Попович із Городища, який одним із перших в імперії науково виступив проти смертної кари і повернув народу його кодекс. Невідома історія Олександра Кістяківського

Книга мовчала сто тридцять шість років. Її переписали в Глухові 1743-го, понесли в Петербург як кодекс української автономії, і там вона лягла в архів – щоб у 1879 році з нього її дістав і вперше надрукував чоловік із чернігівського села Городище. Села, де його дід ще зовсім недавно належав графам Безбородькам як кріпак, а батько правив службу в дерев’яній церкві за три кроки від попівського подвір’я. Звали цього чоловіка Олександр Федорович Кістяківський.

Стольне і Городище розташовані за три кілометри одне від одного. У першому стояв палац канцлера Олександра Безбородька – той самий, який збудував Джакомо Кваренгі за проєктом, привезеним із Петербурга. У другому – попівський будинок Кістяківських поряд із Свято-Миколаївською церквою 1763 року, дерев’яною, із трьома банями, складеною без жодного цвяха.

Це були два полюси одного світу. Граф Безбородько керував зовнішньою політикою імперії й водночас володів сотнями кріпаків Менщини. Серед них до 1808 року значився Омелян Васильович Кістяківський, дід Олександра. Чому і як саме він отримав волю, можна тільки здогадуватися: за переказом, разом із «вільною» від графа Іллі Андрійовича Безбородька дід прийняв і управління маєтком у Стольному. Син Омеляна, Федір, став священником у Городищі, оженився з донькою тутешнього попа і прийняв церкву свого тестя.

14 (26) березня 1833 року в попівському домі народився Олександр. Поряд із ним зростатимуть брати – Павло, Микола, Василь, Федір. Усі знайдуть себе: в науці, медицині, праві, духовному сані.

Чернігівська духовна семінарія. 1852 рік. Олександр закінчує її – і вибирає не сан, а Київ. У 1853 році вступає на юридичний факультет Університету Святого Володимира.

Це був добрий час для людини, що хоче думати про право. Олександр II готував реформи – селянську, судову, земську. У повітря підіймали слова, за які ще десять років тому судили: цивільне суспільство, рівність перед законом, обмеження державного свавілля. Молодий магістр із Городища писав дисертацію про те, що в Російській імперії довго вважали освяченим Богом: про смертну кару.

«Дослідження про смертну кару» вийшло друком 1867 року. Кістяківський системно розібрав докази на користь страти і показав, чому жоден з них не витримує. Брав статистику європейських країн, які скасували кару, і показував, що злочинність там не зросла. Брав античних авторів і Євангеліє – і доводив, що в жодного з них немає підстав для державного вбивства. У цензурній імперії такі книги пропускали лише тому, що автори лишалися в межах академічної дискусії. Кістяківський у межах залишався – і пробивав їх зсередини.

Через два роки після магістерської він став ординарним професором кафедри кримінального права і судочинства. У 1871–1873 роках поїхав у наукове відрядження: Відень, Гайдельберг, Берлін, Неаполь, Рим. Дивився, як працюють європейські суди і в’язниці. Привіз із поїздки матеріали для майбутньої праці про молодих злочинців і виправні заклади – українська пенологія XIX століття починалася з його нотатників.

Кістяківський був киянином за роботою, але українцем за вибором. 1873 року він увійшов до засновників Південно-Західного відділу Російського географічного товариства – легального прикриття, під яким Володимир Антонович, Павло Чубинський, Михайло Драгоманов збирали матеріали про мову, право, фольклор. У 1872-му його обрали членом Історичного товариства імені Нестора-літописця. До Київської Громади – кола, з якого виросло все українське політичне відродження кінця XIX століття, – Кістяківський прийшов як свій. З Антоновичем працював на одному факультеті. З Чубинським – у спільних етнографічних виправах.

Емський указ 1876 року вдарив по цій роботі прямо. Друкувати українською мовою стало неможливо. Південно-Західний відділ закрили. Громаду заштовхали в напівлегальне існування. Кістяківський не пішов у підпілля. Він переніс свою справу всередину Університету Святого Володимира.

1877 року він став співзасновником і одним з перших голів Київського юридичного товариства при університеті. Воно ставило перед собою три завдання: обговорювати правові питання, поширювати правничі знання, поглиблювати освіту юристів. Саме через нього Кістяківський провів найголовнішу свою справу – повернення українського кодексу.

