але Микола Миколайович сказав, що йому «слабаки» не потрібні. «Якщо відіжмешся 100 разів – візьму до себе», – сказав він тоді. Я віджався! Хоч це було і нелегко, але дуже хотів у нього тренуватися!»
І такий історій, впевнені, безліч. Адже гуртки туризму, панкратіону, що очолював тренер, завжди були переповнені, охочих займатися було – хоч відбавляй.
На жаль, зараз Микола Гаркуша нікуди не виходить через стан здоров’я. Але залишається все таким же сильним духом.
– Микола Миколойовичу, ніколи не рахували, скільки всього дітей у вас тренувалося?
– Ні, це нереально. Діти тренувалися цілорічно. Приходили – йшли. Знову приходили. Щоб підрахувати, варто було усіх записувати. А це був би не один зошит (усміхається).
– Вам не бракувало охочих займатися?
– Я ніколи не набирав на тренування. Хіба що з самого початку. Можливо, я себе зарекомендував, можливо, рекомендували інші. Діти приходили до мене самі та приводили інших. Завжди був перебір.
– А скільки дітей взагалі у вас повинно бути?
– Є така норма – 15 осіб у групі. Якщо взяти ДЮСШ, наприклад, то мені треба мати 4 групи початкової підготовки. От поміркуйте – це аж 60 дітей, і це нереально. Особливо, якщо я буду щось планувати, то як мені вписати всі ці групи у планування? Це завдання треба виконувати з чотирнадцятої до двадцятої години. Тим не менше, вимоги саме такі. Є групи, де тренується менше осіб, але заняття тривають довше. Зараз ніхто не хоче працювати тренером, а допрацьовують ті, що залишилися, наприклад, Коноваленко з Таратухіною.
– Як думаєте, чому так?
– По-перше, як на мене,це нікому не потрібно. З 1970-х років, коли я тільки прийшов, нічого не змінилося. Маю на увазі – необхідна кількість людей в групах. Реально треба, щоб була група початкової підготовки. І навчально-тренувальна, які показують певні результати. Дві групи на день для тренера це ще нормально. А от три – це вже майже нереально.
У дітей закінчуються шкільні заняття о 15.30. І вони мають займатися до 20 години. Автобуси в Мені не ходять, тому взимку дітям складно діставатися додому після тренувань. А три групи на день мають займатися до 22 години вечора. Але ж ви розумієте, що до 22 години ніхто не займається.
Плюс зарплата. Тренерська зарплата дуже низька. Якщо, наприклад, у школі вчитель отримує доплату за класне керівництво, за години, індивідуальні, перевірку зошитів і так далі, то там усе йде в плюс ну і більш-менш щось виходить. А тренер, на відміну від учителя, отримує гроші тільки за години. Інший бік– це вимоги до результатів. А де ж ті результати взяти? Щоб вони були, має бути, як мінімум, хороша база, не кажучи вже про інші супутні речі, котрі теж впливають на результати. У вимірі якості роботи тренера всі спираються лише на перемоги, медалі, рекорди. Їх немає – начальство вважає, що ти нічого не робиш. Крім того, необхідно виконувати багато нікому не потрібної роботи з документацією. Нам дуже багато документів треба готувати. Звіти, звіти, звіти – це жах.
Раніше бувало, що при травмуванні дитини на тренуванні батьки з розумінням до цього ставилися. Але зараз батьки зовсім інші. Тепер, не дай Боже, щось трапляється, вони знають, де прокуратура, що таке моральна шкода і так далі. У мене такого, на щастя, не було, а от деяким тренерам пощастило менше. Дехто навіть через це звільнявся з роботи. Був випадок, коли мама написала на тренера заяви до суду, прокуратури і в усі можливі інстанції, та вимагала сплатити компенсацію, яку бідолашний тренер мав віддати з тих нещасних копійок, які заробив. Тому не витримав і звільнився.
– Невже батьки не розуміють, що при занятті будь-яким видом спорту травми цілком звична річ?
– Деякі розуміють, деякі – ні. Бувають ті, хто розуміють, потім змінюють позицію. Зараз усі бізнесмени, у цьому вся причина. Був випадок, коли дитина на тренуванні випадково зламала руку, то тренера пів року тягали, аж поки він не розрахувався. Щось там платив, але не витримав.
