У мене в нотатнику багато заміток та тем. Ті, що турбують, потребують розголосу, переосмислення. Є такі, що просто триґерять і щодня буцають, нагадуючи про себе. Одна така тема перескочила у статусі кілька днів тому і одразу перетворилася на пріоритетну.
Вона – не про війну, хоча з нею пов’язана. Вона – про людську порядність, гідність, толерантність. Про доречність та логіку. На цю тему наштовхнув один коментар, у якому його авторка порадила школярці піти в ЗСУ. Учениці 11-го класу. В ЗСУ. Ви вловили логіку? Я теж намагався, проте ні, не вийшло.
Зараз багато коментаторів та експертів. Соцмережі народили ці нові види діяльності і від цього вже нікуди не подітися. Порадників вже мільйони. Тих, хто потребує порад, у рази менше. Але коли ж це зупиняло наших людей?
На зараз найпопулярніша порада серед коментаторів – піти захищати Україну. Як думаєте, чому відсоток коментаторів-чоловіків у соцмережах значно нижчий, ніж відсоток жінок? Все очевидно: не встиг чолов’яга написати комент, аж тут йому прилітає одразу десять у відповідь. Що пишуть і радять – зрозуміло. Але не лише порадами народ обмежується – іноді одразу блискавично і безапеляційно коментатор отримує тавро ухилянта.
Хтось скаже, то війна зробила людей такими. Не впевнений. Люди не міняються. Радше підлаштовуються. Під час, обставини, тенденції.
Помітив таку закономірність – найчастіше радять, точніше, посилають служити в ЗСУ ті, чиї рідні там не служать. Коли працював на іншому інформаційному ресурсі, часто бачив коментар від однієї жіночки та її доньки. Вони всіх чоловіків запитували «А чого ти не в ЗСУ?» Обзивали ухилянтами, зрадниками. І додавали, що їхні чоловіки зараз боронять Батьківщину на Сході. Якось зацікавили ці коментаторки і вирішив дізнатися про них більше. Знайшов людей, котрі їх знали. Виявилось, що чоловік жіночки уже за віком не може служити, а двоє синів мають «бронь». І зять, чоловік доньки, також заброньований. Двоє НЕ в ЗСУ за медичними показниками, а зять – студент. Причому студент коледжу. Це його перша освіта у житті після закінчення школи. Парубку 28 років. Пішов вчитися через кілька місяців після початку війни. На лісничого.
Мене така думка після цього навідала. Може вона і не зовсім релевантна, але вона є. Так от я думаю, що люди, чиї діти, чоловіки, брати, будь-хто з рідних десь там, у пеклі війни, вони… людяніші. Вони не побажають чужій дитині того, що переживає їхня. Дитина, чоловік, брат. Вони молять Бога, щоб усе це скінчилося і ніхто більше не помирав.
Можливо я й не правий…
А той, хто посилає 16-річну дівчинку в ЗСУ, правий? Якась же базова людяність має існувати?
Сергій Бондаренко, “Місцеві медіа”