Неля Панченко: “Я завжди знала, що хочу бути вчителем”


Перемогу у номінації “Учитель” конкурсу “Вибір року” отримала вчителька початкових класів Менської школи Шевченка Неля Панченко.

“Менщина” спілкувалася з нею про життя та мрії.

Неля Панченко: “Сама я з Ушні. У 15 років вступила у Прилуцьке педучилище. Я люблю маленьких дітей, то хотіла бути саме вчителем початкових класів. Навіть думки не було, що можу бути вчителем старших класів.

Після Прилук вийшла заміж і почала працювати у Лісківській школі. Там був дуже гарний клас. Через рік роботи вступила в Чернігівський університет на заочне. Працювала, ріс син Женя, навчалася.

Потім перейшла працювати у менську школу Шевченка. Тоді класи на українську мову ділилися на 2 групи. Спочатку у мене було 4 години української мови. Був один урок у день. Мене, як молоду вчительку, ставили на всі заміни. Коли моя колега пішла у декрет, мені запропонували вийти на клас. Хоча тоді у мене сину було всього рік і 4 місяці, але я розуміла, що іншого шансу може не бути, і пішла на роботу.

Перший клас, що мені дістався, було 19 хлопчиків і 10 дівчаток. Дуже гарні діти! І зараз кожного пам’ятаю.

Працюю вже 27 років. Є такі діти, що я їх навчала, а тепер вони до мене своїх дітей водять. Зараз клас, що у мене, особливий. Із 30 дітей майже у всіх я навчала когось рідного: старшого, двоюрідного. Перші дні було трошки складнувато, адже діти схожі, то навіть імена плутала.

Діти змінюються. Ті, які були 20 років тому, і зараз – інші. Я не можу сказати, що ті кращі чи гірші. Просто не такі. Як любили вони, щоб було цікаво, так і люблять; як хотіли діти, щоб їх любили, так і хочуть, всі хочуть, щоб до них з душею, по-доброму.

Зараз дітей з 4 років вчать читати, писати, рахувати. А тоді їм у школі не цікаво, пропадає інтерес. Мені подобається, коли діти ходять на гуртки малювання, займаються бісером, ліпленням. А якщо дитину посадили за буквар і вона його зазубрила, толку не буде. Головне – навчити дитину чути з першого разу. Діти, які не вміють слухати, їм важко.

Я ні чим не відрізняюся від інших вчителів. У нас всі вчителі початкових класів – великі трудівники. І так всюди. Минулого року я була супервізором (це вчитель, що пройшов сертифікацію, відповідне навчання, є наставником, може допомогти іншим вчителям розібратися в тенденціях НУШ). Я об’їхала Сосницький район, була в Холмах, Корюківському районі. То заходиш у класи, як до себе: на столі зошити, книжки, дітьми «обліплена».

Я не дуже стежу за новинами, у мене немає на це часу. Пізніше вже мої знайомі сказали, що за мене проголосували. Я навіть не знала, де за мене голосують. Я не дуже публічна людина, я цього не люблю. Алла Пилипенко, моя колега, яка теж була серед номінантів, гарний педагог. Я б була рада, якби вона перемогла.

Зараз дуже важкий час, складно всім. Дистанційне навчання внесло свої корективи. Батькам складно, дітям складно, ми дистанційкою теж не задоволені.

Зараз у мене перший клас – це вже дорослі діти. Тривога лунає – я їм один раз пояснила, що ми спокійно встаємо, спокійно беремо, що треба, і спокійно йдемо у підвал. Все. Немає ні сліз, ні емоцій. Так треба. Вже навіть діти не уявляють собі, що було по-іншому. Дякую батькам, вони завжди поновлюють «тривожні рюкзачки». Туди кладеться щось смачненьке, що любить дитина, іграшки кладуть. Ми заходимо у підвал, дитина дістає щось смачненьке, їсть і заспокоюється. Складно там сидіти і нічого не робити.

У мене завжди батьки дуже хороші. У підвалі облаштували для дітей зручні столики, сидіння, картинами стіни прикрасили.

Я дуже люблю читати. Не люблю інтернету, телевізор нагнітає. Раніше любила більш серйозні книги. Зараз хочу книги, які читати легко, щоб розгрузитися.

Найбільша мрія – щоб у моїх дітей все було добре. Щоб всі були разом, щоб чоловік повернувся. Коли буде перемога, то всім буде добре. Люблю їздити на Десну. Це для мене відпочинок. Всі люблять шашлик смажити, а я – варити уху. Хоча останній рік це все не на часі.

Мені подобаються нагороди, якими мене нагороджують діти. Минулого року подарували портрет на полотні, на якому – весь клас. Батьки дарували кубок із підписом, діти дарують грамоти – оце мені подобається.

Це – стиль життя, не робота. У класі я рано, о 7.40. Люблю цей час, коли починають приводити дітей, я розкладаю свої речі, зошити, пишу на дошці.

Синові не подобалося, що я вчителька. Оля маленькою любила, що мама вчителька. Коли підросла, теж не подобалося. Я їх не вчила, довірила гарним колегам. Ні один з дітей мою професію не обрав. Женя пов’язав себе з технікою, Оля вибрала логопедію, хоча я до останнього думала, що Оля буде вчителькою, у неї всі задатки є.

Я завжди знала, що хочу бути вчителем. Ні тоді, ні зараз я не уявляю себе ніким, крім вчителя. Не знаю, чим би ще могла займатися”.


0 Comments