Перемогу у номінації “Громадський діяч” конкурсу “Вибір року” отримала активістка з Макошине Людмила Леонтієва.
“Менщина” зустрілася з нею та розпитала про її життя та мрії: “Я народилася у Низківці, колишнього Щорського району. Після 8 класу так сталося, що село я залишила. Навчалася у Синявці. Потім вступила до Чернігівського педу. Вступити мені допомогли мої вчителі з Синявки.
Мама дуже не хотіла, щоб я була вчителькою, адже вона сама була вчителькою. А я більше себе ніким не бачила. Мама для мене була всім: світом, вікном у моєму домі, жінкою-ідеалом…
Після закінчення вишу отримала направлення у Менський район. І так потрапила у Макошине. У 1989 році я приїхала тимчасово, на заміну. І залишилася назавжди.
Була можливість переїхати, пропонували роботу у Чернігові, Березному. Але я так “прикипіла” до Макошиного…
У 2017 році я стала депутатом випадково. Від Аграрної партії не могли знайти кандидата, подруга попросила виручити. Я казала, що я не пройду, а люди взяли і проголосували. До того ж, з усіх “аграрників” я набрала найбільше голосів. Це було для мене зовсім неочікувано.
А потім воно мене зачепило. У нас як же думають: сміття не вивезено – депутат винуватий, щось десь не так – депутат винуватий. Чого не прибрала, чому не полагодила сама?..
Тоді я уклала договір з адвокатом. Всі звернення, які ми писали на різні інстанції (міськрада, “Енера”, по дорогах…), я писала разом з адвокатом. Адже треба було, щоб все було юридично законно, вірно оформлений запит. Якщо не правильно написане звернення, відчувається некомпетентність, то можуть і уваги не звернути. А якщо, наприклад, РЕС ходить і “напрягає” людей, то адвокат дзвонить, куди треба, і все вирішується. За послуги адвоката я платила сама, з власної кишені.
На другий термін депутатства до Мене звернувся Арсен Дідур, пропонував подальшу співпрацю. Але в силу певних обставин Арсен Володимирович, Віктор Павлович Остапенко (наша команда) вибрали партію “За майбутнє”, яку я не могла сприйняти в силу своїх поглядів. І за декілька днів я відмовилася бути “обличчям” партії району.
Потім один мій впливовий друг на Менщині запропонував спробувати себе у партії “Солідарність”, партія, яка представляє фронтовиків, ЗСУ. І я пішла.
Я набрала майже тисячу голосів, найбільше з усіх, але по номеру я не пройшла. Система голосування була важкою.
Спочатку я навіть засмутилася. А потім мене обрали у виконком, я трохи поїздили і зрозуміла, що це не те. Написала заяву і вийшла з виконкому.
І так мені добре і спокійно стало. Але люди продовжували до мене звертатися. Я казала, що я вже ніхто, що у нас є депутати, староста. Намагалася відійти від усього, але не виходило. Людям хочеться, щоб їх вислухали, щоб не кричали, а все пояснили, поспівчували.
За лікарню (від редакції – Людмила Леонтієва активно боролася проти закриття паліативного відділення у Макошине) стало так боляче… Я звернулася до своїх всіх юристів, знайомих. Дуже допомагав Арсен Дідур, Галина Логвиненко.
Минулого року я дуже захворіла. Тому на посаду старости селища я не балотувалася. Адже ця посада вимагає постійної роботи, відряджень.
Люди за звичкою продовжують звертатися до мене за допомогою. Але у нас чудова нова староста, я її підтримувала. Вона небайдужа людина, просто їй треба час увійти в колію. Я рада, що вона стала старостою.
В інституті я була профоргом. Як прийшла сюди працювати, то була, мабуть, як всі. Воно просто не помічалося того, що робилося. Давайте вечір організуємо – давайте! КВК- так, без проблем! Адже діти – це маленькі моторчики, які тобі не дадуть ні постаріти, ні згаснути.
У мене був клас, я їх взяла у 1996 році, то ми з 5-го класу брали участь у КВК на рівні з 11-класниками. І ми вигравали. Ми самі писали сценарії, я їх вчила грати по-дорослому, тобто, не чекати своєї черги, щоб сказати слова, а вільно спілкуватися.
У мене немає і не було такої мети – стати депутатом, старостою. Я дуже люблю свою професію. Те, що я допомагаю іншим – це просто таке покликання.
Я бачу, що я принесла користь селищу, адже я навчила багато дітей. І є діти, які просто кажуть “Дякую”. Я ніколи нікому не мстилася і намагалася завжди всім допомогти.
Приходить час, коли ти розумієш, що для тебе головне у житті, визначаєшся з цінностями. Коли почалася війна, зовсім інше все стало.
Я хочу допомогти Макошиному, бо я тут живу. А у всіх сприйняття різне. Кожен сприймає все так, як йому заклали це у дитинстві. Саме головне – не мовчати, не залишатися байдужим, а час покаже.
Я просто хочу бути щасливою. Знати, що ми перемогли, прокидатися зранку і знати, що це день, коли у тебе нічого не буде боліти, що ти побачиш людей, які тобі раді. Йти на роботу, адже без роботи, без школи я себе не уявляю.
Коли у мене є вільна хвилина, я займаюся своєю квартирою. Я починаю все мити, все видраювати. Також люблю багато читати, але на це не вистачає часу.
Я читаю “Менщину”, і тому сама побачила, що мене запропонували на номінацію “Громадський діяч”. Потім мені вже казали, що за мене вподобання ставили. І сама зайшла побачити, хто переміг. Мені було цікаво. Свою перемогу я ніде не афішувала.
Я не люблю бути в центрі уваги, завжди чесна перед людьми. Я можу всім дивитися у вічі”.