Колись вчитель був авторитетом. Якщо ти порушив поведінку – отримав на горіхи від учителя, а вдома ще й від батька. Зараз усе геть інакше. Та й люди були інші. Інакше дивилися на життя, мали іншу психологію і так далі. Багато хто йде спробувати себе в тренерстві, де спочатку, наче все добре, ладні гори звертати. А потім, коли бачать, що на уроці фізкультури прийшов, відчитав, оцінки виставив – і все, а тут треба чомусь навчати – міняють думку. А молодь чомусь навчати особливо не хоче.
– Я дізналася, що ви, на жаль, уже не ведете гуртки. Серед ваших колишніх учнів нема достойного, кого б ви бачили в ролі тренера?
– Чому ж нема? Є дуже достойні кандидати.
– Меняни?
– Скажімо, так. Але, якщо, наприклад, ваш чоловік-тренер принесе вам зарплату в розмірі 8 тисяч гривень на місяць, то що ви йому скажете? (усміхається).
– Складне питання. Не знаю. А кого взагалі бачите в ролі гарних тренерів?
– Людей вистачає. Є багато толкової, хорошої молоді. От колись було, що йшли на роботу і все, не питаючи ні про зарплату, ні про що. Просто хотіли і йшли. А зараз одразу цікавляться, яка буде зарплата і вже після 9 класу кудись вступають, шукаючи перспективу, плюс батьки підказують, як краще.
– Можете назвати прізвища тих, хто міг би стати класним тренером?
– Зараз перший курс закінчує Юра Радченко із Феськівки, призер України, багаторазовий чемпіон області. Толковий хлопець, якого помітили в Чернігові. До мене підходив начальник загону особливого призначення і сказав, що із задоволенням забере його до себе. У перспективі Юрій матиме квартиру. Тобто на нього вже там поклали око, то навряд чи він сюди піде. І зарплата там достойна. Словом – одні плюси. А вчитель фізкультури – самі знаєте, що це таке, та ще ж і спробуй потрапити у школу.
– Чи багато дівчат ви тренували за свою сорока п’яти річну практику?
– Більше, ніж хлопців. Можливо, не більше, але їх було багато. І всі мої дівчата – зірки в прямому сенсі слова. Чемпіонка Європи – Вікторія Крисіна, дворазова чемпіонка, Анастасія Саєнко теж двічі була чемпіонкою Європи. Еріка Чудецька, Катерина Шукай – срібні призерки. Катя закінчила юридичний, тому точно не піде працювати тренеркою. Моя найбільш титулована – Людмила Слобода – заслужена майстриня спорту, чемпіонка світу.
Спорт загартовує характер. Плюс велике значення відіграє тренер. Радше, вони ходили до мене не лише тренуватися, а ще й спілкуватися. Був випадок, коли батько привів Світлану, прізвище не називатиму, яку в школі всі били. Вона була відмінницею, ще й трішки повненькою, постійно плакала і мала слабкий характер. Якщо не давала списати, то отримувала стусанів.
– А вона хотіла займатися?
– Її привели за руку, то вона й прийшла. Була безвідмовною. Є такі хороші, добрі, зручні люди. Ну от ця Світлана згодом стала чемпіонкою України із загартованим характером. Уже через рік її в школі не ображали. Плюс наші хлопці, що займалися, нікому б не дали її образити.
Було якось, що хлопець, однокласник Світлани, ударив її подружку, то Світлана підхопилася й відправила його в нокдаун. Директор спершу не повірив, коли почув, хто це зробив. Він навіть засміявся і подумав, що його розігрують. Потім він викликав Свєту, спитав, чи це правда, на що вона відповіла – так. Ну й… відправив її на уроки.
– А батьки хлопця не приходили з претензіями?
– А він нікому про це не сказав, йому було соромно. Ну, а Свєта стала чемпіонкою України.
– Вона дякувала вам за те, що ви для неї зробили?
– Ми дружимо. Я з усіма спілкуюся, вони до мене приходять. Сам я з Кременчука, Полтавської області. Коли приїхав у Мену, то не було тренерської роботи.
– Ви настільки наш, що я думала, ви корінний менянин (сміюся). А як ви потрапили до Мени?
– З дружиною познайомився в армії, а там жити було ніде, от ми й приїхали в Мену.
– А хто ви за освітою?
– Я вчитель фізкультури, тренер. За три роки роботи тренером у мене з’явилися перші успіхи, з’явилися мої перші зірки – це Володя Потебня, Юра Євтушенко. Ці хлопці виграли область, зону України.
