Марина Гончаренко отримала перемогу у номінаціях “Добродійник” та “Відкриття року” конкурсу «Вибір року».
«Менщина» дізнавалася про неї детальніше: «Мені 22 роки, я менянка, вчилась у менській гімназії. Далі вступила до Ірпінського державного податкового університету за спеціальністю «Міжнародне право», продовжую здобувати освіту магістра в цьому ж університеті за цією ж спеціальністю. Паралельно працюю юрисконсультом в приватній компанії у Києві.
Намагаюся частіше приїжджати в Мену як тільки випадає можливість, тому що я б хотіла своє майбутнє життя пов’язати з Меною. Я завжди мріяла виїхати в Київ, створювати свою кар’єру там, але коли сталася війна, коли я пробула в Мені пів року… Тягне сюди… Я їду в Київ, місяць там працюю, але намагаюсь приїжджати додому один-два рази в місяць: просто випити кави, тут більш спокійний ритм життя і мене це приваблює.
За кордон точно ні. З початку повномасштабного вторгнення у мене були варіанти, щоб поїхати, але моя позиція одна – ні. Поїхала за кордон до брата, так сталося, що він поїхав туди навчатися, і я пробула там днів п’ять. Морально було дуже складно, з одного боку – ти зі своїм братом, ти його побачила, це такі відчуття, коли він просто обійняв, побачив перший раз за пів року, ти знаєш, що з ним усе добре. Але в той же час приходять повідомлення, що повітряна тривога: дивишся, що Київ обстрілюють, і всю Україну обстрілюють, і ти за кордоном, і нічого не можеш зробити. Так, ти можеш допомагати якось фінансово, але не можеш допомагати ресурсно.
Фінансова допомога то добре, у мене є на те можливості, але коли я приїжджаю в Мену, то перше, що я роблю, я йду в художню майстерню плести сітки. Я отримую від цього більше морального задоволення, ніж я скинула на якийсь збір. Я знаю, що я допомогла руками.
З початку повномасштабного вторгнення в мене я і у всіх, напевне, була депресія. Я просто п’ять днів лежала вдома, я не могла зібратися до купи. Коли всі в перший день бігли в АТБ і купляли їжу, я пішла і купила чіпси. Я ніколи не дозволяла собі їсти чіпси, пити кока-колу, але в один день ти не знаєш, чи ти виживеш завтра чи ні, і що взагалі буде. Своє життя я планую завжди: що я буду робити через рік, два, п’ять, десять, куди поїду, де я буду, де хочу працювати… А один момент просто всі мої плани… І перше, що я вирішила: я буду їсти чіпси, лежати на дивані і помирати.
Але потім прийшло розуміння, що треба брати себе в руки. Я член громадської організації у Києві, напрямок нашої організації це освіта, просвітництво, права людини. У нас була художня виставка на тему «Війна та мир» за рік до повної війни у квітні 21-го. Ми ще тоді піднімали цю тему. Але тоді на мене всі так дивилися: війна, десь там на Донбасі, це не актуально. Лише тепер до людей дійшло.
Щодо Мени, то якось треба було зібрати карабіни на рюкзаки. Я «кинула кліч» серед молоді Мени, вони почали телефонувати, я збирала по Мені. І потім я випадково дізнаюся, що існує художня майстерня, що там збираються люди, відбувається волонтерство. Я зателефонувала своїй вчительці Юлії Іллєнко, яка запросила мене на плетіння сіток.
Я пам’ятаю перший день, коли я приходжу на художню майстерню з острахом: сприймуть мене-не сприймуть, як там все відбувається… Приходжу, а там – всі знайомі люди, молодь, Віка Царенко, Марина Лук’яненко. І з радістю сприйняли, показали, як плести, як що робити. Так все і закрутилося.
Почали плести сітки, потім через мою ГО надавали гуманітарну допомогу у вигляді бинтів, накладок на рани та інше. Ми це розмістили на художній майстерні і почали комплектувати і відправляти військовим на різні напрямки.
Потрібні були руки на плетіння сіток, оскільки на початку була просто неймовірна кількість замовлень на них. Я запропонувала запрошувати молодь. Молодь прийшла на декілька днів, але не було такого, що ходили кожного дня.
Я запропонувала постити на фейсбук, щоб люди якось допомагали. Спочатку я це робила на своїй сторінці, підписувала, що це «Волонтери Менщини». Потім Оксана Василенко зробила наш логотип. Далі дівчата створили сторінку і почали постити у себе.
