Анастасія Гупало: “Бачили б ви, скільки радості було в очах дітей, коли їм подарували звичайну надувну кульку…”

Анастасія Гупало у квітні 2022 року разом із сім’єю повернулася до Мени. Тут у неї батьки живуть. А повернулась родина з Харкова. Залишатися там, де ні на день не припиняються бомбардування та ракетні обстріли, де треба постійно жити або в підвалах, або у ванній кімнаті, де будь-якої миті можеш втратити все, навіть життя, страшно. Навіть не за себе страшно, за дітей…

Анастасія розказала журналістці “Місцевих медіа” про початок війни, про 48 днів у харківському пеклі та про те, як намагається призвичаїтись до життя без щоденних прильотів та нескінченних повітряних тривог.

– Ви довго мешкали в Харкові?

– Доволі довго. Спочатку шість років там в університеті навчалася. Потім по розподілу три роки в Чернігові прожила. А далі – вийшла заміж і з 2013-го знову в Харкові.

– Ви прописані там?

– Так, прописана. І діти там народилися. У мене двоє діток з різницею у віці в один рік і 10 місяців.

– Пам’ятаєте перший день вторгнення?

– Мені навіть зараз про те згадувати страшно. Цей жахливий день, певно, ніколи не забудеться. Ми саме спали, але о 4:30 ранку підскочили з ліжка, бо почули страшні перші вибухи – дуже страшно стало! З’явилася заграва, наче від феєрверків, але які можуть бути феєрверки зранку?! Дім почав труситися, вікна задрижали. У нас з чоловіком була різна реакція. Він не знав, що робити і заметушився, а мене охопив ступор. Будити дітей і тягнути їх у підвал? Це сон чи насправді відбувається?

– Ну і що вас повернуло в реальність? Як дізналися, що почалася війна?

– Ввімкнули телевізор і почули новини. А паралельно дивилися у вікно, за ним бачили спалахи вибухів, чули звуки від них. Наш район, Салтівку, почали обстрілювати вороги з першої хвилини, як тільки ступили на нашу землю – дуже агресивно та масовано, без перестану!. Потім чекали приїзду батьків чоловіка, з якими постійно зідзвонювалися. Вони жили недалеко від нас. Ми з сусідами зібралися на подвір’ї десь о 7-ій ранку. У всіх були різні думки, але практично всі дійшли згоди, що залишатися з дітьми тут не варто.

Прильоти були скрізь по району. Наш дім дивом уцілів від прямого влучання. Але він зазнав пошкоджень від вибухової хвилі й уламків снаряду, що влучив поряд з будинком. Повилітали вікна з 1 по 9 поверх, повилітали балконні вікна, уламок прилетів через вікно в кухню. Один з уламків зачепив холодильник, з холодильника – у ванну, там вибило скляні двері. У іншу кімнату через двері в шафу залетів. Вікна ми потім поміняли, хоча люди й казали, мовляв, для чого ви це робите – забийте і все…

– А скільки років тоді було дітям?

– Міланці виповнився рік, а Лесику 14 березня мало виповнитися 3 рочки. Спочатку вирішили ховатися в підвалі нашої багатоповерхівки, пробіглися по ньому, але волосся від тих жахливих умов вставало дибки – зима, холодно, вогко, протяги. Боялися, що діти можуть дуже захворіти. Тоді вирішили з Салтівки перебратися в інший район, до знайомих у приватний сектор, це в той же день, ближче до обіду. Я кидала в сумки все на день-два, але набрала всього дуже багато і дуже швидко. Як виявилося, не перестаралася – все затягнулося надовше, ніж ми думали.

Деякий час родина жила у знайомих, але з дітьми це було досить важко. В приватному секторі нічого не було обладнано для дітей, лише бетонний паркан та будинок. Хоча у спальні й були місця для ночівлі, Анастасія з дітьми спали у ванній кімнаті, бо було дуже страшно. Вибухи хоч і лунали далі від приватного сектору, але їх було добре чути. А ще цей пронизливий звук ракет, що пролітали над нами, а потім потужні вибухи за кілька секунд – у ванній почувалися у відносній безпеці порівняно з іншими кімнатами.

Так родина прожила 48 днів. Новини були неоднозначні: то обіцяли за два дні перемовини, то просили зачекати до 20-го числа. Анастасія втомилася чекати і вирішила виїздити з Харкова – її головним завданням був порятунок дітей. Тим більше, що жити в чужих людей з малими дітьми морально було вже дуже важко.

– Як діти все це переносили?

– По-різному. Міланка ще була дуже маленька, тому не дуже розуміла, що відбувається. Лесику я пояснювала, але він до кінця не розумів, що відбувається. Але за цей жахливий проміжо часу діти були надзвичайно тривожні, вередливі та плаксиві – вони відчували страх та переживання батьків, що віддзеркалювалося на їхній поведінці. Ми, щоб не травмувати ще сильніше психіку дітей, навіть не акцентували увагу на тривогах – просто тихенько ховалися у підвал, або заходили та сиділи у ванній.

