Григорій Разнован: “Коли в Мені закривали пологове відділення, ми змогли вийти з ситуації з мінімальними втратами. З реабілітаційним так не вийде…”
За офіційною версією, припинення фінансування стаціонарної реабілітації у Менській міській лікарні Національною службою здоров’я України (НСЗУ) з березня 2026 року пов’язане виключно з кадровим дефіцитом — браком профільних фахівців, які мають входити до обов’язкового складу мультидисциплінарної команди. Простими словами: заклад не відповідає вимогам. А якщо не відповідає, то грошей на його фінансування немає…
Ситуація навколо реабілітаційного відділення в Мені збурила чималий резонанс серед мешканців громади. Меняни і жителі навколишніх населених пунктів емоціонують у соціальних мережах з цього приводу. Відверто обурюються, наводять свої аргументи.
Натомість в лікарні також не сидять склавши руки. Пошук спеціалістів, за словами працівників, з якими журналістка спілкувалася на умовах анонімності, триває по всій країні. І не припиняється. Є сподівання, що відділення, яке створювали в Мені кілька років, пощастить зберегти. Воно насправді вкрай важливе для міста та громади. Важливе і востребуване.
Про причини кризи, можливі шляхи виходу, відтік кадрів журналістка «Менщини» поговорила з директором лікарні Григорієм Разнованом.
– Я думаю, що настав час повідомити мешканцям нашої громади про цю ситуацію і розповісти про речі, які тривалий час залишалися за лаштунками, – говорить Григорій Разнован. – Щиро вдячний всім, хто прокоментував, хто відгукнувся. Навіть із негативними відгуками в бік мене чи в бік влади. Тепер я хочу просто розказати, щоб все було зрозуміло і почну трохи з історії.
По-перше, хочу нагадати всім: реабілітаційного відділення в Менській лікарні не було. Його не існувало ніколи. До того часу, поки ми його не створили. Це був свідомий, осмислений наш крок, який підтримала і громада, і влада.
До цього моменту в Менській лікарні був фізіотерапевтичний кабінет в окремому будиночку, меняни це пам’ятають. Там надавалися відповідні послуги. У цьому будиночку була зала для лікувальної фізкультури. Коли почалась реформа, коли спеціалізовану медичну допомогу у 2020 році в державі почали трансформувати, ми вступили в цю реформу. Національна служба здоров’я України виклала перелік пакетів, Програми медичних гарантій. Нам повідомили: відповідаєте пакету – подавайте свої пропозиції для укладання договору.
Так було у нас по всіх пакетах: поліклінічному, хірургічному, терапевтичному, пологовому. І коли ми побачили, що з’явився пакет з реабілітації ми зібралися командою, продивилися вимоги. Вимоги, до речі, були невеликі, нескладні, цілком підйомні.
– Який це був рік?
– 2020-ий… Саме тоді ми й ухвалили це рішення. Проаналізували наші можливості, усвідомили, що ми цілком можемо це зробити, створили команду і почали працювати.
– Хто був у вашій команді?
– Це лікарі, управління лікарні, – всі, хто хотів долучитися. Це насправді була командна робота.
Рішення про підписання пакету з реабілітації, а потім і всі наступні рішення, коли змінилися вимоги і для реабілітації потрібно було мати стаціонарне реабілітаційне відділення, ухвалював особисто я. Після обговорень в колективі, після аналізу наших можливостей, після консультацій – все це приймав я. І я дякую всім, хто долучився до цієї роботи, всім своїм колегам, хто допомагав, підтримував, аналізував, хто шукав фахівців…
Далі почалася робота. Але Міністерство охорони здоров’я поступово збільшувало вимоги: за кількістю фахівців, щодо оснащення і т. д. Потім у грудні 2020 вийшов Закон України про реабілітацію і підзаконні акти, а разом з ними і нові накази Міністерства охорони здоров’я. Вимоги ставали суворішими. Система кардинально змінилася. НСЗУ розділила допомогу за формою надання та створила два абсолютно нові, ширші пакети — окремо для амбулаторної та окремо для стаціонарної реабілітації (відомий як пакет №53 – прим. ред). Це дало змогу впровадити доказову реабілітацію за участю мультидисциплінарних команд.
