У ці дні рівно 92 роки тому українське село почало занурюватися у страшний морок голодомору. Більшовицька влада непомірними планами хлібозаготівель фактично прирікала людей на голодну смерть. Забраний у селян хліб продавали за кордон, щоб отримати кошти на проведення великої індустріалізації – будівництва підприємств важкої промисловості, електростанцій, гідровузлів та ін. Цьому передувала колективізація сільського господарства – коли селян-одноосібників фактично примусово заганяли до колгоспів, а тих, хто відмовлявся віддавати своє майно та худобу до колективного господарства – виганяли з хат, забирали майно, вивозили до Сибіру…
Напевно, саме з метою ідеологічного впливу у 1931 – 1932 роках в більшості районів України з’явилися друковані засоби масової інформації. Новоствореним районним газетам відводилася роль пропагандиста більшовицьких планів і, водночас, викривачів усіх, хто був не згодний з людиноненависницькою політикою більшовиків. Інформацію про передовиків хлібозаготівель у газетах публікували під рубрикою «червона дошка». Тоді ж більшовики вигадали і так звані «чорні дошки» – коли у чорній рамці в газетах оприлюднювали назви населених пунктів, цілих районів, де не виконували поставлених більшовицькою владою завдань. Міцних у минулому селян-одноосібників, які відмовлялися слідувати лінії більшовицької партії, в газетах образливо називали «куркулі», «глитаї» тощо. На “чорну дошку” також могли занести й керівників, що не справлялися з поставленими завданнями, і звичайних людей.
Відчуваючи недобре, восени 1932 року люди не поспішали виконувати надмірні плани хлібозаготівель, намагалися сховати збіжжя… Про це можна дізнатися гортаючи сторінки районних газет того часу, які повідомляли про факти саботажу з боку селян, про приховування хлібу, незадовільне виконання планів… Проте, влада доклала максимум зусиль, щоб у наступні місяці різними каральними заходами вилучити максимум продовольства, прирікаючи тим самим багатьох наших земляків на голодну смерть.
У населених пунктах нинішнього Корюківського району голодомор забрав найбільше людських життів у селах сучасної Менської громади. Згідно з даними Книги пам’яті жертв голодомору 1932 – 1933 років в Україні, у селі Баба (нині – Покровське) жертвами голоду стали більше 200 жителів. Більше сотні смертельних випадків зафіксовано у також у Величківці, Слобідці, Куковичах, Ушні, Максаках… Як бачимо з публікацій Менської районки за листопад 1932 року (фото), жителі цих та інших населених пунктів, зокрема і Сосниці, не поспішали здавати збіжжя. Район газета назвала найвідсталішим в області. На «чорну дошку» були занесені села Лави, Данилівка, Ліски, В’юнище, критикувалося незадовільне виконання поставлених планів у селах Слобідка та Баба… Чого тільки варта стаття “Ковпак зриває хлібозаготівелю”, у якій йшлося про ситуацію в с. Баба. І тут більшовицька влада зробила свою “чорну роботу”.
Це призвело до того, що, як доповідали з Менського району керівництву області, станом на 1 травня 1933 року наявність посівного матеріалу в комунах сіл Баба, Лави, Чорнотичи, Киселівка, Степанівка, Дягова складає усього 10 – 12 % від потреби. У зверненні визнавався факт масового недоїдання, і внаслідок цього смертей людей прямо на роботі. Також керівництво Менщини висловило побоювання, що під час сіву мешканці села здійснять погром посівних матеріалів та картоплі. Висновок: область просили допомогти продовольством комунам сіл Баба, Чорнотичи та Киселівка, одноосібникам села Баба, а також надати посівний матеріал для 10 – 12 населених пунктів району.
Ще був шанс урятуватися від голодної смерті у тих, хто мав золоті чи срібні вироби, монети або нагороди. Ці сімейні реліквії з початку 1933 року можна було обміняти на харчі в спеціальних державних магазинах «Торгзін» – назва розшифровувалася як “торгівля з іноземцями”. У перші роки своєї роботи у великих містах у цих крамницях торгували виключно з іноземцями за валюту. Зрозумівши, що селяни, щоб врятуватися від голодної смерті, за харчі віддадуть будь-які дорогоцінності, з початку 1933 року відділення цих магазинів відкрили і у невеликих містечках Чернігівщини, зокрема, й у Мені. Таким чином, держава утридорога продавала селянам за дорогоцінні метали вилучене у них же зерно, борошно та інші продукти харчування. За інформацією дослідника М. Гороха, ціна на хліб в системі “Торгзін” постійно зростала, і взимку 1933 року за 70-кілограмовий мішок борошна треба було здати 11 грамів хімічно чистого золота.
Від голодомору 1932 – 1933 років страждали і так звані колишні «куркулі», у яких за рік-два до цього насильно забрали їхнє майно, і ті, хто повірив тодішній владі, віддавши свою худобу та сільгоспінвентар до колгоспу добровільно.
Шановні читачі, у коментарях ви можете розповісти про свої сімейні історії того страшного періоду.
У День пам’яті жертв голодоморів згадаймо усіх невинно убієнних, запалімо свічку пам’яті у суботу, 23 листопада, о 16-00.
Едуард Асмаковський, історик-краєзнавець спеціально для «Місцевих медіа»