Тетяна Кузьменко. Фото з архіву Василя Кирилюка

Далеко не кожен може дозволити собі побувати за кордоном, познайомитися з іншими культурами, побутом, звичаями. Але як тільки хочеться дізнатися, як живуть люди на іншому боці планети! Тому ми продовжуємо спілкуватися з мандрівниками, яким вдається вирватися з буденності й податися в захоплюючі далі у пошуках нових знань та вражень.

Цього разу враженнями від поїздки до Індії ділиться житель Свердловки Коропського району, затятий мандрівник Василь Кирилюк.

– Василю Денисовичу, якою була мета Вашої поїздки в цю екзотичну азіатську країну?

– Їздив на запрошення моїх індійських друзів, що проживають в столиці Індії – Делі. З ними я познайомився кілька років тому під час перебування в Німеччині. Вони вже давно мене запрошували відвідати їхню країну, але лише тепер, в ролі пенсіонера, у мене є достатньо вільного часу, щоб дозволити собі зробити цей передноворічний подарунок.

– А як поставилася до такої екскурсії Ваша дружина?

– Як завжди, з розумінням. Адже вона знала, що Індія – це моя давня мрія. Тому ми спільно заощаджували кошти для моєї поїздки. Щоправда, в перші дні мого від’їзду вона страшенно хвилювалася за мене, тому що начиталася в Інтернеті всіляких страшилок про Індію. Але, коли через кілька днів мого перебування в тій державі вона побачила на фото, яке я виклав на сайті, моє щасливе обличчя, відразу ж заспокоїлася.

– Василю Денисовичу, чи не могли б Ви розповісти нашим читачам про свої враження від Індії, щось порадити тим, хто туди надумає поїхати.

– По-перше, не слід зациклюватися на різноманітних щепленнях проти всіляких «індійських» хвороб, про які стільки написано в мережі Інтернет. Бажано не робити їх взагалі, бо є ризик заразитися ними ще до поїздки в Індію. Але активоване вугілля, левоміцетин і вологі серветки бажано з собою прихопити, хоча особисто мені ліки за час мого перебування в Індії в нагоді, на щастя, не стали.

Слід пам’ятати, що індуси їдять дуже гострі, щедро наперчені страви, після яких тривалий час здається, ніби ти дихаєш полум’ям. Перш, ніж подадуть замовлену страву, вам ставлять склянку холодної води або йогурту, щоб під час їжі, ви мали змогу «гасити полум’я в роті».

Їдять індуси все руками, але якщо попросите, то вам принесуть виделку або ложку, щоправда іноді можуть забути її помити, тоді якраз і стануть в нагоді вологі стерильні серветки.

По-друге, в Індію потрібно не їхати, а летіти. Вивчивши в Інтернеті всі можливості перельоту в цю країну, я зупинився на українській авіакомпанії «Аеросвіт», яка пропонує прямий переліт Київ-Делі-Київ тривалістю 6 годин за досить доступною ціною. В комфортабельному літаку «Боїнг-767», котрий розрахований на 230 пасажирів, час перельоту промайнув дуже швидко, адже в небі нас годували і поїли, перед кожним пасажиром на задній спинці переднього сидіння – вмонтований екран, де при бажанні кожен міг подивитися фільм чи послухати музику. Все це входило у вартість квитка.

Зійшовши з трапу літака в приміщення аеропорту Делі, перші мої враження про країну були просто захоплюючими. Мало де в Європі є такі сучасні, практичні, розкішні й охайні аеропорти, як міжнародний аеропорт Індіри Ганді, названий в честь колишнього Прем’єр-міністра Індії. Незважаючи на те, що протягом року цей аеропорт приймає більш, ніж 50 мільйонів пасажирів з усього світу, черги там практично відсутні, є комфортні місця для сидіння та лежання пасажирів, які чекають на свої рейси, достатньо буфетів, кафе, ресторанів, де можна смачно пообідати.

В аеропорті також можна (і бажано) замовити таксі в будь-яку точку міста за доступною ціною, тому що за його воротами таксисти вимагають плату вже значно вищу.

А ще з аеропорту можна будь-куди доїхати на метро. Метрополітен Делі – це друге, що мене вразило своєю практичністю і охайністю. А придбавши метрополітенівську карту Делі з позначками визначних пам’яток міста та станцій метро, на яких ці місця знаходяться, а також денний проїзний квиток за 100 рупій, я з превеликим задоволенням знайомився із життям індійської столиці.

Вразило мене якось, що після невеликої кількості поїздок по місту мені наприкінці дня в касі метро повернули 40 рупій за невикористану до кінця денну проїзну картку.

– А як на ваш погляд, дуже відрізняється наша столиця від індійської?

– На це запитання відповісти важко, бо Київ і Делі – це як Земля та Місяць. Це зовсім інший світ, зовсім інший вимір, зовсім інший спосіб життя людей.