Нам було непросто, але ми робили все і навіть більше, щоб відповідати цим вимогам. Ми навіть знайшли відповідних фахівців. Був такий унікальний момент, коли виявилося, що в Мені є потрібні нам спеціалістиі – фізичні терапевти, ерготерапевти – які мають профільну освіту, але не працюють за спеціальністю. Хтось трудився електриком в «Зернятку», хтось на іншому підприємстві.
– А як ви про все це дізнавалися?
– Працювала команда. Ми підключили навіть наших колег, не місцевих, які нам шукали необхідну інформацію. Наші співробітники проводили “розвідки” (усміхається). Ой, що ми тільки не робили для того, що знайти цих фахівців! І таки знайшли. Запросили їх на роботу.
– І вони погодились?
– Так. У мене теж були побоювання, що відмовляться, але ці люди, на щастя, відгукнулися, прийшли, і ми відкрили відділення, підключилися до двох пакетів – стаціонарної та амбулаторної реабілітації.
– Пане Григорію, але ж приміщення, фахівці-медики – це ж ще далеко не все, чого потребувало відділення?
– Так, ваша правда. Кожен пакет програми медичних гарантій передбачає три компоненти. Медичне обладнання. Організація самої медичної допомоги. Але найголовніший компонент – це фахівці. У нас були два компоненти з трьох.
За реабілітаційним обладнанням я звертався до благодійників. Нас завжди підтримувало агропідприємство «Мена-Авангард», ФГ “Бутенко” та особисто Олексій Бутенко. Допомогу надавали інші благодійники регіону. Те, що відділення отримало необхідне обладнання – це їхня заслуга.
– Наскільки мені відомо, не в усіх районних центрах в лікарнях існують реабілітаційні відділення…
– Тут ви теж маєте рацію. Але ми почали роботу ще тоді, коли Мена була районним центром. Після втрати статусу райцентра багато керівників громад дивувалися, що в нашій міській лікарні є пакет стаціонарної реабілітації і пакет амбулаторної реабілітації. Наприклад, Корюківська районна лікарня, на скільки я знаю, взагалі не збиралася займатися реабілітацією. Їм вистачало роботи по інших пакетах, в тому числі по інсультному. Їх на той момент певною мірою задовольняло, що в Мені є реабілітація.
По кадровому складу ми повністю відповідали вимогам пакетів НСЗУ. У нас були в достатній кількості і ерготерапевти, і фізичні терапевти. Наші місцеві. Були у нас фахівці, які мали статус ВПО. Наш місцевий лікар Богдан Вербило закінчив магістратуру. Нам всього вистачало, всіх фахівців, і ми чудово працювали. І найголовніше – люди були задоволені. Реабілітація, а надто після початку повномасштабного вторгнення, стала дуже востребуваним сегментом медичних послуг. До нас приїздили з багатьох громад. І не тільки району, а й з області. Жодної скарги на роботу працівників реабілітаційного відділення ніколи не було.
– У коментарях під публікацією про закриття відділення часто діставлося міській владі. Ви можете сказати відверто: допомагали?
– То пишуть ті, хто, вибачте, не володіє інформацією. Від початку створення відділення, спочатку районна, а тепер міська рада, нам завжди допомагали.
По-перше, міська рада нам повністю сплачує енергоносії, теплоенергію, воду. Це, за сьогоднішніми мірками, шалені гроші.
По-друге, за моєї ініціативи міська рада підтримала програму, яка називається «Програма забезпечення медичних закладів Менської міської територіальної громади медичними кадрами». Вона була спочатку на 2022-2024 роки, а потім була продовжена, прийнята з новою редакцією на 2025-2027 роки. Ця програма працює. Вона передбачає фінансове забезпечення: це навчання для покращення кадрового стану лікарні і центру сімейної медицини. Тобто, навчання студентів.
Якщо, наприклад, студент, який навчається на контракті, – це може бути менянин, студент з іншого району чи міста, – хоче далі продовжувати навчання, він навчається за кошти громади. Є умова – потім він відпрацює 3 роки в нашій громаді.