Деякі люди знали про художню майстерню, і зносили туди все, допомагали. Так і зараз. Звичайно, відчутно, що збільшилася кількість людей, які готові нам допомогти, особливо фінансово. Це все справа соцмереж, «сарафанного» радіо. Багато менян, які за кордоном, дізналися про нас через соцмережі і почали допомагати.
Зараз, як на мене, найбільша проблема волонтерів – черги на митницях, зараз всіх дуже перевіряють. Це, з одного боку, класно, оскільки мають розкритися, нібито, шахрайські схеми, але з іншого – страждаємо ми, волонтери, страждають військові, які знаходяться на передовій. Наприклад, нещодавно треба було купити якісний, сертифікований шолом. Я його замовила, оплатила, але вже місяць не можу його отримати, бо він стоїть на митниці.
Якщо брати особисто мене, то я не комунікую з місцевою владою. На початку повномасштабного вторгнення, коли у нас не працювала «Нова пошта», ми замовили нитки на пошту Корюківки. І треба було якось забрати. Я звернулася до голови Корюківської РВА за допомогою. Він без проблем допоміг. Потім дізнався про проблему з сітками, передав сітку.
Художня майстерня існує рік. Ніхто не бачив Геннадія Примакова там. На мою думку, це свідчить про те, йому не до художньої майстерні, він не визнає її існування як волонтерського центру, йому не цікаво, що там відбувається і які є потреби.
Представники міськради там були – Вікторія Прищепа приходила. Але сам факт – чомусь не приходять, чомусь не говорять. Думаю, причина цього – особиста неприязнь до певних людей, які є на художній майстерні, у тому числі – я.
На початку повномасштабного вторгнення у мене був пост в інстаграмі, що важливо об’єднуватися і навіть попри те, що хтось має якісь особисті образи, хтось недолюблює когось, – про це треба забути. Зараз треба згуртуватися і зрозуміти, що треба щось робити.
У березні 2022 року місцева влада покликала молодь у Будинок культури. Нам показували, як заряджати автомат, розповідали базові речі. І піднімалося питання з приводу «коктейлів Молотова», які на той час робилися у Корюківці, про партизанський рух. На що нам сказали, що це не треба. Коли треба буде щось, то нам зателефонують. Але ніхто не подзвонив.
Важко сказати, скільки у нас задіяно людей. Приходять молодь, дорослі, вчителі. Під час плетіння сіток хтось на лекції, хтось на роботі. Вчителі бігають з роботи – до нас – на роботу, намагаються все поєднати.
Немає строгого режиму – хто в скільки хоче, у стільки і приходить. Наприклад, Віка Царенко любить поспати. Тому вона виспиться, а потім приходить: вже заряджена, з настроєм, готова працювати. Майстерня відкривається о 9 і, умовно, до 14. Але час залежить від замовлень на сітки, ще щось. На сітки замовлення постійно.
Якщо у мене сьогодні настрій плести сітки – я плету сітки, настрій клеїти наліпки на свічки – добре. Тобто, кожен займається тим, на що у нього настрій.
Наприклад, та сама Віка Царенко записує, скільки сіток ми сплели, скільки метрів, скільки потрібно, хто на замовленні, кому терміново. Тобто, якщо сітку сплели, то дзвонимо до неї і питаємо, яку наступну плести. Також вона знає, який колір куди вплести.
Для мене було відкриття, що я потрапила у номінації. Почали скидати друзі, що вони мене підтримають. Нагороди будуть у художній майстерні, це однозначно. Там моя душа. І ці нагороди – це нагороди всієї художньої майстерні.
Якщо чесно, я вважаю себе лідером у Менському молодіжному об’єднанні. За час повномасштабного вторгнення я вважаю, що я зробила багато для того, щоб стерлася конкуренція між молоддю: Молодіжна рада, МЕМ, волонтери Менщини. У цьому, я вважаю, я реально справилася. Не до кінця, оскільки треба трохи «дожати».
Я б дуже хотіла займатися молодіжною політикою у Мені, можливо, у районі.
Крім перемоги, мрію про нереальне – підняти тих, кого вже нема. Якщо брати реальні мрії, то щоб мої рідні, які перебувають за кордоном, щоб повернулися.
Якщо брати найближче майбутнє, то планую закінчити навчання у магістратурі, вступити в аспірантуру, працювати на благо нашої держави. Піти на державну службу – це моя мрія, хоча мене всі відмовляють, але я хочу це спробувати. Так, є чутки, що я планую піти на мерство. Я не знаю, що буде, як все складеться. Після перемоги побачимо, як воно все буде».
0 Comments