26 квітня 1986 року, 35 років тому, у Чорнобилі сталася одна з найбільших техногенних катастроф людства – вибух на атомному реакторі.
Спогади менянки Галини Сипченко про цей день:
“У кожного свої спогади про Чорнобильську аварію.
Я в цей день з групою менян була в Білорусії в туристичній поїздці Мінськ-Хатинь. Вечором в готелі хтось послухав радіо і сказав, що на Чорнобильській АЕС щось сталося. Якась аварія чи вибух. У душі поселилася тривога.
Поїздка тривала. Були вихідні. Коли ми поверталися додому, стояла надзвичайно тепла сонячна погода. В Гомелі люди ходили в футболках, дітвора гралася в шортиках, людей на вулиці було дуже багато. Як дізналися потім, радіаційна хмара в перші дні накрила Білорусію. Влада про це мовчала.
Я тоді працювала в райкомі партії. Інформації про справжній стан справ з рівнем радіації не було. Поміряти її рівень нормально не було чим. У викладачів початкової військової підготовки в школах були такі-сякі дозиметри, ото вони ними і вимірювали. І ще в санстанції можна було поміряти радіоактивність продуктів.
Як себе вести, як убезпечуватись від радіації – ніхто нічого не знав. Хоча всіх вчили на заняттях з громадянської оброни, як діяти в разі виникнення радіоактивного зараження від вибуху атомної бомби. Але то ж бомба, а тут ? Люди питають, а ти сам не знаєш, що робити.
Через брак достовірної інформації ширились всілякі чутки. Адже джерелом інформації тоді були лише газети, журнали, радіо і телебачення. Офіційна інформація фільтрувалася і дозувалася. Засоби масової інформації розповідали про героїзм ліквідаторів.
Потім пішла страшна інформація про хвороби, смерті. Весна, всі працювали на городах, в садках, у полі. Нас, райкомівських працівників, возили в радгосп в Чапаївку (Садове) на прополку полуниці. Потім декому було дуже зле, списували на алергію від рослин.
Небо було чисте, безхмарне; говорили, що з літаків спеціально розстрілюють хмари, щоб на землю не падали радіаційні дощі.
На Першотравневу демонстрацію вийшло все місто, в т.ч. і школи. Ніяких застережень не було. День був сонячний і теплий, в мене «обгоріла» шия, і потім шкіра кілька разів облазила, молода шкірочка була якогось аж фіолетового відтінку, такого ніколи не було раніш. Через кілька років почалися проблеми зі щитовидкою.
Військкомат мобілізував багато чоловіків на ліквідацію наслідків аварії. Багато з них потім одержували діагнози, які медики не пов’язували з перебуванням в Чорнобилі. Люди обурювались, приходили скаржитись в райком.
Як і завжди, знаходились “ловкачі”, які побувавши раз в зоні з якоюсь делегацією, потім одержували статус ліквідатора.
Влітку частину дітей відправили на відпочинок у Західну Україну, на Полтавщину, на Південь. Вагітним жінкам пропонували перервати вагітність.
Переселенцям із 30-кілометрової зони будували житло в інших областях України. В Мені тоді добудовували 5-поверхівку, мали одержати квартири 35 сімей, люди дуже тривожились, чи не заселять в новобудову переселенців.
Моя інститутська подруга Валя Коломієць була родом з с. Ладижичі Чорнобильського району. Розповідала, що батьки змушені були покинути там практично все майно, в т.ч. машину. Держава компенсувала втрати, але батькам важко було звикати на новому місці. Радіація тяжко вдарила по їх здоров’ю.
Мій однокласник Сашко Гирич працював на Чорнобильській АЕС. В день аварії йому виповнилося 30 років. Через чверть віку Чорнобиль дістав його смертельною недугою і передчасно обірвав життя.
Згадаймо про всіх, хто першими пішов в радіаційне пекло і зупинив смертельну небезпеку. Згадаймо тих, хто працював на ліквідації наслідків аварії. Пом’янімо всіх, хто став жертвою цієї страшної катастрофи”
Джерело: https://bit.ly/3eAxpxu
Фото міськради https://bit.ly/3xyn7H9