Далі – навчання лікарів-інтернів. Якщо брати на цей рік, на навчання студентів передбачено 30 тисяч гривень на одну особу, навчання лікарів-інтернів на 4 особи – 100 тисяч гривень.
Є програма, яка передбачає виплату підйомних лікарям, що залишаються працювати в нашій громаді. Виплата – 100 тисяч гривень. Таких лікарів у нас може бути троє. Це 300 тисяч.
Також ця програма передбачає можливість фінансування спеціалізації лікарів і інших фахівців за кошти громади і проходження платного підвищення кваліфікації. Це 140 тисяч гривень.
Розмір витрат на оренду житла для фахівців – 36 тисяч гривень на одного лікаря.
Заохочння медичних працівників, тобто преміальні, на 4 особи – 34 800 гривень, які можна виплачувати за хорошу роботу, за хороші показники преміювати наших лікарів і інших медичних працівників.
Крім цього, завдяки міській владі у нас сьогодні встановлена і працює сонячна станція, яка надає можливість у разі відключення електроенергії забезпечити безперебійну роботу наших приладів, у тому числі реабілітаційного обладнання. Відділ міської ради, яким керує Сергій Скороход, провів роботу і зміг залучити грантову допомогу, завдяки якій ми маємо шикарний, я вважаю, реабілітаційний аппарат – багатофункціональний комплекс реабілітації, який коштує понад 1 мільйон 100 тисяч гривень.
І що це, як не підтримка місцевої влади? Все прозоро, кожен крок підкріплено відповідними рішеннями. Про суми підйомних, допомоги – все прозоро, всі цифри оприлюднено.
– Пане Григорію, а коли ситуація погіршилась? Коли ви зрозуміли, що існування відділення під загрозою?
– Коли Міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко сказав, що в кожній кластерній лікарні повинна бути реабілітація. Кластерні лікарні, наші сусіди – це центральні районні, міські лікарні. Тобто, Корюківська, Новгород-Сіверська, Ніжинська лікарні.
Проводилося це без аналізу. Думаю, ніхто не вивчав питання, чи вистачає фахівців на ринку праці, чи є фізичні терапевти, лікарі-реабілітологи, ерготерапевти, психологи, логопеди. А що робити в цьому випадку Корюківці і Новгороду? Міністр сказав, що це має бути у найкоротші терміни, а отже це команда до виконання. І куди наші колеги пішли шукати фахівців? Звісно до нас, до інших лікарень, де вже були пакети на реабілітаційні послуги. Тобто просто переманювали фахівців. Пропонували, можливо, більші зарплати, підйомні, премії, інші бонуси.
Не звинувачую колег. Вони просто виконали завдання Міністра. Я це завдання вважаю цілком слушним у цей час, логічним. Поясню чому: лікарня, яка надає допомогу при інсульті, повинна з самого початку стабільного стану хворого надавати реабілітаційну допомогу в гострому, післягострому періоді. Але… Є Міністерство охорони здовор’я. Там багато людей працює, на різних посадах. Ці фахівці мали б ретельніше проаналізувати ситуацію, передбачити ризики і зрозуміти, що, створюючи щось нове у теперешніх важких умовах, неодмінно є ризик зруйнувати те, що вже працює. Потрібно було передбачити ризики і з огляду на особливості територій. А надто – на особливості життя в прикордонні, де є ознаки демографічної кризи, де відчувається гостра нестача кваліфікованих кадрів, де люди працюють в умовах постійних обстрілів та повітряних атак.
Тому ось так і вийшо: Міністр охорони здоров’я оголосив, що в кожній кластерній лікарні повинна бути своя реабілітація, а у нас почався, на жаль, відтік кадрів.
Два наших фізичних терапевта вирішили перейти працювати в Корюківку. Потім, на жаль, поїхав і наш Богдан Вербило, – молода людина, фахівець. Мабуть, вирішив, що десь треба шукати щось краще.
Навіть тими заохочувальними моментами, які прописані в Програмі, тобто преміюваннями, підвищеними заробітними платами, ми, на жаль, не змогли утримати працівників. І на сьогодні склалася ситуація, що ми не відповідаємо вимогам. З березня нам перестали оплачувати обидва пакети реабілітації з боку НСЗУ.
– Я бачу, що вам болить ця ситуація?