– Ви так добре пам’ятаєте перший випуск?
– Так. Це був другий рік моєї тренерської роботи. Цих хлопців потім забрали у Харківський спортінтернат. Юрій став чемпіоном України в потрійному стрибку. Володя посів третє місце на чемпіонаті радянського союзу в десятиборстві. Згодом Володя вступив у Київський медичний інститут, зараз працює головним санітарним лікарем у Козелецькому районі.
– Чому так? Йому ж світила така спортивна кар’єра!
– А в головного санітарного лікаря, хіба немає кар’єри? (сміється)
– А Юрій ким став?
– Він почав займатися бізнесом, пов’язаним із соняшниковою олією у Харкові. Раніше, до війни, я його тут інколи бачив, а після смерті матері він, мабуть, сюди вже не їздить. Оце такі в мене були найперші чемпіони.
Далі мене забрали в школу з ДЮСШ, адже ДЮСШ – це найменш оплачувана робота. У великих містах батьки платять гроші тренерам, а в Мені такого немає. Зрозуміло, що з дітей я не братиму грошей за жодних умов. В райцентрах штатних тренерів немає. Залишилися ті, кому нема куди йти, бо вони нікому непотрібні. Ті, кому за шістдесят, не просто допрацьовують – вони цим живуть.
Просто викладати уроки в школі мені стало нудно і згодом мене покликали в Чернігів, сказали, щоб я зайнявся туристсько-краєзнавчою роботою при школі. Там у мене був гурток і багато дітей, з якими ми робили все, що необхідно. Їздили на обласні змагання. Був такий цікавий випадок: ми посіли перше місце в області, трапилася хороша група, плюс робота і все таке. І ось після змагань підійшли до мене тренери й сказали: «Миколо, більше першого місця ти не посядеш!» На моє питання – чому, відповіли, що це неприпустимо, щоб якийсь фізрук із якоїсь Мени отримував перемоги. Сказали, що максимум у мене буде третє місце.
– Так воно й було?
– Ні, ще раз у нас було й друге місце. Ходив я з дітьми у Крим, Карпати, на Урал. По рідному краю ходили на байдарках по Десні, Снову, Сейму. Найбільше друзів у мене якраз із туризму. Ось завтра до мене в гості приїдуть дві туристки, нещодавно телефонували. Туристичні походи – це найкраще виховання дітей. У походах ми разом варили юшку, ділили її. Шматочок хліба ділили на всіх порівну, порівну мазали скибки. Ми не брали чужого, адже ми команда.
Для мене туризм – це цікаво. Пам’ятаю, потрапив до групи чернігівських гірських туристів. Це була еліта і потрапити до них було неможливо. Це було не тренерство, а просто група для дорослих. З ними я ходив на Памір, Кавказ, Каракуми, Тянь-шань. Найважчим був Памір – 5 тисяч по хребту. Приїхав звідти і зрозумів, що скинув 16 кілограмів. Гори – це хороша гімнастика. У тій групі, в яку я потрапив, накази не обговорювалися. Якщо впадеш – понесуть. Гори – це важко. А коли раз, два, три пішов і постояв хвилин 20 на вершині, то це такий стан душі, який неможливо передати словами.
– Скільки разів підіймалися?
– Ну за весь час, з дорослими, разів десь 10-12.
– Ви ходили раз на рік?
– Так. Але упродовж року в нас обов’язковою була посилена фізична підготовка. Ходили з нами й дівчата по одній-дві в групі, але вони не витримували. Хоча їх, у порівнянні з чоловіками, жаліли. Бувало, вони сиділи й тихенько плакали, щоб ніхто не бачив. Допомагав, пам’ятаю, Тані. Розвантажив її трохи, взяв 2-4 банки за умови, що ніхто не дізнається й поніс. Туризм – це така частина мого життя, куди б я хотів повернутися.
– Куди б хотіли повернутися, на яку гору?
– На гору – ні, а от найбільше сподобалося в пустелі Каракуми.
– А чим вона вас так зачепила?
– Тим, що там було найважче. Температура плюс сорок, води немає. Розкрию один секрет: якщо людина йде в пустелю, то варто знати, що там найстрашніша піщана пилюка, якої не видно. Тому в роті завжди має бути кісточка зі сливи чи абрикоса, і її треба постійно смоктати для зволоження ротової порожнини і дихати лише через ніс. Якщо вдихнути ротом, то пилюка закладе все на світі. І навіть випивши відро води ти не нап’єшся. Ну й сама пустеля, то пустеля. Ми бачили кобру, але не підходили до неї, тому вона й не нападала.
