Про невсипущість мешканців містечка М.
Я вперше приїхав сюди у березні цього року. Маленьке містечко – симпатичне, жваве. Дуже схоже на моє рідне, на Полтавщині. Колись воно теж було районним центром, але децентралізація пошматувала минуле із завзятістю кухонного ножа, що шинкує капусту. Райони укрупнили – більші або метикуваті міста стали їхніми центрами, а менші, або ж не такі покмітливі, тепер не надто гонорові як раніше. Але такі ж виняткові, особливі і живі.
Не пам’ятаю, яка це була година, але, коли вийшов на центральну вулицю, на колишню Жовтневу, просто був приголомшений кількістю людей… на велосипедах. Веломени і велоwoman, наче мурахи, моталися туди-сюди, туди-сюди. До правди, таку шалену кількість «великів» я востаннє бачив років вісімнадцять тому, коли випадково потрапив на етап, мабуть, найпопулярнішої велогонки світу –Тур де Франс. Там, за двісті кілометрів від Парижа, у виноробному містечку Шаблі розбігалися очі і паморочилося в голові від кількості велосипедних коліс. Якесь подібне відчуття навідало мене і в Мені.
Тоді я так натхненно цим захопився, дістав телефон і почав знімкувати ледь не кожного велосипедиста/ку. Це я про Мену, а не про Шаблі. Фотографував багато. Але дуже скоро відчув, що хтось із заду мене легенько буцає в плече.
- Добрий день, шановний!
Обернувся. Позаду стояв чоловік. Спортивна статура. Років 30-35. -
Добрий день! Чим можу бути корисний?
Чоловік зміряв мене поглядом згори донизу і запитав прямо:
– Мене цікавить, що ви тут знімаєте?
- Людей на велосипедах, – відповідаю. – Давно не бачив стільки велосипедів.
Чоловік усміхнувся. Бачу – не повірив.
- І навіщо це вам?
-
Можливо фоторепортаж для «Менщини» зроблю. Для інтернет-видання. Я там працюю.
Незнайомець знову усміхнувся.
– У нас цим нікого не здивуєш. А от чужі люди, які щось фотографують, не часто зустрічаються в місті.
Перекинулися з ним ще парою фраз. Після цього він каже:
– Ну, я вам майже повірив. Можете тепер показати фото? Бо все ж може бути…
- Звичайно. Дивіться.
Я показав незнайомцю галерею в смартфоні. Пересвідчившись, що на світлинах тільки люди на велосипедах, він ще раз усміхнувся:
– Дивне у вас заняття. Гаразд, гарного дня.
І поїхав собі…
Той випадок наштовхнув мене на думку, що в Мені живуть небайдужі та невсипущі люди. А от зовсім недавно я ще раз пересвідчився в цьому.
«Місцеві медіа» зараз готують репортаж про інклюзивність Мени. Тобто, чи комфортно в місті людям з обмеженими можливостями. Зараз таких людей багато, особливо військових. У рамках цього міні-проєкту попрохав нашу журналістку поїхати в кілька локацій, щоб зробити фотографії пандусів, поріжків і т.д. Вона їде. На одному з об’єктів фотографує ці речі, але помічає, що теж стає об’єктом зйомки. Закінчує роботу, йде до автівки, що її чекає. Її наздоганяє керівник цього об’єкту і суворо запитує хто вона, що знімає, навіщо. Журналістка намагається пояснити. Але видання «Місцеві медіа» ще не настільки на слуху в Мені. Люди в громаді звикли до «Менщини», а тут… Ледь не дійшло до виклику наряду поліціянтів. І якби не наша випускова редакторка Світлана Чичкан, то цим би все і закінчилося. Добре, що журналістка зателефонувала саме Світлані, а вона особисто знає керівника. Того, який ставив питання. Зрештою всі проблеми залагодили.
Попри те, що в Інтернеті достатньо багато в вільному доступі фотографій вказаного об’єкта і він позначений з координатами на всіх Google картах, маю визнати: ми, редакція, вчинили необачно, коли не повідомили про свої плани керівника об’єкта.
Але, з іншого боку, ми могли зіткнутися з цілком буденними брюкратичними узгодженнями, а отже – затримками. А матеріал, як завжди, потрібен «на вчора». Проте…
Є дві об’єктивні реальності. Перша – краще все погоджувати і домовлятися. Друга – в Мені насправді невсипущі і небайдужі люди…
Сергій Бондаренко, головний редактор, «Місцеві медіа»