– Не те слово. Зусиль було і сил покладено багато. Ми перевчили лікарів. Олена Гаєва – це лікар-неонатолог. Після закриття пологового відділення постало питання: що ж робити? Вона погодилася, пройшла спеціалізацію з фізичної реабілітаційної медицини і почала працювати. І дуже успішно працює.
Ірина Ціленко, яка була лікарем-фтизіатром, теж погодилася, пройшла спеціалізацію, працює у відділенні.
Всі медичні сестри, які працювали до того, пройшли відповідне навчання по реабілітації. І вони тепер не просто медичні сестри, а асистенти ерготерапевта, фізичного терапевта.
Відділення мало гарну репутацію і було потрібне людям. Я не знаю, скільки телефонних дзвінків надходить до Олени Гаєвої, завідувачки відділення. Але мені періодично телефонують і питають, як записатися, як пройти реабілітацію. Мені це дуже приємно, але водночас і дуже боляче, бо не виходить у нас поки що утримати це відділення.
Ми працюємо над кадровою проблемою постійно, тому що у медичних закладах Мени певний брак кадрів. У нас не вистачало невропатологів, хірургів, інших спеціалістів і так далі. Ми весь час над цим працюємо, шукаємо, розшукуємо, запрошуємо, ознайомлюємо з міською Програмою підтримки для наших фахівців. Минулого року до нас прийшла працювати Ольга Чернюк, яка пройшла переспеціалізацію з лікаря медицини невідкладних станів, екстреної медичної допомоги. Вона зараз працює в терапевтичному відділенні (від редакції – «Менщина» писала, що лікарка отримала квартиру у місті – https://go.mmedia.com.ua/kTdFEv). Ми всякими можливими і неможливими способами намагаємось залучати сюди фахівців, які нам потрібні.
З приводу реабілітації, я хочу сказати, що всі наші фахівці, які у нас працювали і працюють, обдзвонили своїх однокурсників, знайомили з нашими можливостями, щоб залучити до нас на роботу.
Я особисто спілкувався з деканами, керівниками кафедр фізичної реабілітаційної медицини закладів вищої освіти з різних міст України: Сумський педуніверситет, Сумський державний університет, Київський Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», Луганський університет імені Шевченка, який зараз працює в місті Лубни Полтавської обл. У Полтаву телефонував в медуніверситет, Таврійський національний університет імені Вернадського, Черкаську медичну академію, – у ці навчальні заклади я телефонував, спілкувався із завідуючими кафедрами, з деканами і пропонував донести інформацію. Надіслали їм наші можливості по Програмі підтримки і про підйомні, і про забезпечення житлом.
У червні буде випуск магістрів фізичних терапевтів із вищих навчальних закладів. З великою надією чекаю, що по закінченню випускних іспитів до нас, по нашому запрошенню, прийдуть працювати потрібні фахівці. Дуже-дуже на це сподіваюся.
Але в мене болить і за колектив, і за людей. За тих, хто насправді потребує реабілітації, за наших пацієнтів, які перенесли інсульт та інші важкі захворювання. І за наших воїнів, які після поранень, після травм, не зможуть отримувати у нас на місці цю реабілітаційну допомогу. А ще дуже болісно від думки про можливе скорочення медичного персоналу. Це для мене найжахливіше.
– Ви ж уже проходили таку історію – закривали пологове відділення…
– Так, але ми більш-менш з тієї ситуації вийшли з мінімальними втратами. Я кажу про внутрішні втрати, не про ті незручності, не про розпач, які принесло мешканцям громади закриття пологового. Це було жахливо важко для громади. Зараз я про медперсонал. Тоді ми максимально, кого могли, перевчили і працевлаштували, когось одразу працевлаштували. На сьогодні такої можливості, на жаль, немає. Кожного року додаються якісь вимоги до різних пакетів, в тому числі до реабілітаційних. Додаються якісь вимоги по веденню електронних записів, в яких включаються якісь обмеження. Це надзвичайно ускладнює роботу не тільки наших фахівців з реабілітації, а й інших відділень.
– Є інформація, що є проблеми з хірургічним відділенням?