– 48 днів обстрілів… Як ви харчувались? Магазини ж, певно, не працювали?

– Один магазин був. За продуктами ходили чоловіки. У перші дні нас взагалі нікуди не відпускали, бо боялися за нас. Транспорт не ходив. Аптека була далеко. Я відпросилася й пішла до аптеки, бо потрібні були підгузки і каші дітям. Аптека відкривалася тільки на дві години. Ні більше, ні менше. Бувало, що до мене доходила черга, я просила дати підгузки, давала гроші без решти, але аптекарка закривала переді мною двері зі словами « я теж жити хочу».

– І як ви виходили з цієї ситуації?

• Волонтери допомагали. Велика подяка харківським волонтерам. Вони привозили підгузки та всілякі необхідні речі, ризикуючи власним життям. Була і церковна допомога, яку отримували дорослі у вигляді харчування та підгузків для дітей.

– А в продуктових магазинах були черги? Були продукти?

– Продукти були. Правда, асортимент був інший, ніж до війни, але взагалі продуктів вистачало.

– Як ви виїжджали до Мени? Хто допомагав? Як добиралися?

– Нам допомогли волонтери. Наш свекор пішки ходив в інший кінець за весняними речами в район, де ми мешкали. Там обстріли тривали щодня. Люди з підвалів майже не виходили. Машину нам не вдалося забрати через постійні обстріли. Був пошкоджений і гараж, і сама автівка, тому довелося просити допомоги у волонтерів. Ми вирішили втікати, бо вибухи ставали все частішими, ближчими та гучнішими. Люди почали виїжджати. Я теж вирішила.

– Як добиралися до Мени?

– Одна машина була волонтерська, а інша – близької рідної людини. Спочатку дісталися до Полтави, але у родичів, які мешкали там, вирішили не зупинятися. Ми знали, що на нас чекають мої батьки, двері яких для нас завжди відчинені, тому поїхали далі. Потім пожили кілька днів у Київській області, а коли 19 квітня, на Великдень, приїхали в Мену, то полегшено видихнули. Це був наче інший світ….

– Тут стало легше?

– Ми приїхали з дітьми, з сестрою, потім тітку з Херсона забрали. У порівнянні з Харковом тут було спокійніше, адже не чули вибухів. Тут для дітей доступні майданчики, працювали магазини. Мені здавалось, що я потрапила на іншу планету. Правда, тут нас сирени лякають. Мабуть, ще довго цього не позбавимось.

– Довго відходили від пережитого?

– Я й досі кидаюся від гупання дверима. Нерви вже не ті. А діти… Вони зараз більше переживають, більше аналізують. Вони часто питають, чи не розвалиться наш дім, чи не прилетить ракета…

– Як діти реагують на сирени?

– Тепер вони розуміють небезпеку і поспішають ховатися. Де б ми не були, ми завжди поспішаємо додому, коли починається тривога. Мабуть, доцільніше було б ховатися в укриття, але ми поспішаємо додому. Віримо, що батьківські стіни збережуть…

Але Анастасія помічає, що позначилася відсутність спілкування з дітьми, звичних дитячих забавок – гойдалка, пісок, м’ячик. Жінка згадує, що коли вони приїхали в Полтаву до родичів і дітям подарували повітряну кульку, то в їх очах з’явилося стільки радості від такої дрібнички. Страшно, що багато українських дітей позбавлено елементарного… Коли приїхали в Мену – наче потрапили в інший світ. Магазини працюють, парк, дитячі майданчики, річка, зоопарк, доступні послуги. Навіть купівля пилочки для нігтів стало для Анастасії незвичною радістю. А ще їм допомогли вдома облаштувати пісочницю – зі згоди міського голови «комунпослуга» надала піску для пісочниці.

– Як вас прийняли тут? Чи одразу ви отримали статус ВПО?

– Спочатку я спробувала оформитись через ДІЮ, але вона тоді давала збої, і я з усіма необхідними документами пішла в ЦНАП та оформила виплати. Підтримка була з ЦНАПУ по документах, по гуманітарній допомозі – від Менського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Кожного місяця ми отримували продуктові набори, дитяче харчування, підгузки, засоби гігієни. Це тривало протягом певного часу, допоки ця допомога була в наявності. Окрім цього, гуманітарна підтримка була й окремо одноразово від різних благодійних фондів – соціальні служби завжди дзвонили та запрошували отримати таку допомогу при першій можливості.

– Вам держава допомагала коштами, так як ви мали статус ВПО?

– Від держави ми отримували щомісячні виплати – по 2000 гривень на дорослого і по 3 тисячі гривень на дитину. Зараз ці виплати призупинені, але раніше ми отримували їх регулярно, щомісяця впродовж двох років. Зараз це питання вирішується, адже зараз зовсім інші критерії, тому невідомо, чи пройдемо їх, чи ні. Якщо не пройдемо, то, звісно, це вплине. Цих коштів більш-менш вистачало для життя в Мені, але нам допомагали родичі. Також я отримувала допомогу від Сергія Мілейка в магазині «Дякую». Він допомагав одягом, взуттям, продуктами харчування, засобами гігієни дітям, мені. І тепер, якщо потрібна допомога, то я знаю, куди можна звернутися, де ніколи не відмовлять в допомозі, якщо вона дійсно потрібна.