У Делі перше, що кидається в очі – це відсутність на вулицях міста будь-яких правил вуличного руху. Автомобілі, мотоцикли, велосипеди рухаються лавиною, всі одночасно сигналять та стараються обігнати один одного, а між ними маневрують пішоходи, намагаюсь перебігти шлях, не потрапивши під колеса.

Також на дорогу час від часу виходять корови, які зовсім не зважають на весь цей рух.

Тротуарами теж слід іти оглядаючись, тому що на них нерідко виїжджають мотоцикли, велосипеди, а часом і автомобілі.

Іноді на перехрестях можна побачити поліцейських у жовтих жилетах з бамбуковими палицями в руках, іноді вони навіть свистять у свисток, але на них ніхто не звертає уваги, або просто не чують через сигнали автомобілів та мотоциклів.

Кузови автомашин переважно погнуті, подряпані, але на це ніхто не звертає уваги. Якщо врахувати факт, що в Києві проживає 2,9 млн. жителів, а в Делі більше 15 мільйонів і всім хочеться чимось їхати, то це вже говорить саме за себе.

– Ми всі знаємо, про те, що індійські корови користуються недоторканістю, через те, що місцеві індуси вважають їх священними тваринами. У чому це проявляється?

– Щодо корів, то їх на вулицях міст і сіл можна зустріти завжди. Багато людей навіть в передмістях столиці тримають корів, щоб мати власне молоко для власної сім’ї або для продажу його на ринку.

В середньому хороша індійська корова дає 10-12 літрів молока на день. Але, якщо вона з якихось причин перестає доїтися, її просто виганяють на вулицю і тут вона уже отримує «статус святості», оскільки індуська релігія забороняє індусам їсти яловичину. І якщо вона в господаря отримувала ще сяку-таку їжу, то на вулиці більшість «святих» корів виживають на смітниках, яких по всій Індії не менше, ніж самих індусів.

Якби індійські «святі» корови хоч один день в житті пожили життям наших українських ситих корівок, то впевнений, що вони всі разом в один день відмовилися б від своєї «святості» заради нормального ситого життя.

– В Індії мирно співіснує багато релігій, велика кількість храмів, деякі з них мало чим поступаються всесвітньо знаменитому Тадж Махалу. Ці храми щодня відвідують тисячі, як туристів, так і індусів. Чи довелося Вам побувати у цих святих місцях?

– Хоч мене, як вчителя, в першу чергу цікавили школи, дитячі садки Індії, але я також відвідав багато святинь у Делі та в містах і селах, віддалених від столиці.

Святі місця в Індії – це дуже розвинута бізнесова індустрія. Вона приносить колосальні прибутки для людей, які володіють цими храмами і для людей, які служать цим власникам. Звичайно, частина прибутків іде на утримання тих величних храмових комплексів. А ось прості люди, які належать до нижчих каст, не можуть відвідати такі святі місця через нестачу коштів. Тож вони моляться прямо на вулиці намальованому десь на вітрині богу.

Найбільше вражає контраст між багатством і стерильністю святих споруд та вбогістю і брудом населення, яке мешкає практично за стінами храмів. Люди мають сім’ї з 8-10 осіб. Вони змушенні виживати на гроші, які зароблять, або напросять за день, часом це 15-20 гривень на наші гроші.

Мене дуже вразила школа при храмі у Нью-Делі, де до третього класу діти сидять на вузенькому килимку на підлозі у класах, в яких немає вікон, обшарпані стіни і куди ніколи не заглядає сонце.

До речі, у місті, через постійний смог, сонця не видно майже зовсім.

Для тих наших учителів, які вважають, що тижневе навантаження на вчителя у 18 годин – це забагато, повідомлю, що в трьох початкових школах у місті Делі, які я встиг відвідати, навчається по 600-700 учнів. Наповнюваність класів – 40-45 учнів. Навчають їх 14-17 учителів, які отримують місячну заробітну плату 900-1000 гривень.

До позитиву слід віднести те, що держава повністю бере на себе турботу про забезпечення учнів початкової школи шкільною формою, підручниками, зошитами і харчуванням.

Звичайно, зовсім інша картина в приватних школах Делі, яких у місті біля 30%. Але там вчаться діти лише заможних батьків, які потім мають доступ до вищої освіти, їдуть навчатися за кордон, в тому числі і в Україну.

– Що ще цікавого вдалося Вам побачити за час Вашого перебування в Індії?

– Перед від’їздом додому я побував на найлюдніших торговельних вулицях Делі в пошуках індійських сувенірів для рідні. Випробував на собі мистецтво торгуватися, яке є невід’ємною частиною кожного індуса, котрий щось продає в магазині чи на вулиці. Наприклад, спочатку індус називає початкову ціну в 2000 рупій за красивий жіночий шовковий шарф, тоді починає по сотні поступатися покупцю і в кінці, як виняток для хорошого чоловіка, готовий продати його за 500 рупій. Якщо це спрацювало, то всі залишаються задоволеними: турист, який зумів у чотири рази збити ціну, і індус, який отримав 500 рупій за шарф, який насправді коштує 100 рупій (менше 2 доларів, бо один американський дорівнює 45-48 рупіям).