– У маленькому місті всі усе знають. Так, з хірургією у нас також не все добре. На сьогодні це відділення не виконує свою роботу, не виконує свою функцію. За наявності трьох хірургів фактично не виконуються оперативні втручання. Один досвідчений хірург вирішив звільнятися. Начебто знайшов собі інше місце роботи. Ще один за станом здоров’я не може активно оперувати, а третій, молодий хірург, ще не досяг такого досвіду, щоб самостійно братися і виконувати оперативні втручання. Виходить, що відділення зараз фактично не заповнене, оперативне втручання не проводяться. Знайти фахового хірурга, щоб працював у нас, теж надзвичайно складно. Цього року у нас пакет по хірургічній допомозі підписаний повністю на цілий рік, але ситуація дуже складна і потребує прийняття якогось управлінського рішення, тому що весь медичний персонал відділення не завантажений роботою, а фінансова спроможність лікарні погіршується. НСЗУ платить кошти лише за реально виконану роботу.
– Ходять чутки, що ви казали працівникам реабілітаційного відділення йти за свій рахунок?
– Так, я просив, хто може взяти на свій рахунок, у кого є можливість. Це не тиск, це просто прохання. Тому що я не маю права відправити працівника без його згоди у відпустку за свій рахунок.
У нас зараз не працюють п’ять пакетів програми медичних гарантій, через що ускладнилася фінансова ситуація в лікарні. Тобто, два реабілітаційних пакети – стаціонарна і амбулаторна реабілітація, два хірургічних пакети – це робота стаціонарного відділення і хірургічні операції в умовах одного дня, і не працює пакет ВЛК, тому що наша терапевт і голова цієї комісії Валентина Московська, на жаль, важко захворіла. Знайти зараз лікаря-терапевта, щоб працювати в комісії ВЛК, теж поки що не виходить. Навіть попри ті можливості, які нам надає міська влада: можливість квартири, оренди квартири, виплати підйомних і так далі, на жаль, поки що не виходить.
– Ви згадували про двох спеціалістів, які пішли у Корюківку. Я знаю, що це Володимир Марушкевич і Оксана Радченко. Ви говорили з ними, чим вони пояснюють це?
– Так, звичайно, перед тим, як вони звільнялися, я з кожним говорив. Сказали, що прийняли таке рішення. Просто ухвалили таке рішення, без особливих пояснень.
Під публікацією про припинення фінансування реабілітаційного відділення було багато коментарів. Я всі прочитав. І про умови для молоді, для розвитку, для відпочинку. Можливо, це дійсно так з одного боку. Це мені, а також тим, хто тут вже має стале життя, подобається тихе, спокійне містечко. А молодь хоче чогось більшого – креативного, більше можливостей, розваг, культурного зросту. Вони хочуть жити на повну. Це нормально. І це не тільки для Мени така ситуація типова. Вона для всіх лікарень невеликих населених пунктів однакова. Попит на лікарські кадри надзвичайно високий. Що з цим робити? У мене наразі немає однозначної відповіді на це питання.
– Були звернення до вас з пропозицією – візьміть мене на роботу, – а він вам не підійшов?
– Ні, жодного не було. Хоча сам по собі реабілітаційний пакет дуже гарний по оплаті для фахівців, особливо, якщо заклад відповідає вимогам реабілітації високого рівня.
– Григорію Івановичу, ви ж кажете, що є спеціалісти. Цього мало?
– Олена Гаєва – це лікар. Ірина Ціленко – це лікар. Ще Дмитро Колотило пройшов спеціалізацію з реабілітації. Тобто лікарів фізичної реабілітаційної медицини у нас достатньо. Не вистачає фізичних терапевтів, ерготерапевтів.
Це не лікарі, не медичні сестри. Це фахівці, які безпосередньо займаються в мультидисциплінарній команді питаннями реабілітації.
– Чому не можна зараз когось перекваліфікувати так само?
– Теоретично можна, а практично – вже нема кого. Крім цього, це час. Спочатку йде навчання бакалаврат, потім магістратура. Тому що бакалавр з цієї спеціальності нам не підходить, потрібний лише магістр.
– Що ви хотіли б ще додати до всього, що вже було сказано?