Я дуже ретельно готувався до походу в гори, а до походу в пустелю – ще більше. Побачив людей, туркменів. Один з них навіть покликав у гості. Було так, як показують у кіно: лисиці, чорнобурки. Пам’ятаю, мене послали в розвідку, подивитися, що там далі за юрти, а там – поселення. Я зайшов, мені, ні слова не сказавши, жестом вказали сісти. У тому помешканні постійно горіла буржуйка і от господар мовчки дістає чайник, наливає чай, ставить лукум, халву, інші солодощі та пропонує пити. Можна й не пити, але обов’язково пригубити. Я випив чашечку, з’їв трохи солодкого і розказав, чого прийшов. Чоловік мовчки вислухав і спитав, чи маю я карту. Я сказав – маю, а про себе подумав: навіщо йому та карта, хіба він там щось зрозуміє? Дістаю величезну карту, а він одразу показує: ось ми тут, вам треба туди, йдіть по тій дорозі й опинитеся там. Коли він швидко почав читати й розказувати по карті, я дуже здивувався, наскільки вони розумні. Так я й закохався у той народ, який живе за іншими звичаями, законами й традиціями. У них все по-іншому. За людей, що живуть у містах не скажу, бо з ними не спілкувався.
– Що було після туризму?
– Після туризму я розрахувався із школи та пішов працювати завідуючим відділу молоді і спорту Менської РДА, де пропрацював 10 років.
– Вас запросили чи ви самі туди пішли?
– Самі туди не ходять (сміється).
– Як вам такий досвід? Корисний був?
– Ми в комплексному заліку почали займати перші місця. Я звик, що з десяти цих років десь упродовж шести ми посідали перші місця. Ставилися до мене дуже гарно.
– Ні, я маю на увазі, як було працювати в ролі керівника?
– Мені не сподобалося з першого дня, адже це робота бюрократа. І писати багато, і сидіти в кабінеті постійно. Це не для мене, адже мій девіз: рух – це життя. Мені треба було щось робити, я звик до живої роботи. Я вигорів, розрахувався й хотів повернутися у школу, але там уже не було місця. Тому й пішов у ДЮСШ.
Перші два роки викладав карате, це мій улюблений вид спорту, яким би я й досі займався. Але через те, що його більше ніде нема в області, лише в Сновську, на будь-які змагання треба було їхати в Київ, а часи були важкі, зайвих грошей не було. Це припало на 90-ті роки. А в столиці ж треба було десь ночувати, це дуже дорого. Крім того, з’явилися стартові внески та необхідність платити за участь у змаганнях, а грошей нема. Були перші змагання в Києві, де дівчата зайняли перше місце в командному заліку, це були мої зірки.
– Пам’ятаєте їх?
– Звичайно. Я їх потім забрав до себе і згодом вони стали чемпіонками Європи. Це все було дуже дорого. Нас запрошували на наступні змагання в Одесу, але я змушений був відмовитися, адже там треба було ночувати дві ночі. Я пояснив, що ми з села, де в батьків малі зарплати, тому ми не можемо собі дозволити ці змагання.
Потім я пішов на панкратіон, де в області у мене було 50-60 чемпіонів. Я брав на змагання 12 спортсменів і 7 з них привозив додому призерами. Це був дуже високий рівень. Всі діти в Мені знали, що це за робота і які там вимоги. Хтось витримував, хтось – ні.
Я знаю одне: для того, щоб чогось досягти, треба щось зробити. Як кажуть на Сході «З кувшина можна вилити тільки те, що туди налито». Так і тут все працює.
Мій останній чемпіонат був два роки тому. Ми поїхали у Бровари і моєю останньою зіркою стала срібна призерка – Софія Ємець. Це були її перші змагання. В області вона була першою 4-5 разів. Після того, як я пішов, вона спробувала легку атлетику, але то не її вид спорту, хоча вона туди й досі ходить. Мені телефонували батьки, просили, щоб я тренував, але вся справа у здоров’ї.
