У 1835–1839 рр. була зведена Олексіївська церква – єдиний мурований храм у місті. Кошти на його будівництво заповів ризький купець, уродженець Мени Федір Олексійович Проценко.
Проценко, за свідченнями сучасників, зробив значні благодійницькі пожертвування для – ніжинських та київських храмів. Хотів він спорудити церкву і в Мені, але не встиг втілити цей задум за життя. Тому перед смертю Федір Олексійович заповів побудувати в Мені на торговій площі кам’яний трьохпрестольний храм, забезпечивши його всім необхідним начинням. Біля нього потрібно було звести кам’яний будинок з двома відділеннями — під шпиталь (на шість осіб) та училище для дітей бідняків.
Передбачалося побудувати й дві кам’яні лавки з погребами, що мали здаватися в оренду, а отримані від цього гроші йшли б на користь церкви. На все це він призначив 60 тис. рублів асигнаціями, а разі нестачі потрібно було отримати ще 20 тис. рублів у комерційному банку. До цього Проценко додав ще й так звані білети з певними сумами грошей на утримання причту, вчителя та притулку.
Серед інших меценатів Олексіївського храму відомий менський староста, купець Іван Петрович Солом’яник, який подарував срібні ризи на ікони Спасителя, Божої Матері та образ св. Миколая, потир та інше церковне начиння.
Продовжувала діяти й Михайлівська церква, про яку на зламі 18 – 19 ст. відомо небагато. Зокрема, в 1780–1795 рр. її священником був Роман Григорович Кузьминський, син колишнього менського сотника Григорія Кузьминського. У 1790 р. до церкви відносилося 936 парафіян – 462 чоловіки та 474 жінки.
У 1920-х рр. Олексіївська церква була центром парафії Української автокефальної православної церкви. Мена, згідно з ухвалою Округового Церковного Собору Сновської церковної ради, стала “церковно-адміністративним осередком Сновщини” – Сновської церковної округи. В Олексіївському храмі згадувалися священники Ілля Смаль та Кузьма Дубовик.
1930-ті роки виявилися такими ж трагічними для церков Мени, як і значної частини храмів та монастирів України. Як відомо, антирелігійна політика радянської влади була спрямована на усунення церкви із суспільного життя, знищення релігійної свідомості людей, супроводжувалася ліквідацією церковних громад, закриттям або руйнуванням храмів, репресіями проти духовенства та пропагандою атеїзму.
У Мені Олексіївську та Троїцьку церкву закрили першими. Згодом їх було вирішено розібрати для будівельних потреб, зокрема для спорудження семирічної школи в Мені, бо через нестачу матеріалів робота гальмувалася. Також на її будівництво використовувалася цегла з храмів Максаківського монастиря.
Разом з Олексіївською церквою зруйнували й цвинтар, що знаходився поряд. За спогадами старожилів металеву огорожу віддали на брухт, а саму територію розрівняли та зробили волейбольний майданчик. На священника, який намагався припинити це неподобство, написали донос зі звинуваченням в “антирадянщині”.
Стосовно Троїцької церкви можливе припущення, що її остаточно розібрали пізніше. Бо знову ж таки, за споминами старожилів, в період німецької окупації 1941–1943 рр. в Мені були відновлені богослужіння і відбувалися вони саме в Троїцькому храмі.
Джерело: https://bit.ly/3KhAem4