– Гадаю, що тему відділення реабілітації ми обговорили достатньо для розуміння мешканців Менщини. Хочу сказати зовсім інше. Тим коментаторам, які намагалися мене образити. Я вважаю, що це люди з низьким рівнем освіти, виховання, а також інтелекту. Крім цього, їм треба пам’ятати про можливу юридичну відповідальність за свої слова.
– Ви згадували про іншого хірурга, що звільняється. Теж причину не пояснював, чому він хоче звільнятися?
– Йому вже не цікаво тут. Він прагне більшого навантаження, більших можливостей. Лікар працював раніше у Чернігова, тобто у великому місті. А робота лікарів у великих містах і в сільській місцевості дуже сильно відрізняється.
У нас є всі можливості, обладнання, операційна, персонал, лапороскопічна установка, але немає активного досвідченого хірурга.
– Григорію Івановичу, то який вихід бачите?
– Вихід? Сподіваюсь, що наша робота з пошуку потрібних спеціалістів дасть результат.
– А що з житлом для тих, хто захоче тут працювати? Бо Програма – це ж на папері, а треба ж дивитися реальний стан.
– Будемо розглядати кожну конкретну історію персонально. У нас є однокімнатна квартира, закріплена за лікарнею. Вона потребує ремонту. Якщо прийдуть спеціалісти, то будемо просити по програмі ці кошти і робити там ремонт. 350 тисяч гривень на цей рік закладені в бюджеті громади. Є приміщення, пристосовані під житло, у будівлі колишньої дитячої консультації. Можна тимчасово використовувати їх.
ВІД РЕДАКЦІЇ.
Перше. Журналістка “Менщини” поспілкувалася із пацієнтами реабілітаційного відділення. Люди задоволені роботою. Хтось вперше побував у відділенні, хтось вже був – всі високо оцінюють рівень наданих послуг, умовами, ставленням персоналу. І всі категорично проти закриття такого відділення. Кажуть, що готові на все – звертатися у Чернігів, Київ, писати колективні листи, – все, аби зберегти те, що є.
Друге. Зупинка у фінансуванні НСЗУ реабілітаційного відділення Менської міської лікарні викликало шквал коментарів з боку читачів інтернет-видання “Менщина”. Проблема об’єднала мешканців громади. Редакція приємно вражена, що велика кількість реакцій під публікацією та думок коментаторів були конструктивними. Читачі навіть пропонували варіанти виходу з кризової ситуації.
Ми дуже сподіваємось, що Менська міська рада на найближчій сесії ініціює обговорення цього питання депутатським корпусом. Можливо, варто також ініціювати громадські слухання та звернення до обласної військової адміністрації, Міністерства охорони здоров’я, НСЗУ. А може й вище… Мешканці громади заслуговують на якісну медицину. Це є конституційним правом кожного громадянина України. Але наразі забезпечення рівного доступу до неї у великих містах та малих населених пунктах суттєво відрізняються. А надто в прикордонних регіонах, де через постійні обстріли ворога, логістичні проблеми, нестабільні послуги з пасажирських перевезень отримати потрібну медичну допомогу вчасно стає інколи проблемою. Але це вже не компетенція органів місцевого самоврядування. І тим паче – самих лікарень. Це має вирішуватись на рівні держави. Прикордонні з агресором території мають отримати особливий статус. І в медиціині, і в освіті… В усіх сегментах. Сама по собі близькість до росії це вже виклик. І жити тут поряд з неадекватним сусідом не надто комфортно. А коли ще закриваються медичні, освітні, культурні заклади, скорочується кількість доступних на місцях послуг, коли роками не асфальтуються дороги, перевізники не хочуть везти пасажирів у віддалені села і до них можна дістатися або пішки, або за всі гроші світу – от тоді у людей, особливо у молодих, і виникає бажання їхати кудись. Де краще. І цілком ймовірно, що через 50-100 років на північному прикордонні країни буде майже безлюно. Якщо, звісно, нічого не зміниться.
Цей матеріал підготовлено в межах проєкту «Посилення місцевих медіа для демократичної стійкості та публічного діалогу в Україні», який реалізується та фінансується Фондом Ірондель (Швейцарія). Погляди, висловлені в матеріалі, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Фонду Ірондель.