Історія Менщини. Про менського сотника Гната Сахновського та його “золоту комору”


 Портрет Гната Сахновського. Художник невідомий. Друга половина XVIII ст., олiя, полотно.
Портрет Гната Сахновського. Художник невідомий. Друга половина XVIII ст. Олiя, полотно.

Однією з найцікавіших історій нашого краю, які сягають сивої давнини, є легенда про “золоту комору” менського сотника Гната Сахновського.

Частина 1. Менський сотник Гнат Сахновський

Гнат Васильович Сахновський народився приблизно у 1657 році в Мені. Точна дата народження невідома. Його батько, Василь Сахновський, був Менським городовим отаманом.

1681 року Гнат Сахновський став керівником киселівської сотні, а у 1693 році його обирають менським городовим отаманом. У 1696 його затверджено на посаді менського сотника, яку він буде обіймати майже 26 років – найдовше з усіх відомих його попередників та наступників.

Гнат Васильович мав чотирьох дітей: синів Івана та Петра та доньок Феодору й Ірину. Через їх шлюби він поріднився з представниками впливових родин Гетьманщини: Михайлом Забілою, Федором Лисенком, Михайлом Мілевським, та Іваном Троцьким. Родинні зв’язки сприяли закріпленню за династією Сахновських права керувати менською сотнею та періодично входити до старшинського синкліту чернігівського полку.

Сахновський відомий також як меценат – у 1697-1698 роках він побудував у Мені дерев’яну Троїцьку церкву, яка простояла майже сто років.

Слід зазначити і військовий досвід Гната Сахновського. Відомо, що менська сотня приймала участь у воєнних кампаніях часів гетьманування Івана Мазепи та в подальші роки. Бойові дії велися за межами Гетьманщини, зокрема в Прибалтиці.

В ході Північної війни у 1708 році Сахновський перейшов на бік Петра I, за що був “пожалован царской милостью двумя сельцами Феськовкой и Величковкой”. Про це написано в грамоті Петра I, яку менський сотник отримав з рук російського чиновника графа Гаврила Головкіна 17 січня 1709 року в Сумах.

Грамота Петра І, надана Гнату Сахновському
Грамота Петра І, надана Гнату Сахновському

Отримавши у 1709 році посаду полкового обозного, Гнат Сахновський став другою людиною у Чернігівському полку – посада полкового обозного була найвищим рангом після полковника. Полковий обозний належав до полкової старшини і входив до полкової ради. Він керував полковою артилерією, відав постачанням полку, був наказним полковником під час довготривалої відсутності свого шефа.

Пізніше Сахновський вдруге отримав посаду полкового обозного і займав її з 1722 по1732 рік, а у 1726 році став Чернігівським наказним полковником. Це був зеніт слави колишнього сотника з Менщини.

Будучи літньою людиною, 24 червня 1732 року він добровільно зрікся влади, отримавши попередню згоду від гетьмана Данила Апостола.

Після цього Сахновський прийняв постриг, ставши ченцем Максаківського монастиря. Тут він і помер близько 1733 чи 1736 року. Точна дата та причина його смерті залишились невідомими. Спроба його старшого сина Івана дізнатись щось про батька успіху не мала.

З часом рід Сахновських перетворився на впливову династію Менщини, яка мала великі земельні угіддя, маєтки, млини, сіножаті і пасовиська, вирощувала тютюн, та торгувала всіляким крамом. Їх рід ще досить довго тримав владу на Менщині. Зокрема, син Гната Васильовича Іван з січня 1739 по березень 1760 обіймав посаду чернігівського полкового обозного, а його онук Яким зайняв цю ж посаду в 1769 році.

Після ліквідації Гетьманщини, скасування посади сотника та полково-сотенного устрою, Сахновські отримали дворянський титул та перетворилися на поміщиків. Вони навіть мали власний герб, затверджений Герольдією Російської імперії.

Герб роду Сахновських
Герб роду Сахновських

Після громадянської війни 1918-1921 років, майже всі представники роду Сахновських полишили рідний край, залишивши по собі пам’ять та окремі речі, які сьогодні зберігаються в Сосницькому та Менському краєзначих музеях. Серед них – портрет Гната Сахновського та грамота російського царя Петра I, які було знайдено у жителя Величківки відомим краєзнавцем Юрієм Виноградським. Вони були передані в Сосницький музей, де зберігаються донині.

