МЕНЩИНА ІСТОРИЧНА. Уродженець Мени, Георгій Максимович, очолював Ніжинський історико-філологічний інститут
Георгій Андрійович Максимович народився 2 травня 1877 року у Мені, в сім’ї сільського землеміра, яка належала до старого козацько-старшинського роду. Початкову освіту здобував у Чернігівській гімназії.
У 1905 році закінчив історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира, де залишився для підготовки до професорського звання на кафедрі російської історії.
У 1908 році склав магістерський іспит і був допущений до читання лекцій як приват-доцент у Київському університеті (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Також викладав у київській гімназії імені Валькнера. Згодом Максимович пішов викладати у ніжинський інститут, де й отримав посаду професора та недовго виконував обов’язки директора. У 1909 році Георгія Максимовича обрали викладачем та наставником студентів на конференції Ніжинського історико-філологічного інституту.
В 1914 році Максимович захистив магістерську дисертацію на тему: «Деятельность графа П. А. Румянцева-Задунайского по управлению Малороссией», а в 1918 році — докторську дисертацію: «Выборы и наказы в Малороссии в Законодательную Комиссию 1767 г.».
На початку 1920-х Георгій Максимович був знаним українським істориком, дослідником історії України-Гетьманщини XVIII століття, шанованим професором і науковим керівником кількох молодих істориків. Він був одним з ініціаторів розділення, вивчення та викладання російської й української історії. Він підхопив ідею всебічного структурного вивчення минулого українських земель як окремої й історично-самодостатньої території, розпочату київським професором В.Б. Антоновичем.
Михайло Грушевський свою універсальну «Історію України-Руси» довів до середини XVII століття, а Максимович спробував її продовжити. Проте, бувши послідовником ідеї соціально-економічного вивчення історії України, він вбачав вивчення суспільства доби існування української козацької держави як структурного явища, розподіливши дослідження за напрямами: політико-адміністративним, суспільно-становим, економічно-господарським, культурно-освітнім. Задля реалізації наміченої програми планував залучити талановиту наукову молодь: передусім своїх учнів, випускників ніжинського вишу останнього десятиріччя, до списку якої входив і його син Олексій. Однак, реалізувати цей задум не вдалося через непередбачувану подію.
У 1923 році в Ніжинському інституті відбувся розгром аспірантури кафедри. Всіх, крім одного, аспірантів звільнили під формальним приводом несвоєчасного складання іспиту з соціально-економічного мінімуму, який було запроваджено на початку 1923 року. Це зробили з метою усунення з наукових установ «небажаних соціальних елементів» – вихідців із духовенства, дворянства, дітей дореволюційної професури тощо. Тематику досліджень і співробітників, і аспірантів ніжинської кафедри оголосили непотрібною для пролетарської держави, а саму науково-дослідну установу позбавили державного фінансування.
Хоча діяльність кафедри і аспірантури вдалося невдовзі відновити – час було втрачено. Тверезо оцінивши ситуацію, Георгій Максимович вирішив покинути Ніжин, переїхавши до іншого міста. У 1924 році Максимович переїхав до Сімферополя. Ще з юності лікарі рекомендували науковцю теплий, сухий клімат через легеневу хворобу. Тому Георгій Максимович погодився на викладання у щойно створеному Кримському педагогічному інституті, де пропрацював з 1924 по 1933 роки.
По переїзду в Крим, Максимович з головою поринув у викладацьку діяльність. Науковець долучився до науково-організаційної й громадської роботи. Навесні 1925 року, син Олексій приїхав жити до батька і також став викладати. Пізніше Олексій Максимович став чиновником в одному із закладів управління народною освітою. На новому місці Георгій Максимович не зміг досліджувати попередню наукову тематику через інший регіон зі своєю історією, інші дослідницькі пріоритети та відсутність потрібних джерел.
В 1932–1933 Георгій Максимович мав виправдовуватися, за те, що його наукова діяльність цілком лояльна до нової влади та її ідеології. Щоб вигородити себе, науковець мав підставляти колег і друзів. Не бажаючи брати в цьому участі, Максимович покидає Сімферополь.
У 1934 році Максимович працює професором у Туркменському педагогічному університеті. В 1938 році він уже викладав у державному університеті Баку, а в 1939 році стає професором і завідуючим кафедри Середньоазійського державного університету в Ташкенті.
У 1946 році під приводом потреби покращити здоров’я, Максимович переїздить на Північний Кавказ до курортного П’ятигорська, де працює у місцевому педагогічному інституті. Проте під час спішного переїзду з Ташкенту Максимович втрачає документи, що підтверджують докторський ступінь. Запит до Києва щодо підтвердження диплома місцеві чиновники відмовилися розглядати, бо докторську дисертацію Георгій Максимович захищав ще до революції. Проте в Москві, ВАК СРСР без зайвих запитань підтвердив докторський ступінь літньому професору.
В П’ятигорську життя вченого теж не було спокійним. Проте цього разу причиною неспокою стали обставини, які не торкалися особистості Максимовича. Навчальний заклад, де працював науковець, перепрофілювали в філологічний і фахового викладання історичних дисциплін уже не потребували. Натомість у Нальчику, столиці Кабардино-Балкарського автономного округу, була філія П’ятигорського педагогічного інституту, яка після реформування набула самостійності та стала окремими педагогічним інститутом. Тут і провів останні роки життя колишній ніжинський професор.
Помер Георгій Андрійович Максимович у 1954 році.
Ольга Довженко, “Місцеві медіа”