Юлія Ющенко (стаття з архіву газети “Менщина” № 11 від 23 червня 2012 року)
Мена колись була столицею тютюну, містечком, де виникло і звідки поширилося тютюнництво на решту повітів Чернігівської губернії.
Славу центра тютюнництва наше місто отримало завдяки особливому сорту курива – бакуну, який відрізнявся характерним стійким ароматом. Використовували його переважно селяни.
Історичні джерела свідчать, що малороси почали палити набагато раніше ніж московити. Ввезення тютюну в Московію розпочалося в 16-17 століттях і стало настільки маштабним, що згодом було заборонене Москвою.
У 1852 р. в Чернігівській губернії було зібрано 485 тисяч пудів простого тютюну, з яких 200 тисяч пудів припадало на Сосницький повіт, у складі якого була частина населених пунктів теперішньої Менщини. Вирощуванням курива займалися як просте населення, так і поміщики.
Обробіток тютюну потребував належної уваги. Але в той час як на панських наділах гнуло спини покріпачене населення, мізерні ділянки селян часто залишалися не обробленими.
Тютюнництво було поширене майже серед всіх козаків Лівобережної України. Вони виробляли від 5 до 20 пудів тютюну за рік. Проте, як зазначають історики, винятком щодо цього були господарства козаків і міщан Ніжина, Сосниці та Мени, де збір урожаю часто досягав до 100-150 пудів.
У порівнянні з зерновими культурами вирощування тютюну було більш вигідним, але в дійсності дохід від нього в основному йшов у кишені скупщиків-баришників, які різними способами утискували й закабаляли дрібних виробників.
Не маючи сараїв для сушіння тютюну, дрібні тютюнники повинні були збувати свій товар за півціни. Користуючись постійною потребою селян в грошах і частою відсутністю у них засобів для перевезення тютюну на ярмарки й торги, посередники купували його за дуже низькими цінами на місці, а згодом перепродували сотнями й тисячами пудів оптовим купцям або їх прикажчикам. Найбільшими скупщиками тютюну в Мені були заможні селяни Савенко і Соломник, а також феськівський козак Єрмоленко.
Тютюн везли на продаж у Стародуб, Новгород-Сіверський, Кролевець, Ромни та Прилуки. Згодом його почали вивозити в Москву, Петербург, Ригу, а також в Новоросійський край, Землю Війська Донського, Білорусь, Польщу і навіть в Сибір.