– Якщо для вас це важка тема, то…
– Ні, все нормально. Я інфаркт переходив на ногах, про це ми дізналися уже в Чернігові, куди я поїхав через болі в серці. Подивився мене лікар і бігом на «каталку». Це було півтора роки тому. Тоді ж мені й сказали, що я інфаркт переніс на ногах.
У Чернігові мене готували до шунтування, клапан на серці теж був повністю зношений. Проте все дослідивши, чернігівські хірурги відмовилися робити операцію через слабке серце. Завдяки друзям та колишнім учням я поїхав у Київ, в інститут Амосова, там працює менянин Ярослав Труба. Пішов до нього, він глянув чернігівську виписку і злякався, наскільки все погано. Словом, поговорив він із професором Гутовським, який відправив мене назад у Мену і сказав здати всі аналізи, щоб не робити цього в Києві, адже в столиці дуже дорого, і через місяць приїжджати. Гутовський, мабуть, взяв мене для експерименту, щоб подивитися, виживу я на операції чи ні (сміється).
– У вас страху не було?
– Не бояться тільки дурні, а всі інші бояться (всміхається). У мене трусилися руки й ноги. Словом, стан був не найкращий. У лікарні теж свої традиції: коли виходиш – на каталку лягаєш сам. Голяка ходити – це нормально. Коли виходиш з палати, то капці треба ставити не носками вперед, а розвернути всередину, щоб повернутися назад і взути. Це мені там пояснили, що так треба робити в лікарні, і вдома. Операція була важка і тривала 6 з половиню годин.
– Вам клапан міняли?
– Повністю витягли вену з ноги, з серця теж забрали, бо вона вся була у бляшках. Поставили туди, на цю вену «об’їзну дорогу», і поміняли клапан. Для заміни клапана є два варіанти: перший – на час операції серце зупиняють, підключаючи його до апарату. Другий – клапан міняють під час роботи серця.
– Вам який варіант робили?
– Мені серце не зупиняли, а робили так. Після операції була палата – і пішло-поїхало. Сама операція була дуже дорога, я б самотужки ніколи її не зробив. Це мені учні допомогли. Вони зібрали всю необхідну суму й заплатили. Гутовський питав, що я такого їм зробив, що вони заплатили? На що йому відповів: нічого наче не зробив…
Після операції я побув у лікарні 18 днів, після чого мене хотіли відправити на реабілітацію в інший блок. Але ж там за день треба було викласти десь тисячу триста, тисячу п’ятсот гривень. Тому я поїхав додому, бо не мав таких грошей, а лежати там треба було близько місяця. Мене вмовляли залишитися, аргументуючи, що вдома не буде такого догляду, але я відмовився. Приїхав додому, де й почалася реабілітація.
Мій реабілітолог – дружина. Спочатку ходив на колінах, потім на милицях, потім поступово почав підійматися. Раніше ходив з паличкою, а зараз уже без неї. Можна сказати, вчився ходити знову. У мене такий характер, що якщо вже вперся, то рухаюся тільки вперед, бо знаю – ніщо в житті не зможе вибити з сідла.
– Важко жити з таким упертим характером?
– Так, важко. Найлегше тим людям, які в очі всміхаються, говорять компліменти, а за спиною кажуть геть інше.
– Ви ніколи таким не були?
– Ні, ніколи не був.
– А який ви?
– Мене не люблять за правду.
– Ви завжди правду казали?
– Не завжди. Я або мовчав, або казав правду. Неправди не казав.
– Яких випадків було більше: коли ви мовчали чи говорили правду?
– В залежності від того, яка правда і кому. Просто я поважаю людей. Я навіть не знав, за що мене люблять діти, поки один психолог не пояснив. Він сказав, що мене люблять за те, що я в них бачу не дітей, а таких же людей, як я, тільки на 40-45 років молодших. Вони відчувають, що я ставлюся до них, як до рівних і ніколи їх не обманюю. Адже вони все бачать і відчувають. Якщо щось не так, то краще промовчати, аніж сказати вголос.
– Були такі діти, які мали потенціал, займалися, а потім йшли зі спорту?
– Були такі, так.
– Повертали їх назад?
– Були такі, що не поверталися. Я довго з ними займався, тренував шотокан (стиль карате). Там було таке, якщо не хочеш відвідувати секцію: встань, підніми руку, вклонися залу і йди. В тебе ніхто не спитає, куди й чому ти йдеш, адже ти зробив свій вибір. Проте й назад ти більше не повернешся, бо ніхто тебе вже не візьме.