Сергій Мілейко дуже виручив з двомісною коляскою для моїх діток – надав для користування. Вона стала дуже в пригоді на той час. Я мала змогу швидко переміщатися на прогулянках та куди ще треба з двома дітками одночасно. Отримали нещодавно у магазині «Дякую» широке ліжко, якого нам так не вистачало, бо дітки вже за 2 роки підросли, і виникла гостра потреба в додатковому койко-місці. У перевезенні ліжка допоміг Олександр Босенко – також добра та чуйна людина, допоможе у важку хвилину. Ще я зареєструвалася в Територіальному центрі, то тепер користуюсь послугами пральні, швеї – ці послуги дійсно важливі та потрібні. Мене запросили в раду ВПО, мені це дуже приємно.

– Розкажіть більш детально про раду ВПО.

– Наші організатори проводять робочі зустрічі по мірі необхідності. Зустрічі мають на меті створити найбільш оптимальні умови, щоб переселенці почувалися по максимуму комфортно в громаді, знали, куди й до кого звернутися, що для цього необхідно. Щоб були впевнені, що їх не залишать на самоті і при потребі завжди допоможуть. У раді ВПО є люди, які працюють у міськраді. Я представник ВПО і розумію мою місію в отриманні інформації та донесенні її до людей, до свого кола спілкування, для знайомих, для осіб ВПО. Я доношу отриману інформацію не тільки людям Менської громади, а й знайомим з Харкова за потреби. Наприклад, інформацію з адресами та контактами місць, де людина в умовах війни може отримати психологічну, юридичну підтримку, гуманітарну допомогу, допомогу в разі евакуації, що нам для розповсюдження серед населення надають представники громадських організацій, міжнародних благодійних організацій, благодійних фондів і т.д., які організовують у нас в громаді конференції, тренінги, зустрічі для висвітлення найбільш болючих тем сьогодення й залишають по собі брошурки, інформаційні листи зі своїми контактами для розповсюдження.

– Крім цієї організації ви ще десь берете участь?

– Вчора (від редакції – 27 березня) була на заключному тренінгу, організованому представниками Датської ради у справах біженців. Ми спілкувалися про збереження та підтримку ментального здоров’я. Це був пізнавальний, продуктивний тренінг, який дав змогу поглянути на ситуацію з іншого боку, впевнитися в собі, повірити в краще, наповнитися оптимізмом. Такі зустрічі дуже необхідні, адже підтримка надзвичайно потрібна кожному з нас.

За ці два роки, що я тут, мала змогу відвідати багато чого, взяти участь у багатьох заходах. Тепер я навіть можу свій досвід передавати іншим (усімхається). З багатьох питань. От і завтра планується тренінг від ГО “Будуємо Україну Разом” на тему партисипативного відновлення та соціальних проєктів, та що таке волонтерство і юридичні аспекти цього. Буду брати в ньому участь.

З дітьми теж не гаю часу. У нас проводився проєкт “Активні парки” з різноманітними іграми та інвентарем, який приносить організатор. Мої діти гуляють в парках, на майданчиках, ходять в зоопарк. Відвідують садочок, у них найкращі вихователі, які дуже стараються для діток, всебічно їх розвивають. Є ігрова кімната, де проводяться майстер-класи. У публічній бібліотеці проводять постійно просто неймовірні свята, заходи для дітей. На День Святого Миколая подарунки дарували…

– Чи вдалося вам познайомитися з ВПО, які мешкають у Мені? Чи збираєтеся разом?

– Знайомі вже є, але разом не збираємось. У кожного своє, насичене, розплановане життя і на такі зустрічі не вистачає часу. Але ми підтримуємо зв’язок по можливості. У мене є знайома переселенка з Харкова з донькою. З іншою дівчиною з Харкова ми познайомилися на дитячому майданчику, але вони вже повернулися додому.

– Ви не плануєте повертатися?

– Куди? Там продовжуються обстріли. Поки що ні. Будемо до кінця війни, до того моменту, коли повертатися буде безпечно. Я не хочу зриватися та їхати в небезпеку, везти туди дітей.

З іншого боку, я не була в батьків з 2018 року, і я не знаю, коли б я до них потрапила. Я лікар-методист, але в мене не лікувальна справа, а пропаганда здорового способу життя серед населення, як медичного персоналу так і простих громадян. До моїх обов’язків входило і написання прес-релізів, і написання інформаційних матеріалів до Департаменту охорони здоров’я Харківської міської ради. Ця робота дуже цікава, але поки що на паузі. В Харкові місце за мною тримається, то ж я тут не працюю, бо маю офіційне місце роботи.

Проте життя на паузу я не поставила. Я розвиваю діток, розвиваюсь та вдосконалююсь сама…

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю інтернет-видання «Місцеві медіа»і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Ольга Гаврилець, “Місцеві медіа”