Уривки з “Книги пам’яті. Герої Менщини”



Спогади про Максима Андрейченка (30.09.1992 – 20.08.2014), воїна, який загинув в ході неоголошеної війни на сході України.

Народився 30 вересня 1992 року у місті Мена Чернігівської області. Після закінчення школи вступив до Конотопського політехнічного технікуму Сумської області. Здобув вищу освіту у Конотопському політехнічному інституті.

З 21 серпня 2013 року приступив на контрактну військову службу у частині А 1815 (селище Гончарівське Чернігівського району) механіком-водієм танка.

Загинув 22 серпня 2014 року внаслідок попадання снаряду в танк під час виконання бойового завдання біля селища Біле Лутугинського району Луганської області. Указом Президента України № 270 від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Похований у місті Мена Чернігівської області на кладовищі по вул. Лермонтова.

Наказом Всеукраїнської спілки учасників бойових дій в АТО «Побратими України» за проявлену особисту мужність, стійкість та рішучість, виявлені при виконанні військового обов’язку в умовах, пов’язаних з ризиком для життя під час захисту незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України у ході проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей нагороджений нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).

Зі спогадів матері Людмили Андріївни Андрейченко

Майже в семирічному віці Максим пішов до першого класу. Наприкінці дев’яностих кожного вечора вимикали світло, Мена опускалася в морок. У кімнаті запалювали свічку, відгортали доріжку й крейдою писали на лінолеумі літери, готуючи Максима до школи. Навчання давалося швидко, пам’ять хлопчик мав гарну. Одну тільки літеру «о» він ніяк не міг запам’ятати, тому мама порівнювала її з бубликом, так цю літеру школярик і називав у першому класі.

У технікумі ще на першому курсі Максим написав гарну курсову роботу, на останньому її зарахували як дипломну. Під час служби в Гончарівському його інколи просили полагодити комп’ютер, чи встановити потрібну програму, він з радістю відгукувався на прохання. Коли Максим уклав контракт на військову службу, то товариш кликав його до зв’язківців, але Максим став механіком-водієм. Чоловік, який в армії ремонтував танки, не міг зрозуміти, чому синові до душі припала саме ця військова спеціальність. Хоча хлопець сам ще в п’ятому класі розбирав та збирав велосипед. Я коли вперше побачила розібраний велосипед, то заспокоїла себе тільки тим, що чоловік скоро з роботи прийде та полагодить, але результат перевищив усі її сподівання: син усе зробив сам.
Зі спогадів першої вчительки Валентини Іванівни Василенко

Коли вперше зустрілася з Максимом, мене вразив його погляд, не по-дитячому серйозний. Усі дітки бігали по шкільному подвір’ю, галасували, а він стояв осторонь і спокійно спостерігав за всією цією метушнею. Здавалося, що це не першокласник, а доросла людина. Навчався наполегливо. Ніколи нікого не ображав, а навпаки, ставав на захист. Учень був мужнім та терплячим до болю.

Пригадую такий випадок. Пролунав дзвінок з уроку. Усі вибігли з класу. Максим спокійно йшов по коридору. Раптом із сусіднього приміщення рвучко відчинилися двері й залізною ручкою дуже сильно вдарили його по голові. Кров ураз залила обличчя, одяг. А хлопчик не зойкнув і не заплакав. Увесь час, поки йому надавали першу допомогу, лише кривився, не вронивши ні сльозинки. Цей випадок запам’ятала на все життя. Тоді я подумала: мужня дитина, із цього хлопчика буде справжній чоловік. І як виявилося, не помилилася.

Хлопець був дуже серйозним і в усьому проявляв себе так, немов старший за своїх однолітків на декілька років. А в житті склалося інакше: Максим назавжди залишиться молодшим за них. І житиме серед нас, поки пам’ять про нього живе в наших думках і серцях. Вічна пам’ять Герою!

Зі спогадів класного керівника Щипун Юлії Михайлівни

Було в Максима улюблене хобі – комп’ютер. За ним він проводив увесь свій вільний час. Тому й майбутнє навчання та роботу Макса всі пов’язували з комп’ютером. Після закінчення школи випускники часто приходили до мене додому. Приходив і Максим. Останній раз – 8 березня 2014 року, коли на Сході України вже розпочиналися сутички. За півроку він дуже змінився. Переді мною вже стояв не юнак, а змужнілий, підтягнутий молодий чоловік, який і мислив по-іншому. Розповідав, що спочатку було важко, не побайдикуєш, не поспиш досхочу. Але зараз задніх намагається не пасти, хоче покинути заочне навчання в Конотопському інституті та влітку вступати до військового училища.