– Чи є хтось у пам’яті, за ким найбільше жалкуєте?
– Нема. Деякі хотіли повернутися, приходили з батьками, але я казав, що попереджав, але попри це учень зробив свій вибір. І все, на цьому крапка. Мені казали, що я поганий, адже працюю з дітьми і так далі. Але я завжди стояв на своєму.
Мені дуже хочеться працювати, тренувати. Але я вже зовсім не той. Коли вже почало боліти серце, то мені захотілося зробити довгий переверт, випростав руки, то одразу в очах потемніло, орієнтувався лише на світло у вікнах. Я встав, поправив форму, щоб ніхто не зрозумів, що мені стало погано.
Восени ще до школи можна їздити на велосипеді, а вже у листопаді хтозна, яка буде погода, о 19 вечора закінчується тренування, а це вже глибока ніч, пішки не дійду. А їздити на таксі кожного дня не вистачить зарплати.
– Як на вашу думку, чому так сталося із серцем? Адже ви вели активний спосіб життя: походи, гори, посилені підготовки. Чому так трапилося?
– Я навіть не знаю (сміється). Можливо, основною причиною стали хвилювання. Пам’ятаю, везу дітей на змагання у Чернігів, дитина бореться, а сам стою в кутку і підсвідомо колочуся.
– І оці всі 45 років ви колотилися від переживання?
– Та ні, не зовсім.
– Але переживання були?
– Так, звичайно, були. Коли приїжджав зі змагань, то скидав півтора кілограми. Це при тому, що гарно обідав, і діти виступали добре й настрій був хороший. Просто на нервах усе було. Мабуть, серце й не витримало.
– Чи вважаєте ви себе тренером легендарного рівня?
– Ні. Я проста людина.
– Не сумуєте за своїми учнями? Чи хотілося б вам, щоб вони прийшли, посиділи, поговорили, позгадували?
– Ні, моя Тетяна сказала, що мені зараз не до цього, щоб візити перенесли на пізніше.
– Вона вас оберігає?
– Так, оберігає. Якби не вона, то не знаю, що зі мною було б. Раніше якось я цього не цінував, сприймав як належне. А коли прийшла біда, то зрозумів, що є люди, або нелюди. Що ти або комусь потрібен, або ж ні.
– Ваше життя – це суцільне захоплення, але, можливо, є якісь, про які ви ще не встигли розповісти?
– Я люблю рибалити. У минулому році двічі ходив на пляж зі спінінгом на щуку. Раз впіймав щуку, а раз – нічого не спіймав. А так люблю ловити звичайних карасиків.
– А зараз чим займаєтеся?
– Зараз – практично нічим. Намагаюся більше ходити вздовж паркана туди й назад. Така собі лікувальна фізкультура, після якої болять ноги. Фізкультурою треба займатися чітко, а я не займаюся. Реабілітуюся. Дзвонили друзі, питали, коли поїдемо на карасів? Мені більше подобається процес риболовлі, адже сама риба мені, по суті, не так потрібна, як процес ловлі. Звісно, люблю, коли клює, адже, якщо не клюватиме, то я і в калюжу зможу вудочку закинути (сміється).
– Яка у вас мрія? Чого найбільше хочете особисто для себе?
– Хотів би ще потренувати. А для себе – одужати. Якогось іншого побажання немає. Хочу подякувати Ярославу Трубі, що не відмовив, що професори погодилися зробити операцію. Хочу подякувати за таке ставлення, якого нема, навіть у наших лікарнях. Дякую Готовському, що зробив операцію.
Я як подивився на зайнятість хірургів, то й перехрестився. Ніколи не хотів би такої роботи. Уявіть, моя операція тривала шість з половиною годин. А якщо дві такі операції? Я бачив, які вони йдуть вимкнені з роботи, але тим не менше він знаходив час, щоб зайти до мене, провідати. Разів 5-6 він заходив до мене, говорив. Не зважаючи на те, що професор – він абсолютно проста людина. Спитав якось, яку горілку п’ю, сказав – ніякої. Сказав, щоб я купував текілу, бо вони п’ють тільки її. Адже текіла зроблена на основі кактуса, властивістю якого є очищення судин. Але я поки що не пробував, бо на режимі без спиртного.
А ще дякую моїм учням. Без них невідомо, що було б зі мною…
Світлана Чичкан, Ольга Довженко, «Місцеві медіа»