«Права, за якими судиться малоросійський народ» – кодекс, який українська комісія писала у Глухові з 1728 по 1743 рік: цю роботу започаткували указ Петра II й гетьман Данило Апостол, а завершилася вона вже за Єлизавети Петрівни. Великий звід: норми Литовських статутів, магдебурзького права, козацьких звичаїв, церковного канону. Передавали його до Петербурга – там Сенат подивився, відклав і ніколи не затвердив. Кодекс лежав в архіві майже півтораста років.

Кістяківський сидів над списками – а їх було кілька, всі рукописні – десять років. Звіряв, реконструював, готував передмову. У 1879 році видання вийшло в «Університетських Известіях» окремою брошурою. У передмові він не написав слова «національне» – за Емського указу написати б не дав. Але кожна сторінка тексту, який він повернув із петербурзького забуття, була тим, чого хотіли позбавити Україну: доказом, що в неї було своє право, своя кодифікація, своє юридичне мислення задовго до того, як столиця імперії потурбувалася про власну.

Поряд із кодексом виходили його статті в «Киевской Старине» – їх буде сімдесят за все життя. Виходив «Елементарний підручник загального кримінального права» (1875, друге видання 1882), за яким училися два покоління юристів. Учні Кістяківського пізніше стали суддями, адвокатами, професорами – кістяк правничого корпусу, що в 1917-му взявся будувати юстицію Української Народної Республіки і Гетьманату.

З 1874 року Кістяківський вів щоденник. Вів одинадцять років, до самої смерті: фіксував лекції, засідання, розмови з Антоновичем, Драгомановим, Житецьким, Лисенком, Старицьким; стан здоров’я, рахунки, погоду. Зошити пролежали в архівах майже сторіччя. У 1994–1995 роках видавництво «Наукова думка» нарешті надрукувало їхній повний текст у двох томах – і виявилося, що Кістяківський лишив після себе, крім кодексів і підручників, найдетальнішу хроніку київського наукового середовища 1870–1880-х років.

13 (25) січня 1885 року Олександр Кістяківський помер у Києві. Йому йшов п’ятдесят другий. Поховали його на Байковому кладовищі. Лишилися дружина і троє синів – Володимир, Богдан, Ігор. Богдан (1868–1920) стане видатним філософом права; 1919 року Українська академія наук обере його ординарним академіком по відділу соціології. Ігор у 1918-му служитиме міністром внутрішніх справ в уряді гетьмана Скоропадського. Городищенський попович виховав покоління, що за тридцять років увійде в розбудову української держави.

Свято-Миколаївську дерев’яну церкву 1763 року, де служив батько Олександра, у радянський час перетворили на колгоспне зерносховище. Вона дожила до 2016-го – а потім її розібрали по колоді, перевезли в Київ, до Музею народної архітектури і побуту в Пирогові. Реставрували чотири роки. 1 листопада 2020 року митрополит Епіфаній освятив храм заново. Тепер та сама церква, з якої Олександр у дитинстві ходив додому пішки, стоїть за двісті кілометрів від Городища. До неї приходять подивитися як на пам’ятку XVIII століття. Мало хто з відвідувачів знає, що під цією покрівлею хрестили хлопця, який зробив для українського права більше, ніж зробила за весь XIX вік уся юридична машина імперії.

Джерела:

Кістяківський Олександр Федорович – Вікіпедія
Видатний криміналіст Олександр Кістяківський – Чернігівський історичний музей ім. В. В. Тарновського
О. Ф. Кістяківський – засновник Київського юридичного товариства – НБУВ
Професор О. Ф. Кістяківський: переосмислення пластів української історії – Аналітично-порівняльне правознавство
Городище (Менська міська громада) – Вікіпедія
МЕНЩИНА ІСТОРИЧНА. Родина Кістяківських із Городища – mena.org.ua
Права, за якими судиться малоросійський народ – Вікіпедія
Стара громада – Вікіпедія

Світлини: з архівів Wikimedia Commons, Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського, Музею народної архітектури і побуту України в Пирогові.

P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Городища, Стольного, Менщини XIX–XX століть – надсилайте їх нам у Telegram-бот: @mmedia_addnews_bot. Ваше фото може стати частиною наступної історії.