Максим був по натурі своїй цивільною людиною, рішення хлопця пов’язати життя з армією здалося неймовірним. Коли розпочалася повномасштабна війна, я кожного дня заходила на сторінку «В контакті», перевіряла, чи є нові записи. Статус Максима «В контакті» «Да здравствует новый день!!!» вразив до глибини душі. Це було напередодні його загибелі.

Зі спогадів командира екіпажа Володимира Клименка

З Максимом я був знайомий з вересня 2013 року, коли він уклав контракт і розпочав службу. Був час, коли ми служили в різних ротах. Але влітку 2014 року, коли на Сході розпочалися активні бойові дії, я, Коля Лущик та Максим Андрейченко ввійшли до складу одного екіпажу. Хлопці були справжні професіонали.

У червні особовий склад бригади та техніку завантажили на залізничний потяг та відправили до Луганської області. Перше місце дислокації – м. Щастя. Для посилення піхоти три екіпажі приєднали до 128-ої бригади, що розташовувалася під містом Металіст. Там сепаратисти постійно обстрілювали наші позиції з мінометів та «Градів». Ми відстрілювалися. Так тривало два-три тижні.

Згодом отримали наказ про зміну позицій. Попереду село Леніно, згодом Григорівка, селище Біле і злощасні Зайці. У Зайцях створювали новий блокпост. Раптово розпочався обстріл з боку противника гарматами Д-30. Ми з Колею були в машині, Максим ззовні. Снаряд вцілив у машину. Микола загинув на місці, його розірвало. Я вискочив із машини і впав, отримав поранення в голову та руку, Максим – у ноги та серце, але залишався живим.

Нас підхопила піхота, яка стояла з нами на блокпосту. Надали першу медичну допомогу. Максу вкололи два уколи знеболювального, третій не кололи, боялися, що не витримає серце. Зупинили «Газель» та відправили до госпіталю, але на той час він змінив місце розташування, про що нас не повідомили завчасно. Максим не доїхав до нього, помер у мене на руках. Медики сказали, що хлопець отримав поранення, не сумісне з життям, помер внаслідок кровотечі. Андрейченко Максим був справжнім професіоналом, надійним товаришем і чудовою Людиною.

Зі спогадів майора Олексія Івановича Пилипка

Від того часу, коли був укладений військовий контракт Максим служив у 2 танковій роті під моїм командуванням. Молоді військовослужбовці обов’язково проходили навчання. Хлопець старанно оволодівав знаннями. А з початком військових дій, до навчання ставилися більш ретельно.

Максим був відповідальний, добре обслуговував бойову техніку, знав, що від цього залежить життя всього екіпажу. Бойові задачі, військовослужбовець ретельно виконував і доповідав про результат. Володимир Клименко був командиром екіпажу танку. Він – досвідчений військовий, мав п’ятирічний досвід несення військової служби. Разом з Максимом був контрактником. А от Коля Лущик, навідник, був мобілізований до частини, коли почалася антитерористична операція, але у свій час він здійснював військову строкову службу в танкових військах за цією спеціальністю.

Улітку під моїм керівництвом службу несло три екіпажа. Першим місцем нашої дислокації було місто Металіст, а потім Георгієвка та селище Біле. Я зі своїм екіпажем стояв з однієї сторони Білого, а екіпаж під командуванням Клименка з іншої. Про загибель хлопців я нічого не знав. Зранку наступного дня (23 серпня 2014 року – авт.) до мене приїхав командир нашого блокпосту й сказав, що потрібні механік та навідник. Я відповів, що не можу надати, тому що залишаюся сам. Ось тоді дізнався про загибель Колі та Максима. Пізніше приїхали хлопці та розповіли, що Андрейченко був ще живий, коли його везли до госпіталю.

Автор роботи: Внукова Алла, учениця 11–Б класу Менської ЗОШ І-ІІІ ст. ім. Т.Г. Шевченка. Керівники – Щипун Юлія Михайлівна, учитель історії та правознавства.

Джерело http://menarada.gov.ua/wp-content/uploads/2017/03/Kny..


0 Comments