З метою пошуку нащадків роду Сахновських у 2004 році було створено сайт www.rodsakhnovskih.com. Його автор, Ігор Сахновський, називає себе дослідником роду та вважає себе його нащадком з вірогідністю 99%. На сайті можна знайти багато інформації про рід Сахновських.

Частина 2. Скарб сотника Сахновського

1708 року шведська армія Карла XII перетнула кордон Гетьманщини. Згідно легендарної версії, восени цього року менський сотник Гнат Сахновський вирішив врятувати сотенні активи та особисті статки.

За його наказом козаки зробили дубову дерев’яну скриню, яку обсмолили і, поклавши в неї коштовності, нібито опустили на дно річки Мена. За іншою версією, скарб було закопано та затоплено водами річки Остреч, у так званому «Куті», в урочищі Остреч.

За сприятливої політичної ситуації, скарб мав знову знайти господаря і бути використаним в інтересах власника, або ж представників численного роду Сахновських, які досить довгий час керували менською сотнею.

Після смерті Сахновського сліди “золотої комори” загубилися. Він забрав з собою в могилу будь-які конкретні відомості про скарб, пошуки якого до цього часу були безрезультатними. З тих часів Меною поплили плітки, чутки та побрехеньки про скарб, який нібито колись сховав менський сотник.

Трохи згодом стали з’являтися інші версії цього загадкового артефакту часів козаччини. Історик Олександр Салтан розповідає, що спілкуючись з жителями Мени йому доводилося чути про якийсь “корабель XIX століття, вщент навантажений коштовностями, що затонув в районі Остречі”. Дехто розповідав про “монгольське золото” XIII століття, “відбите та сховане давньоруськими дружинниками під час сутички з татарськими баскаками, які зібравши данину поверталися в Орду”.

Розмаїття версій давнього козацького скарбу Менщини конкретизував письменник Іван Корбач У своєму романі “Сотники” він акцентує увагу саме на сотенній скарбниці, затопленій восени 1708 року. Автор наголошує, що диктуючи власний заповіт сімейному вчителю Івану Шапці, сотник не згадав про заховані ним скарби, тому нащадки їх не успадкували.

Загадковий козацький скарб нагадав про себе в роки нацистської окупації Мени. Історик Олександр Салтан наводить розповідь своєї рідної бабусі – Параски Федорівни:

“Напередодні наступу Червоної армії німці здійснювали якісь роботи в урочищі Остреч. До неї прийшов поліцай і наказав їй зі своєю подругою прийти туди. Яку місію їм треба було виконати – вона так і не зрозуміла. Каже, що нібито змусили спостерігати “чи бува не йдуть наші”.

Через деякий час їх увагу привернув старий німець в окулярах. Він безпричинно почав підстрибувати і, підкидаючи пілотку, з радісним обличчям голосно вигукував: “da ist goldene lade, ich fand goldenes zimmer!” (“тут золота скриня, я знайшов золоту кімнату” – німецька).

“Ми подумали, що фриц збожеволів” – розповідала бабуся. Офіцери, підбігши до нього, спочатку теж так вважали. Однак, після короткого пояснення старого солдата, міміка їх обличчя різко змінилася. За наказом старшого офіцера їх з подругою одразу ж відправили додому”.

Живих свідків тих подій вже немає на світі. Що знайшли німці у вересні 1943 року в районі Остречі – достеменно не знає ніхто.

За матеріалами статей кандидата історичних наук Олександра Салтана:
Частина І. «Золота комора» менського сотника Сахновського: народження легенди.
Частина ІІ. «Золота комора» менського сотника Сахновського: «Рубікон» і «Тулон» козацького центуріона Сіверщини.
Частина ІІІ. «Золота комора» менського сотника Сахновського. Дорогоцінний артефакт козацької доби, який міг існувати.
Частина IV. «Золота комора» менського сотника Сахновського. Скарб, якого не було.

Фото з сайтів uk.wikipedia.org, rodsakhnovskih.com, dreamstime.com


0 Comments