МЕНЩИНА ІСТОРИЧНА. Перша жінка-полковник Полтавської міліції родом з Величківки


Менська публічна бібліотека

Наша розповідь про життєвий шлях і поетичний талант першої жінки-полковника в історії Полтавської міліції, першої жінки, що очолила окрему службу в обласному управлінні внутрішніх справ.

Її слова ідуть від серця. Марія Федорівна – спадкоємниця традицій, віри, моралі, поняття добра і зла розкуркуленого діда, дочка батька, покараного судом до примусових робіт за відмову вступу у колгосп, у минулому – активний учасник усіх громадсько-суспільних подій, щиро віруюча людина, добре знає Біблію, Псалтир.

Народилася Марія Федорівна Вахненко 20 вересня 1938 року в селі Величківка в сім’ї селянина-одноосібника. Навчалася у Величківській школі-семирічці, потім – у Киселівській середній школі. Земляки-однокласники згадують її добрий характер, активність, організаторські здібності, успіхи у навчанні, особливо з математики та фізики.

Після невдалої спроби вступити до медичного інституту працювала у місцевому колгоспі «Маяк», потім – штатним працівником газети «Колгоспна правда».

У 1959 році Марія Федорівна вийшла заміж за Серновця Анатолія Андрійовича, сина директора Киселівської школи. Анатолій на той час вже працював учителем математики в Київській області. У 1960 році у них народився син Віктор. Та сімейні обставини склалися так, що у серпні 1970 року Марія переїхала до Полтави, де в той час жив її брат Петро.

Працювала редактором в обласному управлінні у справах видавництв та поліграфії. Випадкове знайомство привело Марію Федорівну на роботу в управління МВС України у Полтавській області. З 1982 року вона – начальник першого відділу обласного управління, а з часом присвоєно звання полковник. Цей відділ вона очолювала шістнадцять років.

Має сорок сім заохочень, нагороджена медалями «За бездоганну службу» трьох ступенів, «Ветеран праці», нагрудними знаками «Відмінник міліції», «За відмінну службу в МВС», «За відзнаку у службі».

Складним у морально-психологічному стані був час, починаючи з другої половини вісімдесятих років. Вона поховала батьків, обох братів, пізніше – чоловіка. Гіркота втрати у 2007 році сина нестерпно пече душу і зараз. Але втрата рідних і близьких не подавили її волі, не озлобили. Усе перенесла в душі.

Величківка
Мов легкокрилі птахи, промайнули
Літа: п’ятнадцять,сорок, шістдесят…
В Величківці ми згадуєм минуле,
Хоч всім нам є про що відзвітувать.

Моє село. Рідне таке до болю.
Гора, де видні далі навкруги.
І річечка, що б’ється під горою,
Ховаючись в зелені береги.

І Місяць так купається у річці,
І трави пахнуть росами,теплом.
І зорі в небі грають так іскристо.
Так сяють тільки над моїм селом!

Садки духмяно яблуками пахнуть,
І над колоссям марево пливе.
Село моє, єдине і прекрасне,
Спасибі, що ти є, що ти живе.

Село – столиця нашого дитинства,
Бо йшли ми звідси стрімко до мети.
Бо звідси починались всі дороги,
Дороги,що вели нас у світи…

Фото 2 – зустріч випускників Величківської школи через шістдесят років: Ліля Беззубенко, Ніна Примак, Тоня Набок, Оля Вахненко, Оля Полоз, Марія Вахненко, Микола Яковенко, Сергій Дмитренко.

Джерело: http://bit.ly/35bUiUm


0 Comments