Після кількох спроб поторгуватися мені пощастило знайти магазин з фіксованими цінами, де я і купив необхідні мені сувеніри.

Під час екскурсії торговельними вулицями Делі в жодному магазині я не бачив продавця-жінки. Представниці слабкої статі були тільки в якості покупців.

Переважна більшість індійських жінок займаються домашнім господарством і дітьми, яких в кожній індійській сім’ї від трьох до десяти. Уряд Індії навіть запровадив адресні допомоги в розмірі 100 доларів молодим сім’ям, які впродовж двох років утримаються від народження дитини.

Цікавим було також моє перебування в одній районній медичній амбулаторії, куди я випадково зайшов, шукаючи в містечку школу. Керівник амбулаторії з гордістю показав три сучасних автомобілі швидкої допомоги, вертолітний майданчик, де може приземлитися вертоліт за необхідності термінового транспортування хворого в Делі, цистерни з питною водою на випадок проблеми з водопостачанням серед населення. Розповів також про те, що будь-хто в разі необхідності може отримати тут безкоштовну першу медичну допомогу у вигляді консультації, таблеток та ін’єкцій. Розкуривши люльку дружби і обмінявшися адресами, один з працівників амбулаторії відвів мене до місцевої школи.

Дуже цікаво було також поспостерігати за роботою вуличного перукаря, який практично біля шосе під стіною влаштував перукарню і надавав свої послуги чоловікам “по повній програмі”: крім стрижки і гоління, він робив масаж обличчя та голови, а також мануальну терапію, крутячи голову пацієнтам вправо і вліво так, що навіть збоку було чути хрускіт кісток.

Екзотично виглядають і вуличні кафе, яких в місті дуже багато. Там готують їжу теж виключно чоловіки, чоловіки її і споживають. Жодної жінки у вуличному кафе за час свого перебування в Індії я не зустрічав. З їжі, яку там готували, я наважився з’їсти тільки чапаті (випечені в печі чи на плиті тоненькі прісні млинці, до речі, дуже смачні).

У Делі я випробував усі види наземного транспорту: автобус (4 рупії за 1 км), таксі (10 рупій), моторикшу (6 рупій) і велорикшу (2 рупії). Найбільше до душі мені припало їздити на моторикші, з вікна якої зручно фотографувати і знімати відео. У величезному потоці автомобілів вона була дуже маневрена і за необхідності об’їжджала всіх по тротуару.

Є на території Індії і культурні села, які знаходяться у власності багатих людей. Ці села обнесені високим муром, біля воріт стоять вартові, які пропускають в село тільки місцевих жителів. Там не буває бродячих собак і корів, немає жебраків і бомжів, скрізь чисто та охайно. Життя кардинально відрізняється від того, що вирує за стінами. Я мав змогу кілька днів провести в такому селі і познайомитися з його жителями, навіть побувати на концерті.

– А в цілому Вас Індія не розчарувала?

– Ні, що Ви, я її полюбив, полюбив її людей, які, незважаючи на страшні, за нашими мірками, умови життя, завжди дружелюбно посміхаються, залюбки позують перед камерою, готові прийти на допомогу.

Побачивши Індію, я став ще більше цінити те, що ми маємо.

Я запросив у гості до себе моїх індійських друзів і сподіваюсь, що, коли вони побачать нашу країну, нашу столицю, моє красиве мальовниче село Свердловку, де я проживаю, вони повезуть додому чудові враження. Але при цьому не забудуть сказати: “Але найкраще місце на світі – це Індія”. Саме так я можу сказати про нашу країну, мальовничу і багату, в якій я живу, якій нещодавно один індус-ясновидець напророчив покращення життя з 2019 року, а розквіт нашої держави в 2074 році. Будучи оптимістом по життю, надіюся дожити до покращення і буду старатися робити все для того, щоб наші діти й онуки дочекалися її розквіту.

Василь Кирилюк біля індійського храму

The Desna river, Ukraine timelapse 2013|р. Десна, Украина тайлапс 2013 from Niveacolor on Vimeo.

Автор – Great Upgrade (Торяник Дима) – vk.com/greatup vk.com/greatcolor
FULL HD – youtu.be/zboZVX5Uwnk
Десна – одна из самых больших и известных рек Украины. Восхитительные пейзажи способны удивить каждого, но мало кто видел её в этих местах. Съемки были в июне в Новгород-Северском районе.
The Desna river – one of the largest and most famous rivers in Ukraine. Her gorgeous landscapes can surprise everyone, but few have seen it in these places. The shooting was in June in Novgorod-Seversky area.
Music: Mark Petrie — Dream Big (Optimistic Themes)