Тамара Захарченко: “Вітя завжди був швидким в усьому: у думках, у словах, у діях”


Віктор Захарченко – переможець конкурсу “Вибір року” у номінації “Меценат чи благодійник”.

Зараз Віктор проживає у Москві, тому “Менщина” зустрілася із його мамою, Тамарою Василівною, щоб дізнатися про дитячі роки переможця.

“Із самого дитинства дуже багато працював над собою: що фізично, що духовно.

У дитинстві був малого зросту. Дуже переживав за це. Де тільки міг, всю літературу у бібліотеці перечитав, як підрости. Батько зробив йому турнік. То Вітя з нього не злазив – висів, підтягувався. Школу закінчував, то вже зріст був “нормальним”.

Активним, непосидючим був із дитинства – футбол, КВК, олімпіади. Був ведучим на міському конкурсі краси “Міс Мени”, вожатим у “Казковому”.

Математикою почав захоплюватися із дитинства. Його дід був природженим математиком, директором сільської школи. Готував дітей до вступу в інститути.

У бійки ніколи не вступав. Але вікна бив. Футбольним м’ячем. Одного разу побив вікна з однокласником, Юрієм Ромащенком. Батько Юри організував, все засклили – на цьому все закінчилося. Але Вітя дотепер склить вікна у школі – наче спокутує свою дитячу провину (від редакції. Віктор Захарченко – організатор футбольної “Вуличної ліги”, яка проходить у спортзалах Менських шкіл, тому інколи там б’ються вікна).

Бабуся у дитинстві називала його “електровіником” – настільки він був швидким в усьому: у думках, у словах, у діях. За яку роботу він не брався – все у нього горіло. Завжди допомагав по господарству: і корми заготувати, і худобу погодувати. Вони з братом знали: приходиш зі школи – треба розтопити котел, щоб поки ми прийдемо з роботи, то було у хаті тепло.

Коли Вітя був в 11 класі, помер його дідусь. Ми поїхали на похорон самі, бо у нього був випускний екзамен, а Юра в інституті навчався. А у нас була пайка цукрових буряків у колгоспі “Перше травня”, всі разом сапали. То він після екзамену пішов на ту пайку і сам закінчив ті буряки сапати.

Одного разу поїхали до Ленінграда. Він був, мо, у першому класі. Пішли до Ермітажу. Все огороджено, всюди попередження. Екскурсовод розказує щось, я слухаю, мені цікаво. Дивлюсь – Віті нема! Кинулись шукати – а він на царському троні сидить! Так соромно було!

У школі був відмінником, медалістом. Майже по всіх шкільних предметах з районних олімпіад отримував перемогу.

Багато віршів писав. Був цілий блокнот з віршами. Але комусь дав почитати, і все – загубився. Писав мені для знайомих привітання на День народження.

У них взагалі клас сильний був, дружній. Фізику у них вів Борис Києні. Так вони, щоб самостійних не писати, пропонували у шахи зіграти. Якщо обігрували його – то самостійна відміняється. Отак часто і грали. Борис Петрович тоді часто згадував, що такого класу більше у нього не було.

Дуже багато читав. Крім шкільної програми, самостійно цікавився пізнавальною, історичною літературою. В інституті тому й легко вчитися було. Хоч і не найпрестижний інститут вибрали – Чернігівський “пед”, але іншого просто не могли собі дозволити.

Футболом просто марив з дитинства. У них була компанія, то якщо Віктора не було, всі сиділи і його чекали, без нього не починали гру. Він був негласним капітаном. Навіть у старших класах дівчата були не на умі – тільки футбол.

Він знав всі команди, всіх гравців. Просто жив футболом. Але про кар’єру футболіста навіть не мріяв. Він знав, що його рівень підготовки замалий, що треба було займатися з 5-6 років.

Після закінчення інституту вибір навіть не стояв, де працювати. Хоча йому пропонували йти викладачем на 3 кафедри. Навіть мені додому дзвонили. Він сказав твердо: “Я повинен відпрацювати те, чому я навчався”. І пішов працювати у Ліски у школу вчителем фізики на 3 роки.

Далі працював на “сирнику” на комп’ютері. Тоді мало хто вмів ним користуватися, а він вже вмів. Писав статті про розвиток Інтернету, які багато де друкувалися. Брав участь у різних конкурсах, писав.

На основі цих статей вони познайомилися з Оксаною, майбутньою дружиною. Десь пів року вони списувалися, а потім він запросив її на Україну. Їздили туди сюди, потім жили там разом. Розписалися на Кіпрі. Оксана постійно мені дякує за Вітю.

Коли він сказав, що буде працювати у Москві, я була розгублена. Він спочатку не думав, що це буде назавжди. Він навіть ділянку під забудову тут взяв. Так вона і стоїть пусткою. А тепер там його дім, його сім’я.

Якщо йому так добре, то і я щаслива. Я мама – повинна все приймати так, щоб було добре моїм дітям.

У нього там добре ідуть справи. Я переживаю за нього, кажу, що багато працює, а він: “Ти мені що казала? Якщо хочеш щось мати – треба добре працювати”.

Намагається допомогти всім, кому може. Каже, поки є можливість, то допомагатиме.

Дзвонить двічі на тиждень по Skype. Часто я перша набираю, мені не терпиться поговорити, він часто зайнятий. Всяке ж буває. І це ж я дзвоню о 21 годині, а він ще працює.

Останній раз приїздили на моє 70-річчя. Зараз все не виходить приїхати. Та й приїжджають на 3-4 дні. Йому вистачає часу з усіма побачитися. То у нього зустріч із футболістами, то з “Менщиною”, то ще з кимось. Я його вдома і не бачу.

Я коли знаю, що він приїде, то смажу йому мойву. Так любить! Каже, що всього вже перепробував, по всьому світі був, наїдки різні куштував, але це – запах дитинства! І смажені домашні яйця!”

Від редакції. У 2018 році Віктор Захарченко був гостем проєкту “Чай з…”. На зустрічі у Мені він розказав про своє захоплення футболом, Москву, “Менщину” та плани на майбутнє. Детальніше – http://bit.ly/3pFWJ92


0 Comments