Алла Мизенко: «Не бійтеся звертатися до психолога. Просити про підтримку – сила, а не слабкість»
На базі Менського територіального центру соціальних послуг з’явилася посада практичного психолога для роботи з військовослужбовцями, ветеранами та ветеранками і членами їхніх родин.
Журналістка «Місцевих медіа» зустрілася зі спеціалістом та розпитала про особливості роботи.
– Розкажіть, будь ласка, трішки про себе. Хто ви?
– Мене звати Алла Мизенко. Я працюю практичним психологом в територіальному центрі надання соціальних послуг з військовослужбовцями, ветеранами і ветеранками та їх родинами. Нещодавно я закінчила магістратуру і отримала спеціальність психолога. Тут працюю трохи більше місяця.
– Ви цілеспрямовано йшли на роботу з військовими?
– Так, цілеспрямовано, тому що маю велику “родину” військовослужбовців, бо одинадцятий рік волонтерю і постійно спілкуюсь із військовими та ветеранами. Зараз такий час, що особливо актуальним є підтримка людей, які перебувають на фронті, повертаються з війни за станом здоров’я чи приходять у відпустку.
– Як можна звернутися до вас за допомогою? Де вас можна знайти?
– Нас можна знайти за адресою: місто Мена, вулиця Сергія Титаренка, 7. Працюємо по будням з 08:00 до 17:00, обідня перерва з 13:00 до 14:00. Крім того, у нас відкрита психологічна гаряча лінія у ці ж дні та години. В пріоритеті нашої роботи – військовослужбовці та їх родини, але ми також допомагаємо цивільним людям, які потребують підтримки ментального здоров’я. До нас можна звертатися як на гарячу лінію, так і особисто, як вам зручно.
– Це дуже добре, адже до нас часто звертаються анонімні учасники та читачі, які цікавляться: чи є у нас в Мені психолог? Тобто таких людей можна направляти до вас?
– Так, звичайно. Навпаки – прошу: не бійтеся звертатися за допомогою, тому що інколи важливо усвідомити, що вам потрібен хтось, з ким можна поділитися своїми болями, почуттями чи емоціями. У цьому проявляється не ваша слабкість, а сила. Ми всі живемо в хронічному стресі, тому важливо себе підтримувати, знаходити час та сили на себе, адже людина в ресурсі може робити багато корисної роботи і продовжувати не лише своє функціонування, а й повноцінне життя, наскільки дозволяють нинішні умови. Для тих, кому потрібна наша підтримка, залишаємо номер гарячої лінії 095-915-41-99.
– За цей місяць, що ви працюєте, до вас уже зверталися військові?
– Були звернення від родин військових. Ми запустили «Групу підтримки жінок, які чекають». Також згодом плануємо запустити «Групу підтримки людей, які втратили рідних на війні» та «Людей, рідні яких – зниклі безвісти».
– У якому форматі ви проводите зустрічі, тренінги?
– Зазвичай, ми проводимо психологічні заняття з елементами тренінгу. Вони формуються різнопланово із залученням різних технік і відбуваються у комплексному форматі, щоб учасникам було корисно та цікаво. «Група підтримки жінок, чиї чоловіки на війні» у нас проходить щовівторка о 15:00 годині. Якщо жінки та дівчата військовослужбовців хочуть відвідувати групу, то вони можуть приходити або попередньо телефонувати.
– Чи не плануються зустрічі у вихідні дні, адже багато людей працює?
– Ми розглядаємо це питання. Наше заняття відбувається не більше години, тому жінки, які приходили, планували свій час, щоб поповнити свій ресурс, видихнути від “режиму очікування”, який у них відбувається 24/7.
– Чи можете дати декілька порад як говорити з військовими, які повернулися? Можливо, є фрази-табу, яких не варто говорити?
– Ви знаєте, насправді це дуже цікаве питання. Багато інформації про спілкування з військовими можна зустріти в інтернеті, у відеороликах. Я б сказала, що це не дуже правильно, адже військовий – така ж людина як і цивільна, просто має досвід, який допоміг або допомагає йому вижити – це специфічний досвід, вартий поваги і пошани від кожного свідомого українця і їх, в першу чергу, треба бачити людьми. Однозначно ніякої інвалідизації та “ой, бідні хлопчики!”, тому що військові мають відчувати підтримку свого народу і повагу за їхній вибір. Точно не треба запитувати: «Чи ти вбивав?», тому що військові захищають нас і Країну, а не вбивають. І це, як мінімум, некоректно та нетактовно: якщо когось цікавлять такі питання, то завжди можна приєднатися до лав наших воїнів, щоб особисто отримати на них відповідь. Ще одним недоречним питанням є: «Коли закінчиться війна/Коли Перемога?», адже ніхто в Україні цього не знає.
– Чи достатньо ресурсів, програм, напрямків для підтримки таких людей чи все ж таки чогось не вистачає?
– Те, що я бачила перебуваючи у Львові, відвідуючи різноманітні конференції з ветеранських питань, можу сказати, що цей механізм запущено. Але, ви ж розумієте, що розкрутити його перебуваючи в стані війни, не так легко й просто. Важливо звертатися і шукати: зараз багато громадських організацій надають безкоштовну онлайн-підтримку.
Проблема в тому, що люди мало звертаються. Я думаю, що це наслідок радянського союзу, який вбив людям у голови те, що психологія дорівнює психіатрії, а психіатрія дорівнює, що зі мною щось не так. Але справа в тому, що, зазвичай, з тобою все так, просто у нас зараз умови “не такі”. Коли у людини болить, до прикладу, нога – вона іде до лікаря, а коли у людини є питання до свого ментального стану – то це, виходить, “ненормально”. Але це нормально.
Якщо взяти за приклад закордонні країни, то там звернутися до психолога і обговорити проблемні питання – це окей. Психолог – це той фахівець, який вміє приймати людиною такою, яка вона є, який намагається допомогти людині, використовуючи свої знання та методи роботи. Так і військові чи ветерани, які часто не можуть поділитися зі своїми рідними, а побратими далеко або мають свої справи, для цього й існує психологічна підтримка. Психолог, який працює із цією категорією людей, має бути у контексті війни і спілкуватися з хлопцями та дівчатами не “для галочки”, а на результат.
– А чого не вистачає у Мені для підтримки військових і їх комфортного повернення?
– Мабуть, фахівців, до яких могли б звертатися військові, фахівців із супроводу ветеранів, які формують дорожню карту і допомагають вирішити їх бюрократичні питання із меншими ресурсозатратами ветерана. А ще в мене є така маленька мрія, щоб у Мені з’явився ветеранський хаб – безпечний простір саме для спілкування військових, куди вони зможуть прийти, випити кави, де їх ніхто не засудить за використання ненормативної лексики. Вони знатимуть, що там такі ж хлопці й дівчата, які щойно зняли форму або, навіть прийшли по формі і спілкуються, обмінюючись досвідом за принципом: “рівний рівному”. У такому хабі військовим не треба вдавати з себе тих, ким вони не є насправді, вдягати маски, щоб відповідати очікуванням соціуму. Я, наприклад, не люблю героїзацію, тому що військові – це звичайні люди зі своїм військовим та довійськовим досвідом, зі своїми помилками, як і абсолютно кожна людина в соціумі. Тому, коли з людини ліплять героя, а вона щось робить не те, що відповідає суспільним нормам, вона одразу з героя перетворюється на антигероя і втрачає цінність в першу чергу, для себе. А це неприпустимо.
Світлана Чичкан, Ольга Довженко, «Місцеві медіа»
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.